– Олю, з перемогою! Український прапор на Вас і, власне, я чув як ви говорили іноземним медіа про присвяту цієї перемоги українському народу…
– Зараз буду плакати.
– Це сльози, яких не варто соромитися.
– Це дуже важливо, мені здається, для нашої країни зараз і це дуже важливо саме для мене, тому що я дуже хотіла подарувати цю золоту нагороду для нашої країни, для наших бійців, які зараз нас захищають, для моєї родини, яка частково тут, але моя бабуся – вона зараз у Миколаєві, Миколаївській області – мабуть, що буде це дивитися. Я дуже за нею сумую, і хочу присвятити також для неї. Я дуже рада, що сьогодні буде лунати гімн і я буду його дуже сильно співати, і я сподіваюсь, що вся країна буде співати зі мною. Дуже хочу подякувати нашій армії, нашим бійцям, нашим волонтерам, нашому Президенту, за те, що вони дуже сильні і вони надають сили нам боротися тут. Я вважаю, що ми також даємо якусь силу, якусь наснагу боротися там, але я дуже хочу, щоб вони всі повернулися живі і ця нагорода для них.
– Сьогодні був дуже важкий день: стільки складних поєдинків, але цей фінальний матч ви почали з такою перевагою, з таким накатом – просто деморалізували суперницю. У фехтуванні зовсім нечасто вдається з такою перевагою здолати суперницю, тим більше у фіналі…
– Цілий день мені було тяжко – я можу сказати це дуже відверто. Але, мені здається, останній бій – він найтяжчий, коли я з таким рахунком виходжу з нього. Це дає мені розуміння, що у мене ще є сили і, те, що я собі кажу: «Я не можу» чи в мене такі рахунки в інших зустрічах – це тільки в моїй голові. І все! Якщо я впевнена, я повинна з таким рахунком завершувати. Дуже рада за цю румунську спортсменку (Ілінка Пантіс – ред.) – вона дуже молода і сьогодні її день. А у мене сьогодні – не мій день, можна так сказати, тому що, знаєте, фехтування було «таке», але сьогодні це її день точно і я нервувала, але сказала собі: «Ні! Я не віддам це. Я повинна це зробити для всіх нас і для моєї родини, для України це точно. Тож вибач, (Ілінка Пантіс –ред.), але не сьогодні».
– Увесь день Ви проявляли характер і, власне, якщо проявляєш характер отримуєш винагороду. Може, цей фінал і був цією нагородою?
– Так. Я завжди казала, що, якщо твоє тіло тебе не слухається, але твоя голова працює – це вже щось. Коли це в тандемі – це, звісно, дуже добре, але, якщо хоч щось одне працює, то це вже щось. Тому сьогодні працювала голова. Тіло, на жаль, не сильно мене слухалося, але в останньому поєдинку я з ним поговорила: «Давай уже щось зробимо нормальне! Покажемо красиве, гарне фехтування».
– Олю, Ваша остання особиста перемога була ще у січні 2020 року, тому пройшло вже досить багато часу. Що у цьому сенсі для Вас цей тріумф означає зараз?
– Я можу сказати, що я намагалася сьогодні фехтувати так, щоб виграти, бо мої перші Європейські ігри, які були в Баку, в особистому в мене зовсім не вийшли і в мене був такий тригер, знаєте. Я думаю: «Так, це було вісім років тому. Ми заспокоїлися!» Тож в мене були такі думки, звісно. Але в нас ще є команда, яка дуже важлива, тому що саме командні змагання йдуть до заліку олімпійської кваліфікації. Тож особисті змагання – це суто для України, а у командних вже хочеться так, щоби потрапити на Олімпіаду і це буде дуже важливо. І я знаю, що вся Україна буде з нами.
– Ви пропустили чемпіонат Європи з дівчатами, в особистій першості і, можливо, це така своєрідна сатисфакція за чемпіонат Європи?
– Я б так не сказала, тому що чемпіонат Європи – це дуже важливі для нас були змагання – в особистому заліку потрапляти на Олімпійські ігри. Ми туди не поїхали, тому що деякі спортсмени– я навіть не хочу їх називати – заявилися, в чому немає сенсу. І для мене це неприпустимо, що під час повномасштабного вторгнення ці спортсмени досі намагаються, навіть під нейтральним прапором, виступати. І при цьому зараз випливає дуже багато інформації, що вони це (війну – ред.) підтримують, навіть якщо вони нейтральні. Міжнародна федерація фехтування FIE робить таке, я не знаю – навмисно чи ненавмисно, але ось такий результат: вони фехтують на кваліфікаційних олімпійських змаганнях, а ми не фехтуємо. Це дуже боляче, тому що я там була (у Пловдиві на чемпіонаті Європи – ред.), бо ми до останнього не знали, чи будемо фехтувати, чи ні. Ми приїхали, звісно, настрій був не дуже, але ми намагаємося думати позитивно про командні змагання. Але я все ж таки хочу змагатися в особистому, тому що згадані, так звані, нейтральні спортсмени та Міжнародна федерація фехтування роблять зараз все для того, аби ми не потрапили в індивідуальних змаганнях на Олімпіаду. На чемпіонат Європи «вони» заявилися саме в тих видах зброї, де в нас є атлети у «топ-16» світового рейтингу. Тому, мені здається, ми повинні боротися.
– Так само й тут, на Європейських Іграх міжнародна федерація фехтування скасували для особистих змагань статус кваліфікаційних на Олімпіаду. Ви писали допис про це і чи знайшов він відгук в інших дівчат? Вчора після перемоги Фейбі Бежури ми запитували на прес-конференції іноземних фехтувальниць, як вони ставляться до цього рішення міжнародної федерації скасувати олімпійську кваліфікацію для особистих змагань Євроігор. Скажімо, полька та німкеня сказали, що не підтримують це рішення федерації…
– Багато хто не підтримує це рішення. Власне як усе було: раптово всі європейські країни змушені були їхати на змагання (чемпіонат Європи у Пловдиві – ред.) десь «впоперек» своєї підготовки і заради п’яти людей (російських фехтувальників – ред.), які у жіночій шаблі не пройшли. Тобто це повинні також розуміти і атлети з Європи та з усього світу, котрі, на жаль, десь не усвідомлюють, що в нас є голос і ми повинні це казати, тому що ми – на доріжці. Без спортсменів не було би федерації, розумієте? Тому всі спортсмени з усього світу повинні розуміти, що «Ми є голос». Однак, як я розумію, інші країни не хочуть занурюватися у подробиці: у них є олімпійський відбір, вони готуються. Ось, наприклад, француженки не приїхали сюди змагатися в особистому, тому що в них є командні. Тобто це також зіпсувало загальний рейтинг цих змагань, тому що це Європейські ігри – це Олімпійські ігри в Європі і це дуже престижно. А те, як вчиняє міжнародна федерація– це неприпустимо.
– Всі говорять, що в нас тепер фактично кваліфікація на Олімпіаду – лише через командні змагання є, якщо ми далі пропускатимемо особисті старти.
– Я вважаю, що ми не повинні цього робити, тому що ми втрачаємо шанс на ще одну медаль. Ми маємо боротися за нагороди і в особистому, і в командному заліках і приїхати додому з двома чи трьома олімпійськими медалями. Скажімо, Аліна Комащук чи будь-яка інша моя товаришка з команди може приїхати з медаллю, і я також. Тому ми втрачаємо дуже багато.
– Власне, кажучи про командний турнір тут, на Європейських Іграх. Інші дівчата- шаблістки вилетіли на стадії 1/16. Як ви думаєте, це додасть їм більше злості у командному турнірі? І наскільки багато сил віддали Ви, адже змагання уже через два дні?
– Сили віддала – це правда. Моє завдання зараз десь віднайти їх, відновитися. Дівчата – вони мені потрібні на командних змаганнях. У тому, що вони сьогодні так виступили, в цьому нічого такого немає, тому що особисті змагання важливі для нас, але для олімпійського рейтингу вони нічого не дають, тому потрібно, щоб через два дні ми вже були в нормальному стані й дусі, бо зараз я дуже втомилась.
– Ми щойно були свідками, як в паузі між попередніми змаганнями вдень, до вас підходили і туркені, і італійки, і іспанки – ви були в центрі уваги. Я так розумію, що хтось висловлював свою підтримку і Ви тут, як український амбасадор. Чи готові Ви і до такої ролі теж, тут на іграх?
– Ви знаєте, упродовж цих півтора року, що в нас війна йде, повномасштабне вторгнення, на кожних змаганнях після того, як у нас знову щось трапляється – мені кожного разу хтось пише, підтримує і Ви, мабуть, чули, що сказала грецька спортсменка (на прес-конференції-ред.) Я це відчуваю, це дуже добрі люди, але це не під їхнім контролем – вони не можуть вирішувати щось. Я можу казати, я повинна це робити, я повинна казати світу про Україну, про війну в Україні. Кожна наша медаль, кожен подіум – це для України саме зараз. Так було завжди, але зараз це має удесятеро більше значення.
Олександр Гливинський, Максим Чеберяка, Краків