1 березня 2022 року. У перший день весни Київ несподівано засипало снігом, але капризи погоди лише символізують історичні зміни, які наразі переживає Україна. У мирний час це був би вівторок та стандартний робочий день, але у цей особливий період люди вже не думають категоріями днів тижня. Натомість вони точно знають, який сьогодні день війни з початку повномасштабної мілітаристської агресії Росії на територію України. Йде вже шоста добу війни.
Росія точно не розраховувала затягувати зі здійсненням своїх інтересів в Україні. Якщо відволіктися від морального боку питання і говорити мовою військової стратегії, то в момент нападу атакуюча сторона має перевагу над оборонною у перші кілька діб, застосовуючи ефект несподіванки. Якщо протягом цього періоду атакуюча сторона не досягає своїх цілей, вона загрузає у позиційній війні, яка, наче снігова куля, завдає їй величезної шкоди на всіх фронтах – не тільки військовому, а й економічному, соціальному та інформаційному.
А зараз я скажу одну важливу річ. Війна – це завжди погано. Це поранені життя, це розбомблені міста, це економічний занепад. Але виявилося, що Україні була потрібна ця агресія з боку Володимира Путіна та його окупаційних військ. Вона відкрила завісу невизначеності, яка протягом останніх восьми років була в Україні, та розпочала процес остаточного звільнення нашої країни від Росії.
З 2014 року Україна перебувала у стані війни з Росією. Про це знали збройні сили України та багато наших громадян, які стояли за свої права та переконання на столичному Майдані під час Революції Гідності. Про це знало і міжнародне співтовариство, яке здебільшого підтримало Україну та закликало РФ деокупувати АР Крим, а також зупинити ескалацію на Донбасі.
Свідомим українцям здавалося, що їх чує та підтримує все цивілізоване суспільство. Але вони помилялися. У тіні залишався невидимий прошарок українців, який усі ці роки вбирав у себе російську пропаганду і таємно мріяв про те, щоб великий диктатор нарешті прийшов звільнити їхню країну від бандерівських націоналістів.
Серед них було чимало лідерів думок, які неодноразово кидалися закликами про те, що Донбас не хоче війни, і Україна має домовитись із сепаратистами про мир. Про те, що Крим сам вирішив повернутись у російську гавань, і Україні потрібно просто прийняти вільний вибір людей. “Я не хочу влазити в політику”, – цими словами зловживали багато відомих постатей, забуваючи, що вони є громадянами країни, у якої зухвало відібрали її законні землі.
Це були дуже дивні вісім років життя, коли наша армія виборювала українські території, а левова частина жителів країни просто заплющувала на це очі. Наче все гаразд і життя таке саме, як і до 2014 року. Адже так легше зробити вигляд, ніби нічого не відбувається. Ракети не літають, ніхто не стріляє, а значить життя продовжується.
Але ракети прилетіли, а вороги почали стріляти. Російський наступ в Україну змусив розплющити очі навіть найбільш непробивних співгромадян. “Визвольна” операція Путіна шокувала навіть тих українців, які не могли собі такого уявити у найстрашнішому сні. Настала мить тотального протверезіння.
Восьмирічне жонглювання поняттями завершилося. Усім стало ясно, що Росія – ворог, а 41 мільйону людей треба зробити все можливе і неможливе, щоб Україна звільнилася від радянського минулого та сфери впливу “братської” країни, стояла незалежний статус і нарешті стала сама обирати свій шлях у майбутнє.
Наразі вже не важливо, чого доб’ються збройні сили РФ на території України. Українці точно знають, що ЗСУ не віддадуть ворогам жодного метра нашої землі. І вірять, що за підсумками цієї війни АР Крим та Донбас повністю повернуться до державних кордонів. Але навіть у разі потенційного захоплення будь-якого населеного пункту окупанти зіштовхнуться із опором небаченої сили.
Страх і невизначеність перших днів війни змінилися на рішучість та міцну віру українського суспільства у перемогу. Режим Путіна може нарікати на допомогу Заходу Україні в озброєнні та робити натяки на рішучіші військові заходи, погрожуючи розв’язати Третю світову війну. Але Росії не судилося розпочати повномасштабну війну в Європі, адже вона досі не зрозуміла, з чим зіткнулася в Україні.
У понеділок Київ нарешті видихнув після дводенної коменданської години і почав стікатися у великі магазини. Черги на вхід вимірювалися годинами, між рядами утворювалися корки з візків, люди стомлено очікували на розрахунок на касах – процедура закупівель давно викликала б хвилю обурень людей у мирний час. Але у воєнний почала виробляти у багатьох людях ту якість, якої їм так не вистачало, щоб зрости у повноцінне європейське суспільство – колективну відповідальність. Навантажені візки з продовольчими та непродовольчими товарами, ліками, одягом одразу вирушають до волонтерських штабів, звідки все необхідне роз’їжджається вже по пунктам призначення. Найчастіше – у центри територіальної оборони та на оборонні позиції ЗСУ.
Наш з дружиною внесок в обороноздатність міста складався із засобів гігієни, шкарпеток, хомутів та надміцних пакетів. Хоча, коли ми дісталися з цією посилкою до найближчого волонтерського штабу, то вразилися масштабами допомоги. Приміщення штабу виявилося буквально завалено коробками з продовольством тривалого зберігання, непродовольчими товарами і медикаментами. А на питання, в чому відчувається найбільший дефіцит, тамтешні хлопці тільки розвели руками: “Спеціалізовані військові медичні засоби, але до аптек можете навіть не заходити”.
Населення продовжує активно записуватися до територіальної оборони, причому ця тенденція є загальною як для Києва, так і населених пунктів по всій країні. Бажання захистити свою землю від ворога та написана заява на вступ уже не гарантують отримання зброї, як це було в перші дні. Забагато бажаючих, і людей просто відправляють у резерв. Просто зараз охочих повонити територіальні оборони вдвічі більше за необхідну кількість. Для порівняння: ще 20 років тому молодь в Україні лише й думала, як відкосити від армії, а зараз від кількості бажаючих настукати агресорам немає відбою. Завжди страшно жити з думками про війну, але коли вона прийшла, то збудила колосальну національну ідентичність.
Повертаючись додому з волонтерського штабу, бачу на вулицях розбиті автомобілі та гільзи набоїв на асфальті. У денний час у місті більш-менш спокійно, а от із настанням темряви чергування територіальних оборон набувають екстремального характеру. У всіх районах об’єднання добровольців виловлюють представників російських диверсійно-розвідувальних груп. Причому багато хто, кому не дісталася зброя, роблять це колективно і буквально голіруч.
У перші дні війни особливу потребу відчували українські центри крові з огляду на запеклі бої ЗСУ з російськими військами в усіх напрямках. В обласні та міські центри крові відразу ж пішов наплив охочих надати донорську допомогу. І вже на момент понеділка у всіх областях України було сформовано запаси крові всіх груп та резусів.
Київська міська державна адміністрація звернулася до жителів столиці за допомогою у перевезенні засобів зміцнення оборони, продуктів та речей першої потреби. І буквально за добу на це прохання відгукнулися кілька тисяч власників вантажного автотранспорту.
Волонтерські вантажні та пасажирські перевезення запустили у Києві служби таксі Bolt та Uklon. А на заправках нарешті з’явилася можливість без перешкод купити бензин і дизель, які ще минулого тижня були страшним дефіцитом при масових спробах киян виїхати з міста.
Вже точно можна сказати, що на шостий день війни кожен знайшов і вже реалізовує себе за нових життєвих обставин. Хтось, хто ніяк не міг дочекатися закону про володіння зброєю серед цивільних, пішов з нею на блокпости. Хтось використовує свої навички багатозадачності у волонтерських штабах. Хтось включився до інформаційної війни, яку Україна у 2014 році програвала Росії, але зараз більше не повторює цієї помилки. Хтось просто дбає про ближніх і допомагає у реалізації їхніх первинних потреб – розвозить їжу та речі першої необхідності.
Найголовніше, що поєднує всіх цих людей – бажання відстояти свою землю і дати відсіч, мабуть, найненависнішій з часів смерті Адольфа Гітлера людині на землі. Путін зумів об’єднати навколо своєї персони ореол ненависті з усього світу, але епіцентром протидії російському диктатору зараз є саме Україна.
Наразі і у наступні дні Росія намагатиметься залякати український народ, сподіваючись зломити людей психологічно. Росії потрібні переговори про мир. Щоденно ворог несе великі втрати не лише воєнному фронті, але й всередині своєї країні. Вже зараз курс рубля пробиває дно, відключення від SWIFT завдасть країні збитків близько 5% річного обсягу її економіки, усі спортивні команди відлучені від участі у міжнародних змаганнях, а світ відкрито і без остраху відправляє усе, що пов’язане з Росією, услід за російським кораблем. Але Росія не може погодитися на умови президента Володимира Зеленського вивести свої війська з усії території України. Це буде означати повернення до території України Криму та Донбасу і політичне, а можливо, і не тільки самогубство Путіна.
Тому Росія намагається тиснути на інформаційному полі та воювати за допомою фейків. Для цього вороги підривають телевізійну вежу в Києві, вкидають дезінформацію в інтернет про рішення української влади капітулювати, залякують мирне населення панічними дзвінками і навіть закликають жінок та дітей до евакуації, щоб, захопивши людей, продовжити наступ на Київ.
Україна використовує зовсім інші методи, намагаючись насамперед донести до російських матерів, де зараз перебувають їхні сини, і достукатися до звичайних громадян, засліплених потужною пропагандою. Що їхні війська не рятують пригнічене російськомовне населення, а вторглося до незалежної держави. Що Росія не завдає ударів по військових об’єктах України, а бомбардує українські міста. А головне – що Росія вбиває мирне населення України, і кожен, хто не виступить проти цього злочину, зобов’язаний буде понести за нього відповідальність.
Юрій Мазниченко, Київ, 1 лютого 2022 року