Виступ президента АСЖУ на засіданні Виконкому AIPS Europe,
10 березня 2023 року, Стамбул
Шановні друзі!
Перш за все я хочу висловити свої глибокі співчуття та підтримку турецькому народу в цей важкий час. На жаль, ми в Україні на власному досвіді знаємо, що таке втрата наших братів і сестер. Тож тримаймося разом у всі часи, добрі й важкі! Ми дуже вдячні Туреччині за підтримку нашої боротьби за волю в Україні.
Як ви знаєте, в Україні вже рік триває повномасштабна війна. 24 лютого 2022 року російські війська масово атакували мою країну з півночі, сходу та півдня, їхні ракети полетіли по всій Україні, сягаючи аж її західних кордонів. Уже рік українці захищають свою державу, свободу своєї нації, принципи всього демократичного світу, для якого є очевидним, що вторгнення на територію іншої держави є злочином. Для росії це не так. Вони спочатку заявляли, що звільняють Україну від нацизму, потім почали казати, що Україна надто добре живе, тепер вважають, що Україну треба зовсім знищити, щоб вона ніколи більше не існувала.
Знаю, що ви чули ці заяви, ви бачили кадри війни, однак хочу вам зізнатися: жити всередині війни – це дуже складний життєвий виклик. На жаль, деякі присутні тут колеги відчули на собі, що таке війна. Хочу всім запропонувати бодай на кілька хвилин уявити собі, що це стосується вашої нації й вашої країни. Такого краще ніколи не відчувати, і я бажаю вам ніколи цього не відчувати, але просто уявіть.
Я не уявляв, що це таке, до 2014 року, коли росіяни вперше вторглися на територію України, анексували Крим і захопили частину Донбасу. Ми живемо в цій ситуації вже дев’ять років, але я хочу сказати, що попередні вісім, до 24 лютого 2022-го, я лише думав, що знаю, що таке жах війни. Я думав, що я розумію, тому що дуже багато людей із Криму та Донбасу приїхали до Києва, змушені були приїхати, оскільки вдома їх заарештовували й катували лише за те, що вони українці – українці у своїй країні, – і за те, що вони не хочуть перейти на бік росії, яка прийшла на українську землю встановлювати свої порядки і знищувати все українське. Я бачив, як люди вибудовують нове життя в Києві та інших українських містах.
Але рік тому я на власній шкірі відчув і зрозумів – я не знав раніше, що таке війна. Коли ти змушений їхати зі своїми дружиною й дітьми зі свого будинку, який, можливо, буде знищено, але це не найгірше. Гірше, коли вас можуть просто розстріляти в машині, а ще гірше, якщо витягнуть із машини і вб’ють на очах дітей. Про це важко говорити. Але це те, що відбувалося й відбувається, коли у вашу країну приходить російський солдат.
Вісім років ми захищалися на лінії розмежування із загарбниками, дотримувалися мирних домовленостей, вірили й сподівалися, що зможемо повернути свою землю в лоно України, розраховуючи на демократичні принципи. Але, на жаль, санкції проти росії не були достатньо жорсткими – за вісім років росіяни подумали, що можна зробити ще один потужний стрибок і заволодіти всією країною, підкорити Київ і взяти Україну під повний контроль.
Їм не вдалося цього зробити передусім через те, що українці за вісім попередніх років зрозуміли мотиви росіян, зуміли згуртуватися, сотні тисяч пішли на фронт, сотні тисяч стали волонтерами, і так ми вистояли. Наш президент Володимир Зеленський звернувся до країн Заходу за підтримкою та допомогою – ми її отримали, звільнили повністю територію на північ від Києва, звільнили Харківську область, звільнили Херсон, звільнили чимало територій, але ворог не погоджується забратися з нашої землі. Він продовжує вбивати українців: військових – на фронті, цивільних – бомбардуваннями в містах України. Він жертвує сотнями тисяч своїх солдат, не рахуючи їх, аби тільки досягти своєї мети – взяти Україну під контроль.
Питання – для чого це їм? Відповідь на це до жорстокості проста й очевидна – для геноциду, для утвердження своєї тиранії. Це абсолютно позбавлено сенсу в розумінні демократичної людини. Саме тому світові лідери визнають, що ця війна – це війна демократії проти тиранії.
Уже рік я відчуваю цей жах війни, про який я казав раніше. Хоча я у незрівнянно кращому становищі, ніж солдати, які перебувають під обстрілами в окопах, ніж жителі Дніпра, Херсона, Запоріжжя, де ворог знищує цілі під’їзди… Але я чимало відчув сам. Я знаю, як здригається будинок, коли ракета влучає в будинок у сусідньому кварталі. Я бачив провалля – порожнє місце в житловому будинку, бачив випалений палац спорту, де колись грали в баскетбол. Я приїхав у Бучу й бачив – вибачте, це для розуміння – частини людського тіла на вулиці, ексгумацію тіл із місця масового поховання біля собору. Я думаю, ви чули або бачили ці кадри, але коли бачиш це на власні очі – це зовсім інше. Це те, що змінює твоє сприйняття життя. Коли ви запитуєте в мене, як справи, я відповідаю – ми боремося, ми звикли жити в реаліях війни, ми знаємо, що мусимо бути міцними. Але кажучи відверто – я не знаю, як до цього звикнути. Як звикнути до сигналу тривоги вночі, коли ти знаєш, що в сусідній кімнаті спить твоя 10-річна дитина, а в новинах інформація, що летять дрони з вибухівкою або що в білорусі піднявся винищувач – носій ракет типу «Кинджал», які не може перехопити українське ППО? Як до цього звикнути? День за днем ти прокидаєшся й думаєш про те, як би хотілося лише одного – аби припинилася війна. Однак війна може припинитися лише в одному випадку – коли Україна виграє цю війну. Так, коли ми виженемо росіян із нашої землі повністю. Лише тоді ми можемо сказати, що війну завершено. Бо зупинити її просто заради миру – замало. Замало, тому що ми знаємо – і весь світ знає, – що роблять росіяни з українцями на окупованих територіях. Аби не було двозначності, я скажу – катують і вбивають. Якщо ви не бачили цього тижня моторошне відео, як росіяни розстрілюють обеззброєного полоненого за те, що він промовляє «Слава Україні!» – може, і добре, що ви цього не бачили, це просто за межею жаху, але це свідчення того, що вчиняють росіяни в Україні…
Ця моя розповідь для вас – із перших вуст, моїх вуст. Для того, аби ви розуміли, як почуваються українці щодня. Цивільні українці. Журналісти з прифронтових міст розкажуть вам історії значно більш шокуючі. І, власне, це те, як живуть спортивні журналісти в Україні. Як ви знаєте, випускник програми «Молоді репортери» Влад Дунаєнко з перших днів пішов добровольцем на фронт. Я особисто знаю ще п’ятьох колег – саме спортивних журналістів, – які так само добровольцями пішли на фронт. Десятки з наших членів стали волонтерами, в основному допомагаючи людям із найбільш постраждалих регіонів – харчами, медикаментами, одягом, речами першої потреби. Член виконкому національної асоціації спортивної преси організував гуманітарний штаб, який надає допомогу переселенцям, що приїхали до Києва з окупованих міст, – крім медичної допомоги, харчів, одягу, це також допомога юридична. Я хочу вам сказати, що з перших днів ми всі змінили свою звичну роботу, бо звичної роботи не стало, вона зникла. Для спортивної журналістики – зовсім. Через те, якщо говорити про журналістику, багато хто з колег почав працювати на новинні ресурси, спортивні сайти на перших шпальтах писали про події на війні й водночас про міжнародні спортивні події, бо українських на той час не було.
На жаль, за час війни в Україні впродовж року загинуло 15 журналістів. Одним із найбільш резонансних стало вбивство фотографа Максима Левіна. Зараз з’явилися результати розслідування «Репортерів без кордонів», які свідчать про те, що російські солдати зняли з Максима шолом та бронежилет із написом «Преса» й розстріляли його. Спортивного журналіста з Херсона Микиту Черняка катували російські військові, він дивом вижив і розповів свою історію…
Упродовж першого місяця війни спортивної журналістики в Україні фактично не було. Із квітня стали виникати українські спортивні інформаційні приводи – наші атлети, які виїхали за кордон (дехто зумів вирватися з окупованих територій, як легкоатлет Андрій Проценко, який пробув в окупації під Херсоном 40 днів), почали брати участь у міжнародних змаганнях. До речі, минулого року Андрій здобув дві «бронзи» – на чемпіонатах світу та Європи зі стрибків у висоту. І дуже символічно, що минулими вихідними тут, у Стамбулі, він здобув «срібло» на чемпіонаті Європи в приміщенні. А ще одна українка, Катерина Табашник, теж у стрибках у висоту вперше в кар’єрі виборола європейську «бронзу», присвятивши її своїй матері, яка загинула в серпні минулого року в Харкові після влучення російської ракети в їхній будинок.
Наприкінці літа почали відновлюватися внутрішні змагання. Першим це зробив футбол, потім – баскетбол та інші ігрові види спорту, проводяться вже й інші змагання. Там, де це можливо, звичайно. Тому що з початку війни через агресію російської федерації постраждало 343 спортивні об’єкти на суму близько 250 млн доларів США, із них:
- 95 – зруйновано повністю або частково;
- 248 – мають суттєві або часткові пошкодження.
Це офіційні цифри Міністерства молоді й спорту України.
Минулого року футбольні матчі проходили в трьох містах – Києві, Львові та Ужгороді. Згодом було ухвалено рішення, що матчі можуть відбуватися, якщо дозвіл дає військова адміністрація відповідного регіону. Такий дозвіл необхідно отримувати на кожен тур чемпіонату, однак якщо ситуація в день матчу загостриться у воєнному плані, дозвіл може бути скасовано, а гру – перенесено. У серпні–вересні в Україні було відновлено змагання з футболу у восьми лігах, включно з дорослими серед чоловіків та жінок, юнацькими, дитячими та аматорськими.
Оскільки зараз дозволено відвідувати театри та кінотеатри, очікується, що буде дозволено й повернення глядачів на трибуни – для цього клуб має гарантувати, що в разі повітряної тривоги проведе евакуацію з трибун в укриття впродовж 10-ти хвилин. Отже, може бути часткове повернення глядачів на трибуни – не повні стадіони. Цього ще немає, але таке прохання від клубів очікується. Таким чином, спорт, маючи державну та міжнародну підтримку, відновлюється, оскільки це дуже важливий чинник для інформаційного фронту України.
Водночас, якщо ми говоримо про журналістику та власне спортивну журналістику, тут жодної економічної чи фінансової підтримки немає. Власне, тому основна мета мого звернення до вас – розповівши про реалії, в яких зараз живе Україна та український спорт, попросити вас про допомогу та підтримку для української спортивної журналістики, яка наразі може розраховувати лише на власні сили. А сил цих, на жаль, дуже мало, якщо ми говоримо про професійні засади роботи журналістів (я маю на увазі оплату праці).
Так, НОК, спортивні федерації та вболівальники потребують фахового журналістського висвітлення подій, вони розраховують на це й будуть здивовані, якщо журналісти перестануть робити свою роботу. І журналісти виконують її, якщо дозволяють можливості – якщо немає сім’ї й треба годувати лише себе. Або якщо є ще якісь засоби для існування, окрім журналістики. Але дуже часто це самопожертва – заради свого фаху, заради того, чим ти професійно займаєшся все своє свідоме життя.
Таким чином, ми на Виконкомі Асоціації спортивних журналістів України обговорили ті шляхи, які, на наш погляд, могли б допомогти українській журналістиці, і просимо вас, наших європейських колег, розглянути ці шляхи, обговорити їх, можливо, запропонувати свої варіанти допомоги.
Я назву декілька варіантів, які вважаємо ефективними ми.
Пропозиція 1. Відкритість іноземних медіа до співпраці з українськими колегами
Вважаємо, що допомогло б, якби більше іноземних медіа були більш відкритими до співпраці з українськими, замовляючи українським журналістам писати статті для своїх видань. Це можуть бути статті про український спорт у воєнних реаліях (як атлети виходили з окупації, тренувалися під бомбардуваннями) і так само про світовий спорт, якщо ваше видання допускає аналітичні статті про певні спортивні події на основі побаченого онлайн. Так само було б круто, якби видання могли відряджати журналістів на події – отримати право на тимчасовий (до місяця) виїзд з України можливо, якщо є запрошення журналіста на конкретну подію з редакції і якщо він гарантує своє повернення й повертається.
Ви чули цифри руйнувань, також є історії про загиблих атлетів, чиї життя обірвала війна. Була ця людина цивільною чи військовою, ви можете замовляти й ці історії, і спортивні журналісти писатимуть їх. Гонорари за цю журналістську роботу стануть хорошою допомогою, особливо якщо європейські медіа замовлятимуть матеріали систематично. Як я вже казав, зараз може відбутися цікавий момент – повернення глядачів на трибуни. Як це відбуватиметься – думаю, розповідь із перших вуст буде цікавою.
Пропозиція 2. Тісна співпраця між редакціями
Також було б серйозною допомогою, якби вдалося налагодити співпрацю між виданнями в Україні та Європі, поширюючи статті один одного у своїх країнах. Є чимало статей про міжнародний спорт, які можуть бути цікаві і в Європі. Можу погодитися на ваше зауваження, що кожна країна орієнтована на свій спорт, на своїх атлетів. Тож давайте шукати інші цікаві теми й варіанти співпраці – нам це дуже потрібно, і ми просимо вас простягнути руку допомоги.
Ще кілька фактів про українські медіа. Буквально минулого тижня газета «Вболівальник» повідомила, що припиняє виходити у зв’язку з тим, що її мінімальний редакційний колектив чоловіків мобілізований на військову службу. Ситуація з друкованими виданнями в Україні – катастрофічна. За дев’ять років із часу вторгнення росії (весна 2014 року) в Україні закрилися майже всі провідні спортивні друковані видання: найбільш авторитетне з них, газета «Команда», – шість років тому, «Спорт-експрес в Україні» – чотири роки тому… Припинили існування фактично всі регіональні видання – залишилася одна спортивна газета у Львові, залишився один журнал «Олімпійська арена». Причини суто економічні. Із самого початку російського вторгнення українська економіка зазнає постійних важких ударів, і спортивні видання страждають чи не першими: спонсори зменшують свої бюджети, редакції різко скорочують колективи авторів, катастрофічно падає заробітна платня. Усе це взаємопов’язані речі.
Пропозиція 3. Фінансова допомога
Звичайно, так само була б дуже доречною суто фінансова допомога. Якщо ви можете підказати чи допомогти навести контакт із відповідними фондами, які б могли переказати кошти для національної асоціації, – ми були б дуже вдячні. Упродовж війни я звертався з проханням до президента AIPS Джанні Мерло щодо фінансової допомоги нашому колезі, у чий будинок в Ірпені влучив російський танк, повністю знищивши його квартиру. AIPS переказав ті кошти, які він міг переказати, і я передав ці гроші нашому колезі на проведення ремонту. Він збудував нові зовнішні стіни у квартирі, поставив вікна, зараз намагається відновити внутрішні стіни.
Звичайно, у час війни ця допомога, адресна, є дуже важливою. Ви самі відчуваєте, як зростають ціни в Європі, – повірте, ми це відчуваємо ще більш гостро. Україна вже десятиліття демонструє свою рішучість у вступі до Європейського Союзу і лише через війну не може поки що цього здійснити. Однак ми впевнені, що ми вже давно в європейській родині, й оформимо це офіційно настільки швидко, наскільки це буде можливо. Проте факт такий, що українська спортивна журналістика не може наразі сподіватися на фінансову підтримку, яка існує в ЄС, тому ми просимо вас знайти можливість допомогти нам.
Пропозиція 4. Освіта для студентів факультетів журналістики
Для більшої європейської інтеграції української молоді, майбутніх журналістів, особливо з регіонів, важливим аспектом є співпраця зі студентами та молоддю європейських шкіл журналістики та факультетами журналістики різних навчальних закладів у межах проєктів Erasmus +. Це можуть бути тренінги, літні школи, цикл вебінарів з актуальних тем для молоді. Скажімо, жіноче обличчя спортивної журналістики, жіноче лідерство, якісна професійна журналістика чи блогерство, дотримання етичних норм і моралі у висвітленні дражливих тем тощо. АСЖУ готова долучитися до написання відповідних заявок. У нас є домовленості з п’ятьма провідними вищими навчальними закладами України, які готують журналістів, на чолі з Київським національним університетом, про співпрацю. Ми пропонуємо створити молодіжне крило в AIPS Europe, яке сприяло б об’єднанню молоді до 26-ти років на одній платформі, наприклад Discord, для спілкування та обміну думками.
Й останнє, але не менш важливе, – Олімпіада.
Ми є спортивними журналістами, і спорт для всіх нас є визначальним. Ми висвітлюємо його, ми живемо ним, ми вболіваємо за нього. Ви всі знаєте про те, що МОК почав вести розмови про можливий допуск російських та білоруських атлетів до міжнародних змагань. МОК висунув два аргументи – порушення прав людини через недопущення атлетів за національною ознакою та порушення принципів Олімпійської хартії. У відповідь на це Президент України, президент НОК України та Міністр спорту апелюють до того, що росію й близько не цікавлять права людей, яких вона знищує. Цю цифру важко уявити, але це так – йдеться про сотні тисяч осіб. Не може бути місця в мирних змаганнях для представників країн, які вчиняють агресію щодо інших, вбиваючи дітей, жінок, чоловіків, атакуючи ракетами мирні будинки, одним пострілом знищуючи сто осіб.
Ви знаєте, що Україна заявила про можливий бойкот у разі, якщо російські та білоруські атлети будуть допущені до Олімпіади. Це крайній захід, ми сподіваємося, що МОК усе-таки не наважиться на цей крок. Як вам, можливо, відомо, Україну в цьому питанні підтримали Польща, країни Балтії, наш Міністр спорту заявив про підтримку фактично всіх країн Європи. Тому я, член Виконкому AIPS Europe, базуючись на рішенні Виконкому АСЖУ, закликаю Виконком AIPS Europe підтримати спільні зусилля світової демократії й ухвалити звернення від імені європейських спортивних медіа щодо недопущення представників країн, які чинять збройну агресію, до міжнародних змагань.
Росія використовує спорт як елемент пропаганди – пропаганди, що затьмарює мозок цілої нації, яка, як наслідок, вірить у фейкові ідеали, вірить, що можна досягти успіху та процвітання, знищуючи інші нації. Нагадую, Україна – далеко не перша держава, на яку росія напала й відтяла частину територій, що на багато років залишилися фактично в хаосі, відрізані від своїх країн і не визнані світовим співтовариством. Це Грузія й її землі Абхазія та Південна Осетія, це Молдова й Придністров’я. Присутність російських атлетів на Олімпіаді, на наше переконання, є порушенням Олімпійської хартії, тому що на час Олімпійських ігор раніше зупинялися війни, а нині росія не лише не зупиняє війну, а й використовує олімпійські ідеали у своїй пропаганді.
Ось така моя доповідь. Я сподіваюся на вашу реакцію, обговорення, пропозиції й на вашу співпрацю та підтримку.
Олександр Гливинський, президент АСЖУ, член Виконкому AIPS Europe