З Андрієм Проценком зустрічаємось наступного дня після його тріумфу у фіналі чемпіонату світу, де він здобув надважливу бронзу і поклав край своїм невдачам на світових першостях. Це вже сьомий його чемпіонат світу на відкритому повітрі, та лише вперше спортсмен вийшов у фінал. Щоразу Андрій зупинявся за крок нього.
“Трохи вчора все поболювало після стрибків, але сподіваюсь минеться. Я задоволений результатом – 2,33 м. Після пробних стрибків – я не сподівався, що стрибну високо. Думав, боротимусь за вісімку, як мінімум. Хотілось медаль,звичайно, але я розумів, що хлопці дуже добре готові і бачив, як добре вони стрибали у пробних. А в мене в цей час нічого не виходило. Але, тьху-тьху-тьху, потихенько розстрибався.
В пробних стрибках не міг підібрати, як правильно розігнатись, бо був дуже сильний попутний вітер. Через це потрібно було корегувати розбіг. Я по-тихеньку, намагався впоратись без свого тренера Геннадія Зуєва – його зі мною тут немає. Щось собі думав. І лише на великих висотах підібрав більш-менш зручний розбіг”
Андрій полоскотав нерви вболівальникам, коли стрибнув 2,27 м лише з третьої спроби, але наступні висоти: 2,30 м і 2,33 – були в заліку українця з першого ж стрибка. Це й гарантувало йому медаль. Разом з українцем в секторі був італійський стрибун у висоту Джанмарко Тамбері. Він став четвертим на цих змагання.На зимовому чемпіонаті світу італієць потужно підтримав українських стрибунів у висоту Андрія Проценка та Богдана Бондаренка.
“Я теж мав норматив на ці змагання, але не зміг приїхати, бо почалась війна. Тож залишився на окупованій території і дивився чемпіонат світу на Херсонщині он-лайн. Тоді ще був інтернет. На одному плечі Джанмарко намалював свій прапор, а на іншому – український, а також наші з Богданом Бондаренком прізвища написав. Тоді він здобув бронзову медаль.
Я був йому вдячний за таку підтримку. Це мотивувало мене до тренування і дало бажання для підготовки на літній сезон. Джанмарко – дуже товариський хлопець. Він з усіма дружить. Коли в нас почалася повномасштабна війна, він дзвонив, намагався допомогти. У нього вдома в Італії жила українська сім’я, близько 2-3 місяців”.
Після здобутої бронзи Андрій Проценко привернув до себе найбільше уваги ЗМІ і найдовше з усіх атлетів вечірньої сесії змагань затримався в зоні інтерв’ю. Медіа з усього світу не могли повірити, як спортсмен такого рівня може тренуватись просто посеред поля. На це Андрій не втомлювався повторювати, як мантру:
“Я був у селі. Знайти тут поле не проблема. Головне, щоб був інвентар. Я брав лопату, вирівнював стометрівку, бо на ній можна більш менш рівно тренуватися, рівних доріжок немає ніде. Вона не виходила ідеально рівною, до того ж була сипуча, бо там пісок, глина, слизько. Але іншого варіанту в мене не було на той момент”.
“Замість бар’єрів я брав дуги, такі, які використовують, коли садять картоплю, і накривають її плівкою. Замість штанги – була труба, на яку вдягались колеса. Я на всяк випадок продовжував займатись, бо не знав, що буде далі. Фізична підготовка мені в будь-якому разі допоможе. Навіть якщо я піду воювати, то вона згодиться”
Після 40 днів в окупації Андрій із сім’єю все ж зважився виїхати з Херсонщини.
“Час йшов, спочатку там, де ми були – було спокійно. Не було військових, але потім вони почали з’являтись, більше пострілів було чутно, вибухів. І це мотивувало для виїзду. Ми почали шукати можливі маршрути, якими вже хтось зі знайомих та родичів виїжджав. Спочатку дістались до Херсону. Тиждень пробули там, поки знайшась інша можливість виїхати далі.
Я шукав маршрути в Телеграмі, Вайбері, Фейсбуці – у всіх можливих соцмережах. Також шукали волонтерів, перевізників, які возили людей туди сюди, або які просто везли гуманітарну допомогу”
З Херсону Андрій Проценко з сім’єю поїхав у Хмельницький,і нарешті відчув полегшення.
“Ти виходиш на вулицю і є якесь життя. Коли робиш це в Херсоні – виходиш, наприклад, о 16-ій, то на вулицях нема нікого. Центральна вулиця в Херсоні, на якій завжди було багато авто, багато людей гуляли – зараз там нікого немає, і це дуже неприємно, навіть не так…це дуже страшно. Не знаєш, чого чекати далі”
Після бронзи чемпіонату світу Андрій Проценко продовжує змагальний сезон. Буде брати участь в чемпіонаті Європи в Мюнхені. Зараз почне шукати постійне місце для проживання з умовами для своєї сім’ї й тренувань.
“Сім’ю я відвіз до знайомих у Францію. А зараз повернусь і їду з ними до Польщі, щоб там шукати можливості. Там зараз і мій тренер Геннадій Зуєв шукає житло. Остаточно ще не знаю на 100%. Але поки такі плани. Приїду – будемо вирішувати Сезон у мене продовжується, зборів поки не буде. До цього нам допомагала іспанська федерація. Ми були в Аліканте на тренувальному зборі: я з сім’єю і тренер з сім’єю.
Дуже вдячний їм за це, бо нам це дуже допомогло в підготовці до чемпіонату світу. Якби такої підтримки не було – сумніваюсь, чи були б такі результати. Зараз треба шукати щось інше, щоб було постійне, і відповідно, щоб були умови для тренування”
Двадцять хвилин нашого інтерв’ю минають і вже потрібно відпускати Андрія до колег-журналістів з інших країн. Вони чекають можливості поспілкуватись із хоробрим українцем, який знайшов можливість підготуватись та здобути медаль, навіть коли йому та сім’ї загрожувала небезпека.
“Я вірю в наші Збройні Сили, знаю, що наша країна найсильніша і ми переможемо в цій боротьбі обов’язково”, – додає Андрій наостанок.
Алла Васьковська, членкиня АСЖУ, ексклюзивно з чемпіонату світу з легкої атлетики, Юджин (США)