Ольга Харлан – видатна особистість в історії світового спорту, цього тижня знову увійшла в історію, але в іншому ракурсі. Сміливий вчинок олімпійської чемпіонки та шестиразової чемпіонки світу змінив обов’язкове й неоднозначне правило Міжнародної федерації фехтування FIE – тиснути руку своєму опоненту після бою.
Взагалі, за звичних обставин саме по собі це правило не виглядає чимось поганим, а, навпаки, є ознакою взаємної поваги атлетів один до одного. Та все різко змінюється, коли до змагань допускають представників країни, що вчиняє геноцид щодо іншої нації або підтримує такий геноцид. Для українців нині й такого натяку не потрібно, щоби зрозуміти, що мова про росію та білорусь, а от у світі все ще купа людей, які ніяк не можуть зрозуміти, чому ж це Ольга Харлан відмовилася потиснути руку фехтувальниці, з якою щойно змагалася на доріжці. Власне, сила духу, рішучість та незламність Олі й стали фундаментом того, що її історію почув увесь світ і тепер ще більше людей у цьому неоднорідному світі, можливо, бодай замисляться над тим, що відчувають нині українці.
Хронологія подій
- 27 липня Ольга Харлан на старті особистого турніру шаблісток на чемпіонаті світу з фехтування перемогла представницю росії під нейтральним статусом Анну Смірнову з рахунком 15:7, але відмовилась потиснути їй руку після поєдинку. Росіянка після матчу підійшла до Харлан, простягнувши їй руку, на що Ольга виставила шаблю, показуючи росіянці, що не збирається тиснути їй руку. Після цього Харлан залишила доріжку, а росіянка продовжила залишатися на ній понад 50 хвилин і подала протест проти українки через відсутність «прояву поваги». Судді після наради відхилили протест Смірнової.
- Перед наступним поєдинком до Ольги Харлан підійшов керівник технічного департаменту FIE та рефері, який судив її матч з росіянкою. Рефері, зі сльозами на очах показав українців «чорну картку», що означало негайну дискваліфікацію українки з особистих змагань, а також на наступні два місяці.
- 28 липня Національний олімпійський комітет України звернувся до Міжнародного олімпійського комітету із закликом втрутитися у ситуацію
- Того ж дня президент МОК Томас Бах надіслав листа Ользі Харлан (із копією у FIE, НОК України та ФФУ), в якому висловив українці свою підтримку та оголосив, що МОК надає Ользі Харлан олімпійську ліцензію, незалежно від того, який рейтинг вона посяде за підсумком кваліфікаційних турнірів.
- 28 липня FIE призупинила дискваліфікацію Харлан на час командних змагань чемпіонату світу, дозволивши Ользі взяти в них участь. Водночас FIE наголосила, що дискваліфікація залишається чинною.
- Водночас FIE скасувала правило обов’язкового рукостискання фехтувальників після поєдинку, дозволивши їм доторкатися зброєю.
- Упродовж цього дня Ольга Харлан отримала величезну підтримку українських вояків, простих українців та колег з різних видів спорту. У соцмережах люди присвятили Олі купу постів зі словами підтримки та захоплення вчинком шаблістки.
- Ольга Харлан записала відео у своїх соцмережах, подякувавши українцям за підтримку, сказавши, що «діяла своїм серцем», а найбільшою підтримкою назвала звернення наших вояків з фронту.
- 29-30 липня Ольга Харлан взяла участь у командних змаганнях. У чвертьфінальному матчі проти США Оля завдала двох вирішальних уколів опонентці, спочатку врятувавши Україну від поразки, а потім принісши нашій команді перемогу – 45:44. Після цього наші дівчата поступилися у півфіналі француженкам, а у матчі за «бронзу» кореянкам та фінішували четвертими.
Після завершення чемпіонату світу Ольга Харлан записала звернення до українців, знову подякувавши їм за підтримку, а українським медіа пояснила, що не змогла виходити на зв’язок, оскільки усі вищезазначені події забирали у неї дуже багато моральних та фізичних сил. Водночас Оля повідомила, що тепер відкрита до спілкування з медіа, після чого дала велике число інтерв’ю. Далі цитуємо висловлювання Харлан з інтерв’ю нашого колеги із «Суспільне-спорту» Євгена Каранова, яке розкриває, усе, що відчувала Ольга впродовж важких днів чемпіонату.
Про підготовку до бою проти “нейтральної” суперниці та налаштування
– Кожен для себе вирішує, як це буде, чи хоче він фехтувати [з росіянами]? Чи він може це робити і впоратися зі своїми емоціями? Я про себе можу сказати, що мені дуже складно було взяти під контроль емоції. Коли з’явилася інформація про наказ і дозвіл змагатися з нейтральними атлетами, я, звісно, зраділа на секундочку. А потім почала думати як, що і коли. Бо за правилами Міжнародної федерації фехтування нам треба тиснути руку. Але мені допомогли знайти інформацію про те, що “ковідні протоколи” залишилися незміненими. Тому в мене був такий козир: просто стукнутися шаблями і все.
За день до старту спілкувалася з президентом Міжнародної федерації фехтування і казала: “Давайте ви не будете мене дискваліфіковувати, бо є ковідні правила”. Він сказав якось так: “Окей. Це ми вирішимо і все буде гаразд”. Тому я виходила на цей бій з розумінням, що я точно не потисну руку, але не знала, що буде після цього.
Важливо було не отримати “чорну картку”, бо ще треба фехтувати в команді. Можу сказати, що в особистих стартах я сподівалась на “золото”. Звісно, я їхала, щоб привезти медаль. Я хотіла фехтувати далі. Пройти це все і рухатися вперед.
Про витягнуту шаблю і слова Смірновій на доріжці
– Я виставила шаблю [після бою зі Смірновою], щоб вона по ній вдарила. А що [я їй] сказала? Повідомила, що не буду тиснути їй руку. Кажу: “Я не буду тиснути руку!” А потім суддя мені сказав: “Все іди!” Я пішла.
Впоралася зі своїми емоціями. Я до цього не спала всю ніч. У мене серце “в горлі” було. Це був перший раз, коли ми змагаємося і вони також. Я не знаю, як це можливо і що доля зі мною робить, але я сприйняла це як ще один бій. Мені потрібно боротися, бо я борюся не лише за себе, а за команду, яка разом зі мною, за усі види зброї, хто мав шанси на медаль, але не вийшов на доріжку. Я відчувала, що репрезентую всіх.
У мене перед очима було все, що відбувається в Україні. Я розумію, що мені треба з цим впоратись, бо для того, щоб виграти, мені потрібно опанувати свої емоції. Тобто на 5 хвилин забути про те, що відбувається. По-іншому, я перемогти не зможу. Якщо я включу емоції, ви могли бачити, що я вела, 5:1, а потім програвала 5:6 — і в цей момент я почала думати не про фехтування. Я повернулася до справи, а це ж секунди, і потім все пішло, бо я була дуже сконцентрована. Сказала собі: “Так, Оля, фехтуй, фехтуй. Ти сильніша фехтуванням, ти сильніша фехтуванням”. Ось так я собі казала.
Я розумію, що якби не фехтувала на чемпіонаті світу, то корила б себе набагато більше, ніж після того, коли вийшла на цей бій.
Про події після бою та дискваліфікацію
– Я взагалі вже розминалася перед наступним боєм, прийшла в наш “бокс” український. У мене було півтори-дві години до наступного бою. Я видихнула, типу, все добре — лягла. Тут щось бачу якість новини на кшталт “чекаємо”.
Що чекаємо? Я тут збиралася фехтувати. Що чекаємо? Включаю трансляцію, бо це велика арена і поки дійдеш назад…Бачу, а вона сидить. Я кажу: “Дідько” І я розумію, що щось починається. Але я була впевнена, що все це замнеться і вона піде з доріжки. Я розраховувала на здоровий глузд, отак. А коли мене покликали один раз в технічний департамент, де вони писали протести, я прийшла з шаблею і сказала: “Можу піти й дати їй шаблю” А вона ще сидить там. Змагання йдуть, а їхня коаліція там свідомо це робить.
Вона лише пішак. Тобто, я пояснила, що можу піти з шаблею на доріжку і дати їй, якщо вона по ній вдарить. Я кажу: “У вас принципова позиція і в нас принципова позиція”. Мені сказали: “Якщо ти не потиснеш руку, то буде чорна картка”. Я кажу: “Я не буду тиснути руку і ви не можете дати мені чорну картку”. Вони кажуть: “Ні, ми можемо!”
Наче вона пішла, змагання продовжилися. Я пішла розминатися перед наступною зустріччю проти представниці Болгарії. Я готуюся, розім’ялася з тренером і пішла в call room, вже віддаю свої речі й тут мене забирають звідти. Стоїть головний з технічного департаменту і суддя, який мене судив. Він же спочатку не присудив мені чорну картку. Він не хотів, не знаю, не було в думках цього у нього. Він стоїть, дивиться на мене, точніше дивитися навіть не міг. Він італієць, я дуже добре його знаю, дуже хороший суддя. Я розумію, що в мене не має на нього жодної злості. Я просто розумію, що FIE керує всім і може маніпулювати всіма. Він просто зі сльозами на очах дав мені чорну картку й пішов.
Я кажу: “Це неможливо!” Зі мною були головний тренер збірної Наталя Конрад і президент федерації Михайло Ілляшев. Вони не вставали взагалі, сиділи там до останнього. Ми сподівалися, що вони змінять рішення. Ми вели перемовини і намагалися довести свою позицію. Також там був Андреа Теренціо — тренер збірної [жіночі з фехтування на шаблях]. Я не одна була. І тоді побачила на екрані, що все, до побачення. Я зібрала свої речі і пішла, а далі було те, що було. Потім було дуже важко.
Я ридала і кричала. От що я робила. Коло мене сиділа моя команда, коло мене сиділи дівчата-рапіристки. Люди не могли зайти в «бокс», бо там таке творилося. Я була в істериці, була на межі нервового зриву, мені здається. Це така несправедливість, що мене просто порвало.
У мене була і досі є така злість за те, що вони роблять. Це не показує російську сторону людьми взагалі. Як вони діють у спорті, доводить, що вони нелюди. Немає значення, в якій сфері вони це роблять. Вони на війні нелюди, як вони катують і вбивають. Стріляють своїми ракетами і так далі. Так само і тут, немає винятків взагалі”.
Про емоційний стан після дискваліфікації
– Я почала оживати, коли поруч дівчата сиділи в телефонах і понеслося в телеграм-каналах. В одному з них написали: “Харлан — це миколаївська база”. І вже побачила, що в інстаграм почало щось творитися – за першу години додалося п’ять тисяч підписників. А я така: “Що?”
Я була розбита не через те, що моя кар’єра пішла в пекло. А через те, що ці люди не можуть зрозуміти — я не можу потиснути їй руку. І мені все одно, чому вони цього не второпають. Вони повинні поважати мій вибір і змиритися, що так буде завжди.
Представники країни-агресорки тероризують всіх, але просто не можуть гордо підняти голову й піти. Вони тиснутимуть до того, доки не знищать все українське. Вони апелюють до правил, хоча ця Смірнова ніяка не нейтральна. На це закривають очі.
Потім пішла хвиля інформації. Мене зняли зі змагань, а попереду ще мали бути командні старти. Вирішувалося питання потрапляння на Олімпіаду.
А я просто плакала і просила у дівчат вибачення, що не зможу допомогти. Ми продовжували писати протести та листи з президентом федерації фехтування України. Я не знала, що і хто там робить, але розуміла, що щось робиться. Дуже багато людей в це були задіяні. Вся країна наша, Міжнародний олімпійський комітет підключився до цього. Я була до сьомої вечора в залі, не їла і не пила. Мабуть, схудла за ці два дні на два-три кілограми. Це не дуже добре. Я сподівалась, що у мене ще будуть змагання.
Це повинно було так статися. Доля звела. Може не зі мною, а з кимось іншим зі спортсменів. Ми повинні показувати, що “нейтральні” — вони не нейтральні і ми не можемо тиснути їм руки. Мені дали ліцензію: “Так, дякую!” Але сподіваюсь, що Міжнародний олімпійський комітет передивиться цю нейтральну систему, яку вони зробили. Це не нейтральність у 98% відсотках випадків.
Це ще раз доводить, хоча в міжнародній федерації є ця комісія “нейтральності”, яка дивилася на цей список, і як вони не бачили цього? Комісія не працює, я це бачу. Якщо у Смірнової воює брат, вона це викладає у Instagram. Це що таке? Хіба це доводить нейтральність?
Про зміну ситуації
– Я зрозуміла, що є певний рух в кращу сторону наступного дня. Для мене найважливіше було — це фехтувати. Там були підводні камені, тому я стояла на своїй позиції: “Я не буду вибачатися, не буду нічого робити. Якщо даєте чорну картку, то давайте. Я можу пояснити, чому так зробила. Ваша справа: зрозуміти це чи ні”. Тому наступного дня підключився МОК. Я побачила лист від Томаса Баха. Я була дуже здивована і трохи просльозилася. Я плакала, можна так сказати, бо це було щось неймовірне. Це добре, це якийсь шанс.
Тоді відбулася пресконференція, до цього зібралося бюро, і я була присутня на цій зустрічі. Там мені сказали, що дають можливість фехтувати у командних змаганнях. Тобто у мене не забрали чорну картку, вона залишається.
Вони дослухались до МОКу і НОК України, а також до мене, бо я там стояла й істерила. Я доводила свою думку, що це мало змінитися, бо те, що я вже вийшла на доріжку, каже про те, що я виказала “респект”. Я його не маю, але я беру і роблю це. Бо в мене є бій і я професійно до цього підійшла, як FIE хоче. Але тиснути руки – те, що я не можу робити.
Про враження від підтримки
– По-перше, я побачила, що це підтримка не лише Ольги Харлан. Підсумок цієї ситуації, що це підняло всю країну. А ця країна підняла весь світ. Коли я бачу, що в Верховній Раді встають та аплодують стоячи, для мене це щось таке, чого я не передбачала. Я дуже дякую за підтримку і визнання. Коли це глобально піднімається і всі включається, і це розповсюджується по всьому світу. Була інформація, що пів мільйона згадувань цієї події за дві доби.
Звісно, є люди, хто цього не розуміє. Вони не розуміють, що таке війна в твоїй країні. Вони не сприйматимуть, поки у них такого не буде. Я їм цього не бажаю, не бажаю відчувати те, що відчуваємо ми. Але вони не повинні судити мої дії, поки самі це не відчують.
Я отримала дуже багато підтримки особисто. Коли я вже вирішила, що буду далі фехтувати, це надало мені сили. Фізичних сил у мене не було. Мабуть, за дві доби я їла один чи два рази. Я просто не можу: хочу їсти, але не можу. Мій тренер дзвонив дієтологу, бо я казала, що дуже хвилююсь, а завтра виступати. А я стою розминаюсь, отримую укол, а в мене в голові паморочиться. Я думала, що десь там впаду. Я не сплю нормально і розумію, що в мене все на виснаженні.
Про командні змагання
– В якому стані я виходила на командні? Це просто обійняти й плакати. Але моя команда, вони з розумінням до цього підійшли і мої тренери завжди казали, що не сумніваються у своєму виборі. “Ми завжди поруч з тобою, і підтримуємо тебе. Ми завжди з тобою. Цей вчинок набагато більше, ніж ти б виграла цей чемпіонат світу”. Я почала розуміти, що є щось більше.
Зараз поїду в Україну і буду себе якось приводити до тями. Я не виходила до соцмереж, бо мені треба було акумулювати сили для того, щоб допомогти команді. Це було дуже важливо. Я вважаю, що в цей момент усі мали мене зрозуміти також.
Олександр Гливинський, АСЖУ, Євген Каранов, “Супільне-спорт” (інтерв’ю)