У Мюнхені завершився Мультиспортивний чемпіонат Європи, який, за своїм задумом, цілком може претендувати на статус європейської Олімпіади. Адже самі по собі окремі чемпіонати Європи не викликали б такої уваги вболівальників, яку ми побачили в Німеччині. В цьому огляді ми спробуємо проаналізувати надзвичайно цікаві старти й виступ на них українських атлетів, а також поглянути на подальшу перспективу таких представницьких змагань.
У боротьбі за Європейську Олімпіаду
На початку виникає цікаве питання – чи є МультиЄвро альтернативою Європейським Іграм, які відбудуться наступного року в Польщі? Справа в тому, що чемпіонат Європи з літніх видів спорту проводиться Федераціями окремих видів спорту, які погоджуються об’єднатися заради підвищення популярності своїх видів та покращення економічної складової. Ну й підтримка Європейської спілки радіомовлення та телебачення суттєво допомагають в розвитку проекту. Раз на чотири роки європейські першості в деяких видах спорту проводяться одночасно.
А Європейські ігри відбуваються під егідою Європейських олімпійських комітетів, переважно за олімпійською програмою, що робить можливим відбір на Олімпіаду під час стартів. Це єдиний проект зі своїми нагородами та статусом. На II Європеїаді в Мінську, на якій мені пощастило працювати, лише деякі змагання мали статус чемпіонатів Європи. Отже, атлети мали можливість виграти відразу дві нагороди Європейських ігор та чемпіонату Європи в своєму виді, а також отримати олімпійську ліцензію.
І,все ж, чималі організаційні проблеми, складнощі зі спонсорами, відсутність альтернативи в боротьбі за право прийняти Європейські ігри, говорять про те, що цей проект потребує серйозного аналізу, стосовно популярності та доцільності ігор. А ось сумнівів у тому, що, після доволі успішного проведення МультиЄвро в Мюнхені, провідні європейські Федерації продовжать рух в напрямку вдосконалення та бажання робити своє починання краще, майже не виникає. І може так статися, що Європейські ігри «кануть в Лету», а МультиЄвро отримає статус повноцінної Європейської Олімпіади. Хоча, це лише мої думки, стосовно майбутнього. А ми зараз давайте трохи повернемося до минулого та поглянемо на події сьогодення.
It all begins tomorrow…#Glasgow2018 #EC2018 pic.twitter.com/U5xPvlfUXt
— Glasgow 2018 (@Glasgow2018) August 1, 2018
Історія та сучасність
Отже, перший об’єднаний чемпіонат Європи пройшов чотири роки тому в Ґла́зґо та Берліні. При цьому лише змагання з легкої атлетики відбулися в Німеччині, а старти з велоспорту, гімнастики, академічного веслування, тріатлону, водних видів спорту та гольфу проходили у Шотландії. Загалом за нагороди боролися майже 4,5 тисячі спортсменів, які представляли 53 країни. Українці на першому МультиЄвро виступили доволі вдало, здобувши 8 золотих, 13 срібних та 5 бронзових медалей. Це дозволило посісти восьме місце в медальному заліку. Чотири роки тому головним українським героєм став плавець Михайло Романчук, який виграв два «золота» та одне «срібло».
І хоча Михайло в цьому році знову здобув «золото» на чемпіонаті Європи на коронній дистанції 1500 метрів, але водних видів спорту в програмі МультиЄвро- 2022 не було. Інакше б Україна, після феноменального виступу в синхронному плаванні та стрибках у воду, цілком мала б претендувати на перемогу в медальному заліку. Але плавання, артистичне плавання та стрибки у воду, як і гольф, не увійшли до програми МультиЄвро. Натомість додали скелелазіння, пляжний волейбол, настільний теніс та веслування на байдарках і каное. Таким чином, кількість змагань зросла із семи до дев’яти. І це було на користь збірній України, адже в скелелазінні та веслуванні на каное ми здобули свої яскраві перемоги.
Взагалі, Україну на Мультиспортивному Євро в дев’яти видах спорту презентував 161 спортсмен. Найбільше українців (54) змагалися у легкій атлетиці, а найменше у тріатлоні – 2. Більшість змагань проходили у мюнхенському Олімпійському парку. Саме тут п’ятдесят років тому відбулися Олімпійські ігри 1972 року.
Всього на мультиспортивному Євро розіграли 177 комплектів нагород. Цілком заслужено, що серед тих, хто виборювали медалі, не було спортсменів із Росії та Білорусі, яких не допустили до участі, навіть у нейтральному статусі, через повномасштабну війну в Україні.
Очікування, невдачі та виправданні надії
Ще перед початком стартів ми сподівалися на нагороди в легкій атлетиці, спортивній гімнастиці, велоспорті, веслуванні та скелелазінні. Хоча були надії на те, що зможемо створити несподіванки у настільному тенісі, мантінбайку та пляжному волейболі.
За прогнозами, Україні віддавали 32 нагороди (12 золотих, 9 срібних та 11 бронзових медалей) та сьоме місце у медальному заліку. Але цей прогноз видався занадто оптимістичним. Якби не успіхи у паравеслуванні, де українські спортсмени порадували нас «золотом» (Світлана Богуславська, Ярослав Коюда – параакадемічне веслування, парний мікст), трьома срібними (Роман Полянський – параакадемічне веслування, одиночки; Владислав Єпіфанов – паравеслування, каное-одиночка, VL3, 200 м; Микола Синюк – паравеслування, байдарка-одиночка, KL2, 200 метрів) та трьома бронзовими медалями (Анна Шеремет – параакадемічне веслування, одиночки; Наталія Лагутенко – паравеслування, каное-одиночки, VL3, 200 м; Марина Мажула – паравеслування, байдарка-одиночка, KL1, 200 метрів), то досягнення в інших видах спорту виглядають скромними.
Тут можна говорити про складнощі з підготовкою в умовах війни та проблеми з піком форми, адже в деяких видах нещодавно відбулися чемпіонати світу. Та все одно ми, на думку автора цих рядків, могли розраховувати на більше в чоловічій спортивній гімнастиці. Тут у нас «срібло» Іллі Ковтуна на брусах та «бронза» Ігоря Радівілова в опорному стрибку. Але прикрі невдачі того ж Ковтуна у вправах на перекладині та кільцях під час змагань в особистому багатоборстві не дозволили бронзовому призеру минулого чемпіонату Європи піднятися вище 11-го місця. Та й дев’яте місце чоловіків у командному багатоборстві й не вихід до медального фіналу – це не той результат, на який ми сподівалися. При цьому, чоловіча команда, на відміну від жіночої, готувалася в нормальних умовах за кордоном. Тож, маємо привід говорити про те, що потрібно проаналізувати виступ й зробити висновки, які допоможуть досягти кращого на чемпіонаті світу. До речі, чоловіча та жіноча збірні України потрапили до дванадцяти команд, які здобули путівки на цьогорічну світову першість, де будуть розіграні перші три командні квоти на Олімпіаду в Парижі. Жіночій команді, після того, як завершили виступи лідери Діана Варинська та Анастасія Бачинська, буде надзвичайно складно претендувати на участь у наступній Олімпіаді. Не вистачає дівчатам досвіду, а їх програмам складності. Але те, що у Мюнхені на юніорській першості вперше за 24 роки Анна Лащевська здобула «золото» на колоді, говорить про непогану перспективу. А ось чоловіки, як на мене, у разі збереження досвіду (Пахнюк, Радівілов) та прогресу молоді (Ковтун, Чепурний, Колодій, Стельмах) можуть не просто пробитися на Олімпіаду, а претендувати там на нагороди, як в особистому, так і в командному заліку. Але для цього потрібно, щоб не було травм і команда виглядала єдиним цілим.
Головним же постачальником медалей на Мультиєвро в нашій команді стали українські веслувальники. Хоча й тут, зважаючи на кількість фіналів, а їх лише в заключний день за участі українців було чотирнадцять, у нас виник певний недобір нагород. Та й заслуга паравеслувальників, про що ми говорили раніше, доволі значуща. Безумовною героїнею стартів веслувальників у Мюнхені стала Людмила Лузан. При цьому дворазова медалістка Олімпіади в Токіо та володарка двох золотих і однієї срібної медалі чемпіонату світу 2022 року в Галіфаксі зберегла спортивну форму, хоча й не змогла повторити світові досягнення. Єдине українське «золото» в веслуванні Лузан здобула разом із Анастасією Четверіковою на каное-двійці на дистанції 500 метрів. А ось в особистому заліку лідер нашої команди виборола два срібла на дистанціях 200 та 500 метрів.
Без урахування досягнень веслувальників- паралімпійців, ще одну нагороду приміряла Людмила Бабак , яка фінішувала третьою на каное-одиночці на дистанції 5000 метрів. Отже, взагалі в академічному веслуванні (а тут у нас ще є «бронза» Катерини Дудченко, Наталії Довгодько, Дарини Верхогляд і Євгенії Довгодько – на парних четвірках) та веслуванні на байдарках і каное наші спортсмени поклали до загальної скарбнички 12 нагород. А за прогнозами, лише на байдарках і каное нам планували 13 медалей.
На більше ми могли розраховувати в спортивному скелелазінні. Тут, схоже, олімпійські надії в більшій мірі будуть пов’язані зі швидкістю. Адже європейську кваліфікацію у цьому виді програми подолали три чоловіка та дві жінки. Дванадцятий час Костянтина Павленка не свідчив про зазіхання на медалі. А ось Даніїл Болдирєв та Ярослав Ткач на попередній стадії фінішували з другим і третім результатом, що робило їх претендентами на нагороди. До речі, більш досвідчений Даніїл та перспективний Ярослав зустрічалися у чвертьфіналі нещодавніх Всесвітніх Ігор. І там молодість взяла гору над досвідом. У підсумку, Ткач здобув «бронзу» Всесвітніх ігор.
У Мюнхені українці за сіткою мали шанси зійтися в півфіналі, якби здолали усіх конкурентів. Але вже в 1/16, а тут уже права на помилку не було й все вирішувалося лише в одному забігу, Ярослав Ткач зірвався й позбавив себе медальних надій. Програв свою сутичку й Павленко. Та за честь України постояв Даніїл Болдирєв, який був швидшим за конкурентів на всіх стадіях. Лише в фіналі проти поляка Дзенські були певні сумніви в перемозі українського скелелаза. Але на помилку Даніїла поляк відповів своєю похибкою й саме це дозволило Болдирєву впевнено здобути «золото». Наші дівчата тут далі 1/8-ії не пробилися. А ось в двоборстві, яке включає в себе змагання на складність та болдерінг (серія коротких надскладних трас) Євгенія Казбекова посіла шосте місце. Так що перспективи в новому олімпійському виді спорту, де нагороди в Парижі будуть розігруватися так же, як і в Мюнхені, у нас доволі обнадійливі. До речі, дуже потішила кількість глядачів, які слідкували за змаганнями скелелазів у олімпійському парку. Після цього стало зрозуміло, чому МОК віддав перевагу в олімпійській програмі саме цікавому, динамічному та конкурентному скелелазінню.
У велоспорті у гонках на треку знову підтвердила свій високий клас Олена Старікова, яка стала другою в кейрині та третьою в гіті. Також у кейрині Владислав Денисенко зупинився в кроці від медалі. У маунтінбайку у нас були небезпідставні надії на чемпіонку Європи 2017 року в крос-кантрі Яну Беломоїну. Та цього разу мюнхенська траса виявилася для нашої велогонщиці надзвичайно складною й вона не фінішувала.
Розчарували й представники настільного тенісу. На чемпіонаті Європи 2020 року українки двічі сходили на п’єдестал. Бронзові медалі здобули Маргарита Песоцька в одиночному розряді та дует Гапоненко – Біленко – в парному розряді. В Мюнхені виступали по чотири українських тенісиста та тенісистки. Найкращий результат продемонструвала досвідчена Маргарита Песоцька, яка в 1/8 фіналу видала справжній трилер у поєдинку з француженкою Джанань Юань. Натуралізована китаянка виграла в Маргарити дві стартові партії. Але потім українка взяла три наступні сети. Утім дві вирішальні партії все ж залишилися за Юань – 11:5 та 11:9. У чоловіків, за відсутності багаторічного лідера української збірної Коу Лея, до плей-оф пробився лише Ярослав Жмуденко, який припинив боротьбу на стадії 1/16 фіналу.
І, наостанок, про наймедальніший та один із найпривабливіших видів спорту – легку атлетику. Тут, начебто, українці досягли певного успіху. Загалом майже усі, на кого ми розраховували, виправдали надії. Ну, звісно, хотілося, щоб четверті місця стрибуна у висоту Олега Дорощука та Юлії Бех-Романчук у стрибках у довжину, п’яті результати Ірини Геращенко в стрибках у висоту та Михайла Кохана в метанні молота – матеріалізувалися в нагороди. Адже той же Кохан говорив, що йому недостатньо вже просто участі, а дебютант дорослого чемпіонату Європи Дорощук навіть засмутився, не потрапивши на п’єдестал. Та все ж у нас є два «золота» – Ярослави Магучіх у стрибках у висоту та Марини Бех-Романчук у потрійному стрибку. Від Ярослави, яка стала першою української чемпіонкою Європи серед висотниць, завжди очікуєш більшого, ніж злету на 195 см й перемоги по спробах. Але сезон був важкий в моральному плані й своє завдання наша зірочка виконала. А свою перемогу Ярослава присвятила Збройним силам України та подрузі по команді Катерині Табашник, маму якої рашистські фашисти вбили під час обстрілу Харкова.
Взагалі ж, рівень результатів залишав бажати кращого й можливо ось цих змагань на межі можливостей не вистачило Ірині Геращенко. Ну, а для Юлії Левченко цей сезон вдалим ніяк не назвеш. І дев’яте місце в фіналі зі стрибком на 186 см яскраве підтвердження цього твердження. Потрібно разом із тренером проаналізувати причини спаду й намагатися повернутися на колишній двометровий рівень.
Марина Бех-Романчук вистраждала цю видатну перемогу. У неї були невдачі, пов’язані з психологічним станом – на Олімпіаді в Токіо та чемпіонаті світу в Юджині. Та й четверте місце в Мюнхені в коронних стрибках у довжину, коли медаль вислизнула в останній спробі, також позитиву не додавало. Але Марина продемонструвала свої неймовірні бійцівські якості, видавши феноменальний фінал у потрійному стрибку. Коли у першій спробі українка ідеально потрапила в планку й полетіла на рекордні в цьому європейському сезоні 14 метрів 81 сантиметр, то стало зрозуміло, що зупинити Марину буде важко. Далі в кожній із спроб українка стрибала в район 15 метрів і, нарешті, у п’ятому стрибку підкорила 15 метрів 02 см. До цього за 15 метрів літала майже тридцять років тому лише екс-рекордсменка світу Інесса Кравець, в активі якої 15 метрів 50 сантиметрів і 15 метрів 33 см. Ну а Бех-Романчук підхопила естафету в Ольги Саладухи, яка тричі (2010, 2012, 2014 роках) вигравала європейське «золото» у потрійному стрибку.
Також дуже довго та цілеспрямовано йшли до свого європейського медального дублю на дистанції 400 метрів із бар’єрами Вікторія Ткачук та Анна Рижикова. Звісно, що конкурувати зараз із нідерландкою Фемке Бол, яка входить до світової еліти на цій дистанції, українкам було важко. Але свої «срібло» та «бронзу» дівчата дійсно заслужили. І тут питання: чи вистачить мотивації та сил нашим медалісткам продовжувати виступати на такому високому рівні?
Такий же нелегкий вибір стоїть перед Андрієм Проценком, який, після майже двомісячного перебування в окупації, віднайшов у собі сили набрати гарну форму. Це принесло нашому досвідченому стрибуну у висоту дві «бронзи» – світової та європейської першості. Хоча, звісно, Андрій залишився собою не задоволеним. Адже, маючи в активі стрибок на 240 см, цього разу українець зупинився на позначці 227 см та й ще поступився «сріблом» за спробами. Можливо, завадили злива, яка передувала змаганням, та невисокий рівень результатів. Адже 230 см для «золота» чемпіонату Європи, яке здобув олімпійський чемпіон Токіо Тамбері, відверто кажучи, замало. Але, в будь якому випадку, Андрій Проценко має занести цей надважкий сезон собі до активу. Взагалі ж, легкоатлетична збірна зробила вагомий внесок у командне досягнення збірної України на МультиЄвро.
Підсумки та перспективи
Підбиваючи підсумки, зауважимо, що українці здобули в Мюнхені 22 медалі (5 золотих, 8 срібних, 9 бронзових). У медальному заліку Україна посіла 11-те місце.
До топ-10 найкращих спортивних збірних континенту увійшли: Німеччина (26-20-14), Велика Британія (24-19-17), Італія (14-18-19), Франція (11-17-22), Угорщина (11-7-5), Іспанія (9-11-12), Нідерланди (9-7-12), Польща (8-16-15), Румунія(8-2-5) та Греція (6-4-0).
Ще раз нагадаємо, що на першому аналогічному МультиЄвро 2018 року, який приймали німецький Берлін та шотландський Ґла́зґо, Україна посіла 8 місце, виборовши 26 нагород (8–12–6).
Зараз же ми побачили надзвичайну увагу шанувальників спорту до стартів й шалену радість чемпіонів та призерів, для яких ці змагання були вагомими та значущими. Отже, в тому, що за чотири роки ми знову побачимо надзвичайне дійство, сумнівів немає. Ну й віримо, що наступне МультиЄвро відбудеться вже після нашої Перемоги над рашистами на високому емоційному підйомі. І ще хотілося, щоб усі суперечки, які зараз виникають у провідних федераціях і заважають спортсменам та тренерам, нарешті, припинилися. Нам потрібна єдність в боротьбі з ворогом і на спортивному фронті. Але це вже зовсім інша історія…
Юрій Ілючек, член АСЖУ та AIPS