Сестри-біатлоністки Анастасія та Олександра Меркушині стали головними лауреатами зимового періоду в українському спорті. На фоні сезону, позбавленого призових місць на чемпіонаті світу та етапах Кубка світу, успіхи сестер – відповідно на чемпіонаті Європи, юніорському чемпіонаті світу та зимовому юнацькому фестивалі – підсолодили гіркі будні українського біатлону, а дівчатам принесли титули найкращих атлетів місяця в Україні. НОК України визнав Анастасію найкращою у лютому серед дорослих, а Олександру – у січні та березні серед юних спортсменів. А їхні тренери-батьки Олег та Ірина Меркушині отримали нагороди найкращих тренерів усіх трьох перших місяців року. Кореспонденти АСЖУ поспілкувалися з дівчатами після нагородження.
– Сезон, справді, був непростий через війну, але він завершився для вас достатньо успішно: є здобуті нагороди і ви – найкращі атлетки цих місяців. Зробіть резюме цього сезону.
–Анастасія Меркушина: Сезон був непростий, м’яко кажучи, зі своїми злетами, зі своїми падіннями, які є зрозумілими, деколи неприємними, деколи приємними, так що слава Богу, що він закінчився й, взагалі, відбувся. Ми дякуємо за це найбільшим спонсорам – НОКу, Міністерству та усій Україні. Дякуємо ЗСУ та дякуємо ДПСУ.
–Олександро, вам вдалося здійснити справжній прорив цього сезону. Як так склалося? Чому час прийшов саме зараз?
– Олександра Меркушина: Минулого року відчувала потенціал у собі, який я не могла реалізувати й щоразу, коли я проїжджала «повз нагородження», казала собі: «Я хочу бути там! Мені треба бути там!» Цей рік був у підготовці більш цікавим і я краще підготувалась до нього та емоційно була більш стабільною для того, щоби показати свій потенціал, викласти все на гонку. Це часом вдавалося і я цьому дуже рада.
–Насправді, у вас – унікальна сім’я: батьки тренери, ви – їхні вихованці. Це максимально мобілізує чи, з іншого боку, інколи дуже втомлює тому, що як видихнути повітря?
–Анастасія Меркушина: Просто, ми намагаємося підхопити настрій один одного, мотивувати, дарувати позитивні емоції та натхнення один одному й працювати всі разом. Нам це вдається тому, що, скажімо, якщо хтось немає батьків-тренерів або батьків, що раніше були в спорті, то деколи буває, що вони важко розуміють певні потреби. Наші ж батьки дуже добре нас розуміють, що нам треба і тому викладаються на повну, а нам кортить робити так само – тому так виходить.
–Олександро, сестра вас більше надихає чи можливо через те, що вона досягла уже багато, це швидше тисне на вас?
–Олександра Меркушина: Скажу так, що просто бути поруч з сестрою, перед змаганнями, на тренуваннях – це набагато спокійніше для мене. Я відчуваю себе в колі сім’ї і для мене робота – у задоволення, тому що у мене завжди є партнер, який мене підтримає, який дасть мені енергію, якщо вона вичерпається, дасть натхнення працювати далі, або важливу пораду, яка мені обов’язково допоможе. Тож я прислуховуюсь до цих порад.
–Дівчата, дуже важливо, що зараз сезон для вас пройшов повністю, те чого бракувало наприкінці попереднього сезону, коли змагання завершилися без вас через війну і наслідки цього далися взнаки уже цього сезону. Чи дає вам більше сподівань перед наступним сезоном, перед яким також важливо відпочити та перезарядити батарейки?
–Анастасія Меркушина: Ми ніколи не загадуємо наперед, що воно там буде, але ми вмотивовані працювати так як, мабуть, ніколи в нашій кар’єрі. Будемо пахати!– Олександра Меркушина: Бо ми разом!
–Бо ви разом – це найважливіше, адже лише наприкінці сезону ви можете зустрітись, бо ви постійно на різних стартах. Це як раз такий унікальний сестринський час разом…
–Олександра Меркушина: І, нарешті, вік такий, що ми можемо працювати разом й це дуже цінно. Ми насолоджуємось цими роками, вони не будуть безмежними, але треба зараз жити, в цьому моменті та насолоджуватись тим, що ми можемо працювати разом.
Олександр Гливинський, Катерина Смогоринська