Двоє провідних фахівців нашого футболу – Юрій Вернидуб та Роман Григорчук мають за своїми плечами не лише чималий тренерський досвід, а й низку цікавих хитросплетінь долі. Шляхи нинішніх наставників криворізького “Кривбасу” та одеського “Чорноморця” часто перетиналися і були взаємозв’язані. Ще під час їхніх активних виступів у якості гравців обидва захищали кольори івано-франківського “Прикарпаття” (1988 рік), потім у ролі тренерів працювали разом у структурі запорізького “Металурга”. Пізніше у складі азербайджанської “Габали”, яку очолював Григорчук, виступав син Вернидуба – Віталій, який перейшов туди із луганської “Зорі”. А у 2020-му році тодішнього керманича білоруського “Шахтаря” із Солігорська Юрія Вернидуба змінив на цій посаді саме Роман Григорчук. У щойно завершеному сезоні-2022/23 долі старих знайомих виявилися у чомусь схожими і в роботі з їх нинішніми клубами: впродовж першого кола “Кривбас” і “Чорноморець” пасли задніх, а у другому суттєво покращили своє турнірне становище.
У футбольній кар’єрі обох фахівців було чимало спілкувань із представниками ЗМІ, які висвітлюють гру мільйонів. Тож задати кілька тематичних запитань кожному з них у День журналіста України було справою символічною.
– Чи пам’ятаєте, коли у вас брали перше інтерв’ю?
Вернидуб: – Стільки років пройшло, що я навіть точно і не пригадаю. Можливо, це було ще на початку моєї професіональної кар’єри, коли з 1983-го виступав у житомирському “Спартаку”.
Григорчук: – Важко згадати час і подробці. Але точно це траплялося вже в шкільному віці.
– Чи маєте друзів серед журналістів? І чи вважаєте, що між тренером та журналістом повинні бути лише професійні стосунки?
Вернидуб: – Тут надто тонка межа. Все залежить від того, яка ти людина і чи ти цього хочеш. Дружба – дружбою, але повинно бути так, щоб це не шкодило у професійному плані ні мені, ні вам. Використовувати дружбу з журналістом заради якоїсь вигоди я не можу – це і є та межа, яку ніколи не переходитиму. Так, дружба між тренером і журналістои може бути. От, скажімо, спілкуюсь із вами та вашим телевізійним колегою Володимиром Звєровим. Можна вільно розмовляти не лише на професіональні теми, а й на будь-які життєві – про сім’ю, про відпочинок тощо. В перші дні мого перебування на військовій службі, Звєров телефонував мені і допоміг виставити на аукціон футболку, зібрані кошти за яку пішли на потреби моїх бойових побратимів.
Григорчук: – Так, і ці стосунки я дуже й дуже ціную. Хочу додати, що маю таких друзів не лише в Україні. Думаю, що стосунки можуть бути різними, але професіоналізм – це перш за все.
– Чи траплялись випадки, коли було бажання подати до суду на когось із журналістів?
Вернидуб: – Чесно скажу: так, було. Це сталося на самому початку моєї тренерської діяльності у луганській “Зорі”. Однак не буду говорити, на кого саме хотів подати і за що. В чому була причина? Говориш одне, а потім людина висмикує із контексту певні речі – і починається непорозуміння. Тут теж є тонка межа. Але я така людина: як швидко запалююсь, так само швидко і відходжу.
Григорчук: – До суду – ні. Але дії журналістів, які дратували і дивували, а часом смішили – так, мали місце.
– Яке питання від журналістів дратує більше всього?
Вернидуб: – (Сміється). Їх є два. Перше – це коли запитують “Яка у вас зарплата?” (або ж у мене та у футболістів), а друге – це коли просять прокоментувати гру суперника. Мені незрозуміло, чому раптом я повинен її коментувати. Для мене, як тренера, головне – гра моєї команди. А дії суперника нехай оцінює його тренер. Адже мій колега вкладає частку своєї праці – і робити якісь висновки щодо цього важко. Я ж бо не знаходжусь разом із цією людиною.
Григорчук: – Питання, які не несуть в собі глибокого розуміння предмету.
В‘ячеслав Кульчицький, член Правління АСЖУ