Я прокинувся від того, що о 6-й годині ранку четверга, 24 лютого, у мене почав розриватися мобільний телефон. Незвично, коли в розпал ночі тебе витягують із сну. І першою думкою було те, що хтось помер. Але виклик був від мами, а її повідомлення у WhatsApp було коротким і нещадним: “Почалася війна”.
У перші хвилини не усвідомлюєш весь зміст цієї фрази. Адже усі попередні дні про загрозу війни з боку Росії говорила вся Україна. Родичі у телефонних розмовах, пасажири в транспорті, співробітники на роботі. Проте такий сценарій не вкладався в голову. Україна воює з Росією за свою цілісність та незалежність вже 8 років, і весь цей час нам доводилося брати участь у різних типах воєн: неоголошеній у Криму та на Донбасі, економічній, інформаційній…
Весь цей час Україна всіляко страждала від Росії, але сусідня держава відмовлялася брати на себе відповідальність за завдану шкоду. Це як у дитинстві, коли всі точно знають, хто головний хуліган у школі і хто розкидав книги з твого рюкзака, але булер із лицемірством на обличчі каже, що нічого не знає, а якщо це й був він, то “і що ти мені тоді зробиш?
Ранок четверга вніс у життя мільйонів українців нову реальність. Росія швиденько устаканила “казус беллі”, визнавши незалежність ДНР та ЛНР, а її президент проголосив операцію з “демілітаризації” та “денацифікації” України. Простою мовою: Росія розпочала широкомасштабне військове вторгнення на її територію без оголошення війни. Вкотре ця країна вирішила, що їй дозволено рятувати пригноблених росіян, мешкаючих в інших країнах. І розпочинати військові дії на їхніх територіях, наче це її колонії, а не незалежні держави.
У 2014 році Росія дуже просто зусиллями збройних сил без розпізнавальних знаків відкусила в України Крим, а потім і частину Донецької та Луганської областей. Україна виявилася не готовою до дій агресора і не відреагувала належним чином, щоб не допустити того, що сталося. Але ті події залишилися в минулому і чомусь нас навчили: виявляється, яким би не був геополітичний вектор, треба вміти себе захистити. Адже будь-якої миті той самий булер, з яким доводилося уживатися і зі страхом в очах підтримувати мирні стосунки, може легко відібрати те, що належало тобі.
Росія точно ретельно продумувала цю операцію та розгорнула свої військові сили по широкому фронту спільного кордону з Україною. Росіяни полізли не лише з боку своїх квазіреспублік, а й з півночі – Чернігівська, Київська, Сумська області, і з півдня – Херсонська, Миколаївська, Запорізька області, та з моря – те, що наші прикордонники відповіли російському кораблю у відповідь на вимогу здатися вже облетіло весь світ. Ніж у спину Україні вставила і Білорусь, яка надала російським окупантам майданчики для запуску авіації та місця перетину кордону для колісної та гусеничної техніки.
Може, згодом президент РФ більш детально розповість світові про свої плани в Україні під час судового трибуналу. Одне зрозуміло точно: Володимир Путін розраховував на бліцкриг в Україні, відраховував на всю військову операцію не більше тижня, і вже через цей короткий термін Україна, яка непогано озброїлася за ці роки, мала б погодитися на “демілітаризацію” та інші принизливі умови переможної російської армії. Можливо, Україна повністю втратила б Донецьку та Луганську області. Або довелося б погоджуватися на ставленика Кремля як новий глава держави.
Але військовий бліцкриг Росії провалився. Збройні сили України зупинили ворогів на більшості напрямків. Деякі населені пункти на півночі та півдні були все-таки захоплені, але це виявилося лише короткочасною перевагою агресорів. Адже там, де забракло армійської присутності, проти ворогів почали підніматися звичайні люди. Громадянське населення, яке не зрозуміло, кого ці “визволителі” прийшли “звільняти”. Напевно, ви бачили ці відео, де прості жителі без страху зустрічали ворожу армію і закликали її повертатися в свою країну. Відео з жінкою з Геніческа та насінням у кишені солдатів, відео з чоловіком у Мелітополі, який родом із Росії і не міг повірити, що росіянам вистачило мізків напасти на Україну.
Президент України Володимир Зеленський спочатку закликав резервістів у ЗСУ, а після оголошення Росією війни підписав закон про загальну мобілізацію. Наша армія була готова до ескалації росіян, але кадрове поповнення з резерву ще більше допомогло ЗСУ у перші дні військової агресії та запеклих боїв зі збройними силами РФ. Лише за першу добу війни на допомогу українській армії пристали 100 тисяч добровольців по всій країні.
Українська армія зразка 2022 року виявилася зовсім не тією, якою була вісім років тому. Вона стала навченішою, отримала сучасне озброєння від західних партнерів і з перших хвилин війни почала демонструвати свою силу, готовність відстоювати країну і стріляти на ураження. А ще з першої години військового вторгнення Росії незмінно комунікує з мирним населенням, повідомляючи про все, що відбувається у найгарячіших точках нашої країни.
За три чотири війни українська армія знищила 29 ворожих літаків, 29 вертольотів, 191 танків, 816 бронетранспортерів, 74 гармат, 1 ЗРК “Бук”, 21 РСЗВ БМ-21 “Град” та близько 5300 солдат. Військові успіхи українських солдатів – точно не той порядок денний, який планував почути російський президент. Але що гірше для російського правителя – тотальна свідомість українських громадян, які буквально заполонили центри територіальної оборони населених пунктів. Українці не просто не злякалися загальної мобілізації, а й самі стали в черзі за зброєю. А ще почали запасатися коктейлями Молотова, які з огляду на несумісність наших поглядів з історичними рішеннями екс-наркова закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова отримали нове ім’я – “Бандера-смузі”.
Коли на полях битв справи йдуть не дуже, всі методи виявляються хорошими. Особливо якщо відповідальність за це лежить на РФ, яка звикла до багаторічних диверсій, провокацій та інших брудних способів досягнення цілей. У російських ЗМІ Путін запевняв усіх, що українська операція стосуватиметься лише військових об’єктів та інфраструктури. А за фактом вже в перші дні війни російські ракети стали потрапляти в житлові будинки та калічити життя безневинних людей. Звичайно, РФ не взяла за це відповідальність, перекинувши її на протиповітряну оборону ЗСУ.
Оголошення війни якщо і не посіяло паніку, то спричинило хаос у Києві. Цілий четвер людей величезні черги людей чистили полиці магазинів, знімали готівку в банкоматах і стояли в багатогодинних чергах за паливом на заправках. За добу столиця очистилася від охочих уберегти свої сім’ї від військових дій або просто втекти від ризику опинитися не на той час не там. А із запровадженим у суботу комендантським годинником у Києві стало по-справжньому тихо. Як завжди буває на Великдень або у довгі вихідні. “День визволення Києва” – цей термін сягає корінням у страшні дні Другої світової війни, і символічно, що саме цим ЗСУ і займається в ці дні 79 років по тому.
На окрему згадку заслуговують сили ППО. Київ уже перестав рахувати кількість тривожних сирен, що сповіщають погрози авіаційних ударів. Якщо в перший день війни моєю першою реакцією на звуки сирен був спішний збір у притулок, то зараз – і навіть у цей момент – я продовжую клацати кнопками клавіатури, щоб з гордістю відзначити – захисні системи неустанно працюють та захищають столицю України від російської авіації.
Сирени певною мірою увійшли до звички, але складно звикнути до того, чого боїшся. Багато сімей, які не поїхали в західному напрямку в перші дні російської агресії, залишили свої житла і фактично переселилися до найближчих станцій метро. Ні, у нас є карта бомбосховищ, в які теоретично було б бігти у випадках ворожих атак. Але, на відміну від ЗСУ, українці не звикли до життя у воєнний час, і багато підвалів житлових будинків виявилися просто не дієздатними для того, щоб у них сховатися. У метро ж відчуття тривожності падає: у підземці не чути вибухів, та й є з ким поговорити, поділитися думками про те, що відбувається.
На третій день війни у Києві вже чути постріли за багато кілометрів від їхнього фактичного місцезнаходження. На вулицях безлюдно, зате в магазинах як ніколи людно. Заходжу в “Сільпо” і стикаюся з вже звичною картиною: хліб, крупи, сире м’ясо та риба, продукти тривалого зберігання – полиці вичищені дощенту. Персоналу магазину явно недостатньо для того, щоб швидше поповнювати запаси на полицях та розраховувати людей на касах. Але люди все розуміють і не нарікають. А деякі навіть пропонують свою допомогу та влаштовуються волонтерами.
Волонтерська допомога заслуговує на окрему відзнаку, і це та сама причина, чому агресорам цю країну не поставити на коліна. Люди підвозять усі необхідні продовольчі та непродовольчі товари до центрів територіальної оборони, стають донорами крові, об’єднуються та беруть відповідальність за безпеку своїх жител, вулиць та кварталів. Україна пережила чимало трагічних епізодів у своїй історії. І історія змусила українців навчитися нікому не довіряти та сподіватися лише на себе та своїх близьких. Але ніщо не поєднує наших людей більше, ніж зовнішня агресія. Особливо якщо вона походить від країни, яка багато років не зважає на цивілізаційний вибір мільйонів українців. Запропонувавши всебічну підтримку ЗСУ, фактично зараз увесь український народ став армією, яку вже неможливо роз’єднати чи спинити.
Росія розуміє, що первинний план ведення війни з Україною вже не спрацював. У Кремлі ніхто не очікував, що російська армія зустріне настільки запеклу відсіч. Але в цьому й полягає ключова різниця між двома нібито братніми народами – це улюблена пропаганда Москви, яка штучно нав’язується не одному поколінню росіян та українців.
Україна – мультинаціональна країна, але свобода слова в країні дозволяє 73% Володимира Зеленського та 24% Петра Порошенка не один рік жбурляти закидами один в одного. Українці звикли висловлювати невдоволення тим, що не подобається і виявляти волевиявлення на вулиці, якщо інші методи вплинути на ситуацію недоступні. Українці готові йти до кінця заради досягнення своїх цілей та не бояться наслідків, навіть якщо ціною їм є життя.
Населення Росії в 3,5 рази більше і у межах однієї держави зібралися куди більш різношерста компанія, що має відмінності в мові, традиціях, релігії. Але при цьому вона значно помірніша і не приймає крайнощів. Вже 22 роки Росією править один президент (адже ні у кого не було ілюзій за правління Дмитра Медведєва?), і російському народу простіше повірити в ілюзорну картинку світу, ніж зняти рожеві окуляри і почати нести відповідальність за свої вчинки.
Після низки військових невдач Росія розпочала план “Б”, масово запустивши на територію України диверсійно-розвідувальні групи. Це новий виток російської агресії – бити тишком-нишком. Виривати цивільні об’єкти, стріляти в мирне населення і робити все, щоб посіяти серед людей жах та паніку. І тепер територіальні оборони відіграють не менш важливу роль, ніж армія. Бути напоготові вдень і вночі, розпізнавати диверсантів, що ховаються в натовпі, – тепер ця війна торкнулася кожного з нас. Тепер ніхто не скаже, що це не наша війна.
Росія вже заїкнулася про перемир’я, але продовжує виставляти умови, на які президент України не зможе піти. Занадто далеко зайшов агресор і остаточно вивів із себе навіть тих, хто не піднімався на Помаранчеву та Революцію Гідності та всі ці роки не бачив у Росії ворога. Росія переступила межу і пройшла точку неповернення. Україні набридло піддаватися нападкам хулігана і вона готова дати йому здачі, незважаючи на різницю у зрості та силі.
Незабаром настане найбільш непередбачуваний період війни. Розклади вже зрозумілі і вони не на користь сторони, яка зробила перший і такий необдуманий хід. Україна не сходить із перших шпальт світових газет, інтернет-сайтів, соціальних мереж. Весь світ демонструє підтримку українського народу, а союзники кожного дня скеровують воєнну та гуманітарну допомогу для стримання окупаційних військ. У всього світу слово “Росія” або “російський” викликає лише негатив та нарікання. Прямо зараз ця війна б’є не так економічно (але і це теж!) по Росії, скільки на багато років підриває і без того підбитий імідж. Ніхто не хоче мати справи з тим, хто явно неправий і при цьому ніколи цього не визнає. І наслідки рішення Путіна про розгортання війни в Україні згодом розхльобуватиме вся країна.
Але Україна – незакритий гештальт чинного президента РФ. У своїй промові перед початком військової операції Путін лише підтвердив, що він не вважає Україну незалежною державою і українське питання має бути нарешті вирішене. Успішна Україна не стикується з його світоглядом. Як не вкладалися у концепцію расової чистоти Гітлера євреї. Світ ще не забув, як в умовах війни, що програється, нацисти вирішували єврейське питання.
У суботу у російських ЗМІ вийшла стаття про “нову Росію”, в якій оспівується військова перемога над Україною. За словами автора, Україна більше не є анти-Росією і нарешті Путін може вирішити об’єднати весь російський народ у межах трьох держави – Росія, Білорусь і Україна. Якщо відсіяти ступінь марення описаних ідей, стає ясно, що чинний правитель РФ має нав’язливу ідею, і саме вона є причиною того, чому Росія ніяк не відстане від України і не дасть їй права самої обирати свій шлях. Але російські агресори так і не зрозуміли головного: Україна не грає в політику і більше ніколи не погодиться бути у дружніх стосунках із Росією. У 30-ті роки минулого століття Сталін підкорив Україну голодом, але світ змінився, а в нашій країні виросли покоління, які вшановують історію своїх предків (до агресії СРСР) і не бояться відкрито говорити, що ми різні.
“Те, що сталося тут, не повинно повторитися ніколи”, – каже меморіал біля входу до концентраційного табору Аушвіц-Біркенау у Польщі. Цю пам’ятку історії могли зрівняти із землею, щоб поховати в історії ті жахіття, які він у собі таїв. Але він продовжує нагадувати про одну з найбільших трагедій 20 століття і є свідченням того, як буває, коли у всевладного імператора відмовляють гальма. Це дійсно не повинно повторитися ніколи. І те, чи бути цьому, чи ні, вирішується прямо зараз.
Юрій Мазниченко, Київ, 28 лютого 2022 року