Про Михайла Дроботенка чимало написано в українських засобах масової інформації. Бо він – приклад мужності, стійкості та незламності.
Народився Михайло у Кропивницькому, навчався в 25-й та 3-й загальноосвітніх школах. Спортом займається з раннього дитинства. Легка атлетика, футбол, кікбоксинг, бойове самбо. Спробував те, що цікавило. Великих успіхів не досягнув, але спортивний гарт отримав на все життя. Як каже Михайло, вирушаючи на службу, пів справи для служби зробив. Тому що служба залежить на 50 відсотків від фізичного стану. А якщо ж йдеш служити в спецпідрозділ, значення фізичної готовності – ще більше.
Михайло став на захист України 2015 року. Потрапив у 28-му окрему механізовану бригаду, служив артилеристом, брав участь у бойових діях на сході України. Спортивна підготовка, бажання вчитися новому й виконувати складніші завдання спонукали служити в Силах спеціальних операцій. П’ять років прослужив у спецпідрозділі на сході України. 2021 року звільнився із ССО, планував продовжити службу в підрозділі СБУ «Альфа». Але треба було рік чекати, тим часом запропонували посаду командира взводу в 57-й окремій мотопіхотній бригаді.
Повномасштабне вторгнення рашистів застало його на передовій. На початку війни успішно вивів свій підрозділ та цивільних з оточення. Згодом, виконуючи бойове завдання, Михайло підірвався на міні, внаслідок чого втратив обидві ноги. Переніс 27 хірургічних операцій, пройшов тривалий процес відновлення, після чого став на титанові протези. Попри складну травму, повернувся до активного життя через спорт.
Ще під час лікування узяв участь у перших змаганнях з жиму лежачи подужав 100 кг. Згодом перейшов у професійний адаптивний спорт. Познайомився з очільниками Федерації стронгмену України, зокрема з її президентом Сергієм Конюшком, почесним президентом Василем Вірастюком, керівником донецького осередку Олександром Лашиним. Тепер, каже, спілкуються не просто як спортсмени – майже як друзі. У жовтні 2023 року команда українських ветеранів встановила світовий рекорд зі стронгмену на Міжнародному спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe у Мадриді. Українці за 30 секунд протягли за канат чотири вантажівки загальною масою 35 тонн на 20 метрів.
Цікаво, що встановлення цього рекорду збіглося з протезуванням в Естонії, де Дроботенко замість півтора місяця пробув лише три тижні й поїхав до Іспанії світове досягнення перевершувати. На той момент Михайло навіть ще не навчився нормально ходити на протезах. Ну а далі були нові виклики, радощі та випробування.
На чемпіонаті світу з пауерліфтингу федерації GPC у Польщі Михайло виборов перше місце в абсолютній категорії та встановив світовий рекорд, піднявши штангу вагою 180 кг у ваговій категорії до 90 кг серед параспортсменів.
– Знаєте, я цього року не думав, що буду в якихось чемпіонатах брати участь, – розповідає Михайло, – хотів акцент зробити на розвитку ветеранського адаптивного спорту. Понад рік живу та працюю в Одесі, звідки родом моя дружина. Із Наталією познайомився після поранення, на п’ятий місяць лікування. Вона приїхала до мене, коли лежав у лікарні в Чернівцях. Раз побачились – і закрутилося. Коли повернувся в Київ, почали разом орендувати квартиру. Ну й згодом перебралися в Одесу. Біля моря подобається, попри всі складнощі сьогодення. Та й тренер мій з пауерліфтингу Дмитро Готлашов, президент «Global Powerlifting Committee» (GPC) в Україні, тут мешкає.
Раніше я сам шукав запрошення на якісь змагання, але поступово дійшло до того, що вже мене стали запрошувати. До змагань у Польщі готувався приблизно півтора місяці, а до цього виконав необхідний норматив для участі в світовій першості в Івано-Франківську. Там у жимі лежачи я показав 165 кілограмів. Ще виступав у підйомі на біцепс, де також підняв 165 кіло, стоячи на двох протезах. Начебто непогано. Але ж завжди хочеться кращого. Для цього постійно тренуюся три рази на тиждень у залі. Це якщо нікуди не готуюся. А якщо вже йде цілеспрямована підготовка до змагань, то кількість тренувань зростає від 4 до 6 на тиждень.
Звісно, що після серйозних навантажень потрібне відповідне відновлення. Скажу так, що необхідного спортивного харчування для відновлення в мене достатньо. Інша справа, що не потрібно перенавантажуватися. Тому я два дні тренуюся й день відновлююся. Тобто я їм, сплю і все. Більше я нічого не роблю. Зайвий раз там на протези не встаю, щоб організм у мене відновився.
Останнім часом трохи відійшов від стронгмену й більше переключився на пауерліфтинг. Тому й не брав участь у фестивалях, які проводять мої товариші з Федерації стронгмену України в багатьох містах, у тому числі й в Кропивницькому.
Ветеранські змагання, вони класні, але це радше як ком’юніті: зустрітися, поспілкуватися, показати свій рівень. Але вони, можна сказати, не фінансуються. Це виключно, як реабілітація. Я вже перейшов цю межу, хочеться більшого. І такий новий виклик отримую в пауерліфтингу. Хоча теж кошти для участі доводиться постійно шукати. Тут Міністерство у справах ветеранів та Мінмолодьспорт не допомагають, мотивуючи це тим, що ці змагання не передбачені їх календарним планом. Вважаю, якщо ветеран хоче поїхати кудись на змагання за кордон, то Міністерство ветеранів повинне йому допомогти в цьому. Щоб він не бігав із простягнутою рукою. Тим більше, коли це одна або дві людини, то це ж набагато дешевше. Ну це моя думка. Зараз доводиться й свої гроші витрачати, звертатися до бізнесу та місцевої влади.
А ось до профі-рівня, коли призові отримуєш за перемогу, а іноді навіть за участь, я ще не дійшов. Але в мене зараз інша мета. Оскільки до Паралімпіади 2028 року в Лос-Анджелесі я ще не встигаю з відбором, то прагну тренуватися та вийти на такий рівень, щоб отримати путівку на Паралімпійські ігри 2032 року в австралійському Брісбені. Для будь якого атлета-паралімпійця – це найвища вершина.
Що стосується чемпіонату світу в Польщі, то для мене завжди складно дістатися до місця події. Я ж з Одеси їхав машиною на Молдову, а з Кішинева ми вже літаком дісталися до Польщі. З Варшави знову автотранспортом до Паб’яниці, де відбувалися змагання. Дорога завжди мені важко дається через те, що постійно в протезах, але нічого, витримую.
Враження від самого івенту просто чудові. Турнір зібрав величезну кількість учасників – понад 600 найсильніших атлетів із 30 країн світу. Вони змагалися у різних дисциплінах, вікових та вагових категоріях, включаючи дивізіон адаптивного (паралімпійського) спорту. Я виступав у дивізіоні «Para» (категорія RAW TESTED) у ваговій категорії до 90 кг. У жимі лежачи підняв штангу вагою 180 кілограмів. Цей результат офіційно зафіксували як новий світовий рекорд федерації GPC серед параспортсменів.
Окрім золота у своїй ваговій категорії мені вдалося вибороти золото в абсолютній категорії серед адаптивних атлетів, що оцінює силу спортсмена відносно його власної ваги. Своїм виступом задоволений, але хотілося кращого.
В моїй категорії серед здорових спортсменів рекорд – 215 кілограмів. Тобто у нас в планах, коли ми зайдемо там за 200 кг, я перейду просто з параолімпійської категорії до звичайної й виступатиму зі здоровими спортсменами.
Ще під час цього чемпіонату я отримав запрошення до Сполучених Штатів Америки, на легендарний фестиваль «Арнольд Класік», який відбудеться в березні наступного року в Огайо. Це саме в пауерліфтингу. Я раніше виступав у Іспанії на ветеранських змаганнях в рамках шоу, яке проходить під патронатом Арнольда Шварценеггера. Це ми там світовий рекорд встановили. Та зараз вже особисте запрошення. Головне, щоб з візами все було гаразд і кошти були.
У Польщі ніякого негативного стосунку до українців не побачив. Ну можливо, що я такий потужний. Не знаю, може просто нас боялися, коли дивилися на нас, але таких випадків, які бачив у новинах, не було. Змагалися в гарному комплексі, де учасників постійно підтримували понад приблизно 300 – 400 вболівальників. Ніхто не намагався зруйнувати святкову атмосферу. Все в плані організації ставлення до атлетів – на високому рівні.
Нині в Кропивницькому завершую підготовку до чемпіонату світу з бразильського джиу-джитсу. Цим видом я почав займатися ще коли мешкав у Кропивницькому, відгукнувшись на пропозицію керівника спортивного клубу «Борець» Євгена Скирди. Спробував, дуже сподобалося. Тим більше, що раніше, ще до поранення ,займався єдиноборствами. Знаєте, «залізо» – це класно, але тут, коли ти проти суперника, зовсім інший рівень мотивації та адреналіну. І тут я довів, що можу бути конкурентоспроможним, вигравши два чемпіонати Європи та срібло чемпіонату світу з пара-джиу-джитсу.
У цьому році не планував виступати в Абу-Дабі, але хлопці зателефонували й змотивували тим, що потрібно попереднє світове срібло перетворити на золото. Ну як я міг відмовитися! Довелося після Польщі змінити види спорту й зануритися в цілеспрямовану підготовку. До речі, витрати атлетів у цьому чемпіонаті світу Міністерство в справах ветеранів бере на себе. Ще на перший чемпіонат ми їздили за спонсорські кошти, а тепер вже за державні.
Бразильське джиу-джитсу розвивається такими темпами та набирає такої популярності, що я не виключаю потрапляння в майбутньому цього виду спорту до олімпійської та паралімпійської програми. Так що, може, я на Паралімпіаді матиму можливість ще й у двох видах виступити. А поки налаштований на чемпіонат світу в Абу-Дабі, де вже 10 листопада буду боротися. Сподіваюся, успішно.
Юрій Ілючек, член Правління АСЖУ