Член АСЖУ та AIPS Леонід Веселков, акредитований на Літніх Олімпійських Іграх у Токіо, ділиться своїми враженнями під час роботи за умов карантину.
Тиждень як закінчились Олімпійські ігри в Токіо. Чотири дні як я повернувся в Україну. Поки ще свіжі в пам’яті відчуття, спогади, емоції дозволю собі поділитися власними враженнями.
Планував писати про умови роботи преси на Іграх, але не можна не згадати про прекрасне місто Токіо. Токіо – чарівний мегаполіс. Я закохався в це місто. В його чистоту, в порядок в дорожньому русі, в діях людей, в пересуванні та перебуванні. В токійське небо, парки, дорожні розв’язки, ресторанчики. Олімпіада особисто для мене залишила прекрасні спогади, і я вважаю Токіо-2020 однією з найкращих Олімпіад, де мені довелось працювати. Але є 2 моменти, від яких сумно і я нічого з цим не можу зробити.
Перший момент – це сам Токіо. А точніше – мало Токіо. А для атлетів (майже для всіх атлетів) місто так і залишилось непізнаним. Правило 14-денного карантину діяло для усіх гостей та учасників Олімпійських ігор. І лише одиниці з атлетів перебували в Токіо довше, ніж 2 тижні. Шкода що така краса, таке фантастичне місто так і залишилось для них зачиненим, забороненим, містом яке вони побачили лише з вікна свого автобуса на шляху на змагання і в олімпійське селище. Журналістам та технічному персоналу компаній які забезпечували трансляцію ігор пощастило більше. Ті, хто працював в Токіо “full time” і заїхав до Японії раніше, мали можливість порівняти, як це бути в Токіо і працювати під час 14-денного карантину и обмежень, і після. І різниця велика.
Відсидівши карантин нам було дозволено користуватися громадським транспортом. Система транспорту для медіа працювала чітко, але ми були змушені планувати свою роботу та пересування під графік роботи медіа-автобусів. Багато з маршрутів були із одним автобусом на годину, а вдень могло бути і так що від готелю до медіа-моллу йшов автобус один раз на кожні 2 години. Так само і ввечері, після змагань, можна було в очікуванні свого автобуса до готелю витрачати зайвий час. Після дозволу пересуватися громадським транспортом я став витрачати на дорогу вдвічі менше часу.
Плюс – з’явилася можливість потрапити у місто, відчути справжню атмосферу та ритм Токіо. Побачити та відчути, як працює величезне токійське метро. Саме в метро, при переході з однієї станції на іншу, я побачив унікальну експозицію.
В Токіо на час проведення Олімпіади було відкрито унікальний культурний хаб, грандіозний проект “Olympic Agora”. В метро я побачив великі малюнки, роботи митців які були у минулому учасниками Олімпійських ігор.
Атлети, які після завершення спортивної кар’єри стали займатись творчістю, опанували дизайн та графіку. Якби наші спортсмени мали можливість відвідати цю виставку… Можливо, хтось із них і побачив би, як можна реалізуватися після завершення великої кар’єри. А ще “Olympic Agora” стала першою експозицією в історії, на якій вдалось зібрати разом усі олімпійські факели з усіх попередніх ігор, а також зразки усіх медалей попередніх олімпіад.
І як же прикро, що цю експозицію могли побачити лише токійці та гості столиці, а також ті з нечисленних іноземних гостей, які придбали квитки та мали можливість вийти за периметр карантинних табу.
І тут одразу переходжу до моменту другого. Це відсутність глядачів на трибунах. Порожні арени, порожні территорії біля стадіонів. Зачинені магазини з продажу олімпійських сувенірів. Кафе та тікет-офіси, в яких встановлені стійки та касові апарати, ще запаковані в захисну плівку. Порожні і не підключені холодильники для напоїв. Складені стільці. Порожні арени і повне спустошення і відчуття безнадійності. Кожного змагального дня я бачив це, і кожного разу ця картина лякала.
Якими б могли бути Ігри ми з вами мали можливість побачити на змаганнях на велотреку. Заборону на відвідування змагань було введено владою столичного регіону, а змагання з велотреку проводились у префектурі Сідзуоке у містечку Іцу, і місцева влада дозволила проводити змагання за присутності глядачів. В моменти заїздів на треку я радів за тих, хто потрапив на трибуни, і ще більшим був гнів за рішення оргкомітету та влади Токіо заборонити глядачам бути на змаганнях.
Обмеження щодня відчували на собі й ми, журналісти.
На Олімпіаді в Токіо було як ніколи багато змагань категорії «high demand», куди потрапити можна, лише маючи медіа-квиток. На Олімпійських іграх до такої категорії підвищенного попиту завжди належать церемонії закриття та відкриття Ігор, фінали баскетбольних турнірів та матчі за участю чоловічої збірної США, змагання з плавання, командні змагання в гімнастиці. Але в Токіо до списку змагань, на які я б міг потрапити лише за наявності квитка, додались змагання з тенісу, усі змагання в гімнастиці, змагання гандбольного турніру (що мене дуже потішило) і змагання з легкої атлетики. Рішення по останньому виду просто шокувало. Олімпійський стадіон який вміщує майже 70 000 глядачів, і без глядачів! В наявності чотири (!) великих кімнати для роботи преси. І за весь час Ігор я не бачив, щоби зайнятими були місця в усіх чотирьох, нам усім вистачало двох кімнат, адже більшість часу ми проводили, працюючи на трибунах арени або в мікст-зоні. Де-де, а на легкій атлетиці без проблем, з дотриманням усіх правил та норм по дистанції можна було спокійно розмістити усіх бажаючих, але ні. Обмеження, квитки, перевірки. Хоча і тут рішення було знайдене. На ранкові кваліфікаційні змагання не вимагали квитка. Тож, якщо приїхати зранку, і лишитись працювати на олімпійському стадіоні на весь день, то ввечері ти отримував можливість спостерігати за змаганнями наживо.
Але, і тут є «але». Вперше на Олімпійських іграх було введено контроль доступу на кожні змагання. Спочатку, ще до приїзду в Японію, я мав скласти «актівіті план» і зазначити, які саме змагання, які саме арени та місця я планую відвідувати під час перебування в Японії. Цей план мав бути затверджений оргкомітетом Ігор і японською владою, і лише після його узгодження мені було дозволено в’їзд в країну. Але цей загальний план виявився просто одним з пунктів правил. Я мав обирати, на які змагання, коли і куди їхати, подати запит (до 10 змагань на день) і чекати на відповідь. І от тут починалось найцікавіше. Якщо запит погоджували – то все ОК, плануй день і працюй. А якщо ні і була відмова, то ніякі повторні листи, пояснення та прохання не працювали. Всі заявки та запити на змагання наступного дня я мав подавати до 16-ї години. Відповіді та підтвердження приходили пізно, іноді навіть після 9-ї вечора. Нормально спланувати свій робочий день «на завтра» було складно. І іноді відмови я отримував на змагання та види, де мені було критично важливо бути. Але – якщо «ні» – то «ні».
Японці дуже полюбляють лотереї, гру з жеребом та фортуною. Система бронювання квитків на змагання було однією з таких лотерей. А також в лотерею та «пощастить-не пощастить» перетворювали видачу спеціальних перепусток в мікст-зони.
Мало було отримати квиток чи підтвердження на можливість відвідати змагання. Щоб отримати доступ до мікст-зони, а це означає щоб мати можливість поспілкуватися з атлетами на деяких видах теж мало пощастити. Так, на змаганнях з гімнастики реально проводили лотерею, коли серед усіх репортерів хто бажав потрапити на інтерв’ю в мікст-зону за допомогою жереба обирали 30-ку, які отримували спеціальні перепустки. На змаганнях з плавання працював принцип «перший прийшов – першим отримав». На змаганнях з дзюдо, карате, легкої атлетики, стрільби з лука ці перепустки кожному видавали на вході, а на виході з мікст-зони їх забирали. Мета у цієї схеми зрозуміла – не допустити скупчення репортерів в одному місці, не створювати натовпу в зоні спілкування з атлетами. І якщо в перші дні ці обмеження нервували та дратували, то потім стало навіть цікаво – встигнути, зареєструватись, отримати таку важливу перепустку, ну і там, де грали в лотереї, просто перевірити власну вдачу: чи пощастить, чи ні?
Умови для роботи були на найвищоаму рівні. Так, бували збої з інтернетом, так іноді він «не тягнув», так іноді доводилось чекати на каву або швидко скінчувалися в ящиках банани. Але ж на стіні над зоною кейтерингу чітко було написанно прохання: «Будь ласка, по 1 пляшці води (або по 1 сендвічу, або по 1 банану) на одну персону». Голосніше за інших лаялись та критикували організаторів ті, хто не розумів текст написаний на цьому зверненні )))
Для мене ці Ігри стали класною перевіркою. На витримку, на готовність слідувати правилам та працювати в незвичних умовах. Було складно, іноді дуже. Але було й незабутньо та цікаво. Японія та Токіо чудово організували та провели Олімпіаду. От би ще й це могли побачити та відчути усі бажаючі.
Леонід Веселков, член АСЖУ та AIPS