Всупереч обставинам ми таки добралися до Лондона і відвідали британське дербі Англія – Шотландія на знаменитому стадіоні “Вемблі”
О, цей шалений, строкатий, трошки дивний, неймовірний чемпіонат Старенької Європи! Знатний він, однак, витівник, Мішель наш Платіні: в минулому – великий футболіст, розжалуваний президент УЄФА, винахідник формули цього турніру. Це ж треба було придумати – розкидати матчі по всьому континенту. Гаразд, коронавірусу тоді не було ще й у проєкті, хто ж міг таке припустити в ті далекі безтурботні часи?!..
Гостинний Бухарест притягував, ніби чарівним магнітом, вабив і спокушав залишитися. Ах, які тут милі чудові люди – чи не в цьому головна краса будь-якого куточка на цій планеті?! А як тут смачно! Весело! Та що там казати – приходить на розум лише одеське “Щоб я так жив!” Значні групи фанатів української збірної залишилися гостювати в столиці Румунії, продовжуючи святкування перемоги над Північною Македонією як мінімум до понеділка – до вирішального матчу з австрійцями, і адже правильно зробили!
А у вашого кореспондента був інший, хитромудрий план. Справа в тому, що журналісти, які отримали акредитацію на весь турнір, пропуск на матчі чемпіонату запитують окремо, а потім вже УЄФА вирішує, хто гідний. Моє наївне бажання побувати на всіх трьох міжусобойчиках Німеччини, Франції і Португалії в “групі смерті” під номером F, ймовірно, було заздалегідь приречене на невдачу – в результаті прийшла відмова на всі три гри.
Але шляхом взаємного листування зі співробітниками пресслужби УЄФА, які карають і милують, вдалося як сатисфакцію отримати допуск на… британське дербі! О, мрія поета! Англія – Шотландія на знаменитому “Вемблі”! Що не кажи, але життя повне сюрпризів – приємних і не дуже. Як виявилося, пригоди тільки починалися…
Зізнаюся, до аеропорту я приїхав пізно – Бухарест не відпускав. На літак, що вилітає до столиці Англії опівдні, я ще встигав, начебто обійшлося, але облом… Облом чекав при посадці. Виявилося: обов’язковою і необхідною умовою є наявність спеціального формуляра уряду Великої Британії – причому заповнити його зобов’язаний будь-який мандрівник, що прямує на Британські острови – будь ти хоч принц Уельський!
Здолати завдання з ходу ніяк не вдавалося – закладений хитромудрим програмістом алгоритм гальмував, повертав на крок назал, вимагав точної відповіді на всі поставлені запитання. Тим часом посадка закінчувалася, а реакцією на благання дозволити мені дозаповнити злощасний формуляр вже в літаку (адже якщо подумати, потрібен то цей документ вже в UK, яка різниця, чи є він мене в Румунії, чи немає?) Було ввічливе і рішуче “Ні! “.
Але як же?! Він же! Відлітає! Мені ж! На Футбол! Потрібно! Я був розпачі. Знявши “корону”, і схиливши коліно, звернувся до ділової тітоньки, яка вершить долі: “Дорога мадам! Прошу Вас, не відмовте в люб’язності, допоможіть! Адже це ще можливо! Літак тут, поки не полетів, ось він, я бачу його! Зрозумійте, мені це життєво необхідно! Не розбивайте моє крихке серце! Пожалійте! Не відмовте! Допоможіть!” А у відповідь лише холодне: “Встаньте з колін, сер”. Не відповіла взаємністю. Ех, нічого вони не розуміють…
Мене випровадили з терміналу, “заспокоюючи” тим фактом, що є ще один рейс. Він вирушав до Лондона п’ять годин по тому. Коротав час за заповненням дорогоцінного формуляра – на нього довелося витратити години дві, не менше. Заковика полягала в тому, що обов’язково потрібно було записатися на тест на ковід (в одному з центрів тестування, що значаться в особливому урядовому списку), оплатити його (95 (!) фунтів – кругленька сума!) і лише тоді отримуєш спеціальний код для внесення до формуляра. А без нього – ніяк. Бюрократія на межі фантастики!
Я вилетів з Бухареста, коли до початку матчу залишалося вже менше п’яти годин. Машина йшла над Європою: довго слідувала напрямку русла Дунаю, впізнавані були озеро Балатон і Боденське, внизу пропливли снігові шапки Альпійських вершин, незліченні клаптики полів. Нарешті, мета польоту досягнута.
Невеликий аеропорт на північ від Лондона зустрів холодом і контрастним душем крижаного дощу (і це після теплого літнього Бухареста і спопеляючої німецької спеки! Яка ж вона різна, ця Європа!). Прикордонник довго розглядав мої документи, був вельми доброзичливим. Працюєте на Євро? Ах, не пустили в літак?! Терміново візьміть таксі до “Вемблі”!
До стартового свистка залишалося ще години півтори. За цей час я встиг дістатися до центру Лондона. Місцевих на вулицях міста було небагато – поодинокі перехожі поспішали до пабів, ресторанів або просто додому – скоріше зайняти місця біля телевізійних екранів. Впадала в очі величезна кількість гостей з Шотландії. Їх в столиці Англії було цього дня понад двадцять тисяч, хоча на трибуни стадіону могли потрапити лише дві, від сили – три тисячі фанатів.
Останній марш-кидок – їду на “Вемблі”. Матч в самому розпалі, закінчується перший тайм. “Енгланд – нулл, Скотленд – нулл”, – лунають голоси телекоментаторів BBC. Нарешті, вже зовсім близько!
Підходи до стадіону, багато кінної поліції. Сяюче бірюзою дорогоцінне магічне півкільце над чашею “Вемблі”. Мета близька! Влітаю до ложі преси… і бачу море радісних шотландців. Щойно пролунав фінальний свисток.
Вболівальники збірної Англії миттєво зникли, випарувалися, наче їх тут і не було. А шотландці, ці веселі діти в традиційних картатих спідницях, від душі святкували нульову нічию… Мені здається, я нічого не пропустив. По-моєму, це і був головний момент цього вечора. Вони не йшли зі стадіону ще добру годину – а потім вирушили гуляти нічним Лондоном. Шотландці співали і танцювали. Веселі, щасливі люди. І я там був – серед них. Ось воно – щастя. А що ще потрібно?
Олексій Ісаєнко, член АСЖУ, “Спорт сьогодні”
