Ексклюзивне інтерв’ю захисника австрійського «ЛАСКа» Максима Таловєрова для АСЖУ: про роботу батька в команді, дружбу у футболі, Георгія Судакова, дитячі мрії та бажання виграти Лігу чемпіонів.
Максим Таловєров — український футболіст, який з 2019 року почав грати у Чеській Лізі, а нещодавно підписав повноцінний контракт на позиції центрального захисника австрійського клубу «ЛАСК». Влітку 2023 року на молодіжному чемпіонаті Європи у Румунії у складі збірної України здобув титул бронзового призера.
– У листопаді у Леверкузені тебе вперше викликали до Національної команди. У тебе вже всі питали, що ти відчував у той момент. А чи не натякав тобі ніхто з твоїх товаришів, що тебе можуть викликати?
– Насправді, це був вирішальний збір для команди, і я не очікував виклику. Я ставив собі за мету в наступному році доводити, що я гідний виклику до Національної команди. Тому саме виклик у листопаді був дуже несподіваним, ніхто з хлопців не підозрював, що це станеться. Ми спілкувалися зі «своїми» хлопцями, скучили один за одним, дуже хотіли побачитися, але ніхто не думав, що це станеться саме тоді. Я дізнався про виклик до збірної за кілька днів до гри у своєму клубі, буквально перед сном. Я був неймовірно щасливий. Вважаю такі емоції ще більш щирими, ніж, якщо б я очікував.
– Гра за збірну — завжди велика відповідальність. Хоча в тебе є досвід з молодіжки. Але все одно, чи не відчувалося морального тиску?
– Я думаю, що кожна гра за збірну — це відповідальність, незважаючи на те, чи це U-14, чи гра за Національну збірну. У кожного футболіста має бути легкий мандраж та хвилювання. Це, в першу чергу, показує, наскільки щиро та з яким адреналіном ми підходимо до гри, тому в позитивному ключі легке хвилювання присутнє перед кожною грою, і так має бути у футболістів. Тому, справді чогось нового я не відчував, але команда мене прийняла дуже класно, і Сергій Станіславович. Ми часто з ним спілкувалися, він цікавився, як справи, як я себе почуваю. І це дуже важливо для кожного гравця, відчувати, що тренерському штабу це цікаво. В цілому, на зборах мене дуже всі підтримували і допомагали.
– В березні будуть вирішальні матчі за вихід на ЄВРО, чи сподіваєшся на виклик до збірної?
– Звичайно, що кожен гравець сподівається на виклик. І це нормальна мета — потрапляти до складу Національної команди. Я, як і всі хлопці, сподіваюся та вірю в те, що зможу допомогти збірній.
– Ти народився у родині професійного футболіста Вадима Таловєрова. Як тебе виховував батько, чим допомагав, за що сварив, можливо? Цікаво, що твій батько також грав на позиції захисника.
– Справді, це дуже цікава історія. Якщо я не помиляюсь, то коли мені було років 5 або 4, то я почав виявляти цікавість до футболу. Батьки ніколи примусово не водили мене на футбол, тому це було абсолютно моє рішення. Коли батько побачив, що я з трьох рочків буцав камінчики на вулиці, то зрозумів, що все ж таки щось є. Коли я попросив відвести батьків мене на перегляд до «Шахтаря», то десь за рік до цього у батька були пропозиції від команд з-за кордону, щоби продовжити кар’єру, але, коли він зрозумів, що я живу футболом, то він прийняв рішення не підписувати контракт, а зайнятися повністю мною і моїм футбольним вихованням. Я, звичайно, це дуже ціную. В основному, батько був дуже суворим, він був присутнім майже на кожному тренуванні, напевно, до мого від’їзду до Чехії він пропустив всього кілька тренувань. Я іноді був злий на нього, іноді не згоден з ним через його суворість, але зараз я розумію, наскільки сильно це мені допомогло і наскільки я це ціную. Бо без цієї його допомоги я би був ніким, або, якщо би був футболістом, то я думаю, рівнем набагато нижче. Ми часто тренувались додатково разом. Батько суворий, але лише у футбольних справах. Бо після тренувань у нас завжди була аналітика, він казав, що йому сподобалося, а що ні, щось вимагав, але потім ми вже забували про це, лишали поза межами спілкування в звичайному житті. Дуже вдячний йому за допомогу і за те, що він дав мені зі свого досвіду. У родині мама відповідала за школу, а батько за футбол.
– А як зараз, радишся з батьком?
– Так, звичайно. В мене є моя невеличка команда, і батько в ній — мій аналітик. Він мені повністю допомагає, знає, що було на кожному тренуванні, аналізує кожну гру, допомагає мені з суперниками, як індивідуально, так і командно. Дає мені всю аналітику та повністю займається статистикою, як індивідуально моєю, так і всієї команди.
– Ти вихованець Академії ФК «Шахтар». В Україні ти пограв за 3 молодіжні клуби, і вже близько п’яти років граєш у Європі. Ти ніколи взагалі не бачив себе в УПЛ?
– З дитинства, звичайно, як вихованець Академії «Шахтар», мріяв грати саме у «Шахтарі», але в більш дорослому віці я розумів, що УПЛ може стати моїм трампліном. З самого дитинства я мріяв виграти Лігу чемпіонів, але, нажаль, поки УПЛ не такого рівня, щоб команди боролися за перемогу у цьому кубку. Тому, напевно, з підліткового віку я бачив УПЛ саме трампліном, щоб піти далі й досягати своїх цілей. Але цього не вийшло. І я щиро вдячний, що так рано зміг поїхати і побудувати кар’єру в Європі, починаючи з Чехії.
– Ти грав на правах оренди за австрійський «ЛАСК», а зараз уже підписав повноцінний контракт. Раніше ти казав, що відчуваєш, що рівень вищий, ніж у Чеській Лізі. За який клуб ти мріяв грати в дитинстві? І в якому клубі хочеш побачити себе на піку своєї кар‘єри?
– Стосовно рівня «ЛАСКу», це правда, і я не відмовляюся від своїх слів. І якість гравців також вища. В дитинстві мені дуже подобалася «Барселона», ще коли там грав захисник Карлос Пуйоль. Він був моїм кумиром дитинства. Десь із вісімнадцяти років я вже почав стежити за багатьма командами, що мені подобаються, а не тільки за однією. Намагався чомусь навчатися, стало цікаво дивитися футбол, а не лише вболівати за одну команду. Я не можу виділити якусь одну команду, за яку я хочу та мрію грати, але це, безперечно, команда, яка бореться за всі кубки, як у своїй країні, так і у Європі. Тому робитимемо все можливе й неможливе, щоб опинитися в такому клубі та в одній з найсильніших футбольних Ліг. У «Славії» був величезний досвід для мене дійти до чвертьфіналу Ліги Конференцій, а у «ЛАСКу» – досвід в Лізі Європи, ці турніри дуже важливі для мене, і сподіваюся та вірю, що наступним щаблем буде Ліга Чемпіонів.
– У ЗМІ була інформація, що Чехія хоче тобі запропонувати грати за їхню збірну… Що можеш сказати з цього приводу? Якщо буде вибір між збірними України та Чехії?
– Немає ніякої різниці, чи спілкуються вони зі мною, чи щось пропонують, я завжди себе бачив і бачу лише у футболці збірної України. Посвідка на проживання ніяк не стосується громадянства й моєї гри за збірну. Просто після п’яти років проживання я маю право отримати цю посвідку, щоб не робити собі ніяких віз.
– Чи надихає тебе успіх твоїх друзів з молодіжки, які вже грають у дуже відомих клубах? Ким ти пишаєшся? І чи існує справжня дружба в футболі?
– Звичайно, що надихає. У нас зараз є невеличка компанія, з ким ми часто спілкуємося – Трубін, Судаков, Мудрик. Дуже відчувається, що кожен щиро підтримує один одного після перемог та поразок. Ми завжди на зв’язку і завжди спілкуємося — я думаю, це і є відповідь про дружбу у футболі. Також у мене є хлопці, які грають в УПЛ та з якими я ще з U-14 разом, ми на зв’язку щодня. Також є хлопці з Академії, але вони вже закінчили кар’єру через травми, але ми все одно на зв’язку. Я вважаю, що дружба існує. А стосовно натхнення, то кожен ділиться своїми емоціями, досвідом, і це дуже допомагає і підтримує. Не можу сказати за всіх, але за своїх хлопців я впевнений у дружбі.
– Я думаю, тобі відомий такий феномен, як Фабріціо Романо — відомий футбольний інсайдер. Чи не обговорювали з товаришами, як це працює, ця його «мітка» «Top talent», з якої починаються всі великі трансфери молодих талантів?
– Якщо відверто, ми це ніколи не обговорюємо. Якщо зараз задуматися, то Жора Судаков скоро опиниться у якомусь топ-клубі. Я зараз, як не подивлюся, то він постить про Судакова, тож сподіваємося.
– З ким із футболістів ти би хотів зіграти на одному полі?
– Напевно, це всі топові нападники, які є в нинішньому футболі. Хотілося б зіграти проти них, це круто — грати проти кращих. Ти можеш бачити свій рівень, розуміти свої сильні якості та недоліки. Після гри з «Ліверпулем» я це можу сказати із впевненістю, що це безцінний досвід, і хотілося б частіше грати проти таких суперників.
– У червні 2023 ви з молодіжною збірною вибороли право взяти участь в Олімпійських іграх, що відбудуться у Парижі влітку цього року. Які твої відчуття? Чи вже якось готуєтесь, адже за цим буде стежитии увесь світ? Анатолій Трубін в своєму інтерв’ю сказав, що для нього буде за честь захищати ворота збірної в Парижі.
– Якщо Толя сказав, що для нього буде за честь захищати ворота збірної, то для мене буде за честь захищати ворота Толіка. Насправді, повністю згоден з його словами. Це дійсно таке досягнення! Дуже б хотілося знову зібратися усім разом та показати рівень — це наша мрія. Кожен з нас хоче там зіграти. У березні у команд U-23 буде товариський матч в Японії, та перед Олімпіадою буде збір. Для мене за честь грати у збірній, тому це вже, як вирішить тренерський штаб.
– Нещодавно «на теренах» YouTube вийшов документальний фільм «Україна-Росія. Матч життя», чи дивився ти? Як твої враження?
– Насправді ще не дивився. Але вже в YouTube поставив нагадування, щоб подивитися пізніше. Тому в дорозі на наступний матч обовʼязково перегляну.
– Я бачила, що в жовтні у Празі на благодійному матчі з тобою дуже багато фотографувалися, і ти нікому не відмовляв. Твоя популярність стрімко зростає. Чи не заважає це у приватному житті?
– Відверто кажучи, ніяк не заважає, і не можу сказати, що це якось нереально складно. В будь-якому випадку, це наша робота. Ми граємо для вболівальників, тому ми повинні приділяти їм увагу. Із задоволенням з кожним сфотографуюся та дам автограф, якщо комусь це треба. А мені це дуже приємно.
– Ти не приховуєш свої відносини і демонструєш це в соціальних мережах. Як часто твоя кохана відвідує матчі, і наскільки важлива підтримка рідних? І чи не ревнує інколи Ліза до уваги фанаток? Тому що в червні у Бухаресті я відвідувала матчі молодіжки в українському секторі і часто чула від дівчат, який гарненький Макс.
– Ліза намагається приїздити на кожний матч, навіть якщо це виїзні ігри. Я це дуже ціную. Вона часто їздить сама поїздом чи автобусом, бо ще немає водійського посвідчення. Звичайно, я відчуваю цю підтримку. Вона зі мною на стадіоні, батьки дивляться онлайн. Мені це дуже допомагає. Стосовно ревнощів, то це ви ще не бачили, скільки їй людей пишуть в Інстаграмі. Ми дуже довіряємо одне одному, тому якщо ми будемо реагувати, то не залишиться часу на щось інше. Я ніяких приводів для ревнощів не даю, тому у нас ця тема взагалі не підіймається.
– Ти колись думав на тему: «Якщо б не футбол, то що?».
– Якщо чесно, то не думав. Незважаючи на те, що в мене є вища освіта, але себе не бачу ніде, окрім футболу. Навіть не думав і не хочу думати!
– Побажання від українських вболівальників: «Максимально продуктивного сезону і досягти поставлених цілей, як у збірній, так і у клубі!».
– Я хочу побажати усім нам миру, здоров’я, і щоб у кожного збувалися їх мрії та досягалися цілі.
Крістіна Пастухова, членкиня АСЖУ та AIPS