Майже півстоліття тому футболісти київського «Динамо» втретє поспіль стали чемпіонами СРСР. Цим самим вони повторили рекорд московської армійської команди ЦБЧА, яка свого часу теж тричі поспіль виборювала золоті медалі першості колишнього СРСР (1946–1948 рр.). За цей армійський клуб свого часу також виступали закарпатці: олімпійський чемпіон Йожеф Беца, Федір Ванзел, Степан Варга, Вільгельм Теллінгер із Мукачева, В’ячеслав Медвідь із Нового Давидкова, Іштван Секеч із Берегова. «Сватали» до цього клубу ще одного мукачівця Василя Турянчика, але той навідріз відмовився «служити» московському клубові. Його навіть викликав до себе тодішній командувач сухопутними військами, а невдовзі міністр оборони СРСР А. Гречко, який, до речі, автору цього матеріалу підписував Приказ про його величність Дембель (1975 рік).
Із Василем Турянчиком зустрівся на Меморіалі його вихованця, екс-першого заступника голови ФФЗ О. Іщенка, що проходив на мукачівському стадіоні «Харчовик» два місяці тому. З ним і повели мову про тріумф київського «Динамо», який відбувся півстоліття тому.
— Василю Юрійовичу, давайте перенесемося на 50 років назад, коли головний тренер Віктор Маслов і капітан киян, перепрошую, «залізний капітан» київського «Динамо» Василь Турянчик привели рідний клуб до третього «золота».
— Мені вже набридло, Василю, повторювати, що такої команди, як ФК «Динамо» у 60-х роках минулого століття, не було ні до того часу, ні після, навіть тоді, коли кияни 1975 року здобули Кубок володарів Кубків УЄФА та Суперкубок УЄФА. Тоді в команді грали справжні професіонали, а тепер — аматори. Але про це нині говорити не будемо.
А до ювілейного, ХХХ-го, чемпіонату СРСР та свого чергового підкорення й відстоювання своїх попередніх титулів ми готувалися ретельно. Перед тренерським корпусом і складом було поставлено звичне й попереднє завдання, з яким кияни успішно впоралися — знову завоювати «золото», й тим самим знівелювати рекорд московських армійців. Цей тріумф для столичних армійців припав у післявоєнний період. Уперше вони здобули золоті нагороди у 1946. Саме цього року новостворений ужгородський «Спартак» уперше у своїй історії став чемпіоном УРСР серед КФК.
Ми всі розуміли, що тяжко буде грати, адже проти чемпіонів, тим паче — дворазових, команди готуються по-особливому. Адже переграти самого чемпіона, бодай календарний матч звести внічию — це для суперників була вже перемога. Ще була одна проблема. Усі знали, що великий десант киян буде відкликаний в збірну команду СРСР та олімпійську для підготовки їх до чемпіонату Європи, відбірних матчів олімпійського турніру. Тому Віктор Маслов разом із нашим Михайлом Команом і ветеранами команди в обов’язковому порядку займалися переглядом усього резерву київського клубу та найперспективніших потроху залучали до основи. Я знав, що ніколи не гратиму за збірну, поки в Москві сидять оті функціонери, котрим я відмовив виступати за московську армійську команду. Та все немов було добре до тих пір, поки ми не взяли участь у весняному турнірі на приз газети «Советский спорт» — «Пролісок». На цих нікому не потрібних змаганнях, окрім федерації футболу СРСР, травми різної складності отримало відразу 14 гравців, у тому числі серйозну — ключовий гравець Анатолій Пузач. Слово, не команда футбольна, а шпиталь інвалідів і хворих молодих людей.
— І все ж, як дебютували кияни в новому сезоні?
— У «День сміху» ми грали свій дебютний поєдинок у Кутаїсі. У кожному таймі забили по м’ячу. Другий гол у ворота господарів із моєї передачі записав на свій рахунок Анатолій Бишовець.
Кажуть, що то весілля без гармошки, що то за футбольний матч без м’яча у воротах?! І ось тієї «гармошки» нам забракло в Кіровабаді та Баку. І вдома наступні два матчі з українськими командами «Шахтар» і «Зоря» теж зіграли внічию (1:1).
Лише у шостій і сьомій зустрічах, що проходили в Алма-Аті й Ташкенті, нам удалося здобути другу та третю перемоги. І знову дві нічиї з одеситами вдома (2:2) та в Мінську з місцевими одноклубниками (0:0). До речі, в матчі проти «Чорноморця» один із м’ячів у наші ворота забив наш із тобою земляк Іштван Секеч. Файний був футболіст. Благо, що в домашньому поєдинку обіграли московських армійців, а на виїзді — залізничників. Зате в Ленінграді поступилися «Зеніту» з мінімальним рахунком 0:1. Правда, в останньому поєдинку я був на полі лише сім хвилин, замінивши свого земляка Федю Медвідя. Після цих ігор було зрозуміло одне: якщо нам не вдасться розкрутити маховика, а в наступних іграх не набирати по максимуму очок, то нам третього «золота» не бачити, як своїх вух. До того ж, наступні поєдинки нам потрібно було провести з лідерами — московськими командами.
— До речі, а хто тоді вже був у лідерах?
— Та ті всі команди, котрі в підсумку зайняли після нас наступні 2–5 місця: московські команди «Спартак», ЦСКА, «Динамо» та «Торпедо». Найбільшим для нас подразником були, звісно, спартаківці та торпедівці. З першими ми зіграли внічию (3:3), до того ж на їхньому полі. Лише в другому таймі нам удалося спочатку відіграти один м’яч, а потім — другий, і нарешті Анатолій Пузач зрівняв рахунок. Із торпедівцями ми грали вдома. Це був настільки драматичний матч, що, впевнений, не один уболівальник на стадіоні втратив на кілька днів, а, можливо і тижнів, голос. За перші 5 хвилин ми подали чотири кутові, пробили два штрафні удари, поцілили у стійку та перекладину, а тут звідкись узявся Едік Стрельцов, який під завісу першого тайму забиває нам м’яч. Отакої! Як тут не вийти із себе? Як тут собі не кусати лікті на руках? Та «Дід» би не був хорошим і вмілим наставником, якби не знайшов ті слова в роздягальні, котрі потрібні футболістові після сильного потрясіння. Коли ми виходили з приміщення, Маслов підійшов до мене, як капітана, і сказав: «Вася, підтримай хлопців і словом, і ділом…».
— І що з того вийшло?
— Вийшла чудова перемога з рахунком 2:1. А другий гол ми забили вже тоді, коли суддя тримав свисток у роті й чекав кілька секунд поки не закінчиться наша атака, щоби дати довгий свисток про завершення двобою.
— А того року ще були такі відповідальні й драматичні матчі?
— Звичайно. Практично всі наступні поєдинки ми виграли. А це були календарні ігри в основному з командами із Закавказзя (Єреван, Кутаїсі; правда, із тбілісцями зіграли внічию, а в Куйбишеві записали до свого активу перемогу з мінімальним рахунком 1:0. Єдиний гол у ворота «крилець» провів Хмель (Віталій Хмельницький. — Авт.).
1968-го ми практично одним складом боролися й за Кубок, і за золоті медалі. Трохи залихоманило. Од нас вимагали лише перемог, а ми ж — живі люди! На кубкову гру з донецьким «Шахтарем» я не поїхав — травма завадила, котру отримав у попередньому матчі. Після поразки в кубковому матчі з мінімальним результатом 0:1, я пішов на пошту і відправив телеграму в Донецьк на прізвище Маслова. У ній коротко написав: «Хлопці тримайтеся я виїжджаю на наступну гру!».
— І що, поїхали?!
— Інакше я й не міг зробити. Просто тоді кияни переживали спад. Ця зустріч, яка відбулася за чотири дні, для нас була якоюсь мірою ювілейною — 750-ю в чемпіонатах країни. На стадіоні — ажіотаж. Жодного порожнього місця на трибунах і навіть на… деревах, які хлопчаки «обліпили», мов шпаки…
Віктор Маслов виставив бойовий склад: Банников, Медвідь, Соснихін, Круликовский, Веремеєв, Сабо, Пузач, Серебряников, Хмельницький, Поркуян і я. У «гірників» одразу впізнав наших земляків Васю Грубчака з Мукачева та Сашу Поллака з Берегова. А тренував господарів колишній наставник киян Олег Ошенков. Словом, на полі були дві великі українські команди й два великі тренери вітчизняного футболу.
— Але на полі відразу будо і 5 вихованців закарпатської школи футболу.
— (Сміється) Я коментувати не буду. Річ у тім, що колись відомий тренер з Москви Качалін говорив, що якщо ви хочете мати хорошу команду то обов’язково у її складі повинні бути два закарпатці. Ті не підведуть.
— Василю Юрійовичу, гра у футбол — мистецтво колективне. Кажуть, що існує театр одного актора, але театр одного футболіста — це абсурд. Усе, що відбувається на полі, підпорядковане логіці командних дій. Але в кожному матчі є гравці, яких, висловлюючись футбольною термінологією, ми називаємо лідерами. Цього разу цю нелегку роль взяли на себе ви й донеччанин Глодяніс. Йому й вам після закінчення поєдинку були вручені призи кращих футболістів.
— То є правда. Але випинатися не хотілося б, але у цій грі я з Глодянісом забили по два м’ячі. Правда, якщо донеччанин грав на передній позиції, то я в основному «цементую» захист.. Але те, що я забив два м’ячі, то потрібно, найперше, дякувати моїм партнерам.
— Василю Юрійовичу, щиро дивуюся, звідки тільки сили бралися в тодішнього київського капітана, чия гра відзначалася нестримним поривом і завзяттям.
— Не перебільшуй. Якщо направду — це тренування, робота над собою, режим, здоровий спосіб життя тощо. Після завершення футбольної кар’єри в київському «Динамо» повернувся на Закарпаття таким худим, що родичі казали, що «тебе Василю батром («спокійно». — місц.) можна втикати, як тичку біля фасолі.
— І все ж, кілька слів про цей матч, де на полі грало відразу 5 закарпатців.
— А ця цифра про щось таки говорить. Щодо самого матчу, то він викликав до себе підвищений інтерес насамперед тому, що мав відповісти на запитання: які ігрові ідеї втілять на полі команди, зустрічаючись удруге рівно за 4 доби? Які будуть зроблені висновки з попередньої гри?
Якщо «Шахтар» із перших хвилин покладався на стрімкі контратаки, під час яких посилював темп до межі, то ми віддавали перевагу вибуховому ритму. Кияни, в залежності від ситуації, могли грати на першій передачі, й тут же ввімкнути четверту й через кілька секунд опинитися у карному майданчику «гірників», де все частіше почали помилятися захисники. Уже на 6-й хвилині Хмельницький із Пузачем розіграли красиву комбінацію. Останнього зупинили недозволеним прийомом. Штрафний навпроти воріт. Сабо відкинув м’яч Серебряникову — удар, і Дегтярьов вибив м’яч на корнер. Потім ще два поспіль, і третій став фатальним… Я не витримав і кинувся до штрафного майданчика донеччан. Мені гарну передачу верхом переадресував молодий Веремеєв, а я головою вгатив м’яч у обійми воротарської сітки. Йшла восьма хвилина матчу.
Ми захопилися атакою, особливо Федя Медвідь, який не встиг повернутися у свою зону, куди гірники й надіслали м’яч, звідки його миттю було спрямовано у наш штрафний майданчик, де першим до нього встиг Глодяніс — 1:1. Більше в першому таймі вболівальники влучень не побачили.
У другому таймі першими успіху домоглися господарі. Після подачі кутового не найкращим чином зіграв наш голкіпер Банников, але його помилку тут же «виправив» той же Глодяніс — 2:1.
Потім ініціативу в руки взяв Сабо, який зробив довгий рейд із м’ячем із центру поля до лівого флангу. До нього ринулися захисники, а центральна зона в їхньому карному майданчику залишилася порожньою. Туди я стрімголов і рвонув. Це побачив Сабо та подав навісну подачу, відтак я вдруге головою забив гол. Словом, Глодяніс — Турянчик — 2:2.
А тут (сміється) нам, немов на таці, підносить перемогу наш із тобою земляк із Берегова захисник Поллак. Толя Пузач зробив небезпечний навіс, а Саша замість того, щоби вибити м’яч подалі від воріт, або на кутовий, вгатив його… у власну брамку!
Мені ще раз хочеться повторитися: у цьому матчі на зеленому газоні грало відразу 5 закарпатців: «Шахтар» — мс СРСР мукачівець Василь Грубчак і берегівчанин Олександр Поллак, «Динамо» — Й. Сабо, Ф. Медвідь і я, а шостим був тренер динамівців М. Коман із Виноградова.
— Василю Юрійовичу, на цьому принциповому поєдинку чемпіонат СРСР-68 не завершився.
— Зрозумів. Другу частину чемпіонату ми провели стабільніше. Удома переграли луганчан, а в Ташкенті — місцевий «Пахтакор». Правда, «в рідних стінах» нам підніжку зробили казахи (1:1). Та центральним матчем усе-таки був поєдинок у Москві, де грали проти одноклубників. За змістом цей матч повинен був завершитися внічию. Та господарям під його завісу вдалося таки забити вирішальний гол. А ось в Одесі, де ми грали наступний календарний поєдинок, динамівці вже продемонстрували свій чемпіонський характер. Але це ми зробили лише після того, як уже на 3-й і 4-й хвилинах м’яч двічі побував у наших воротах. Після такого одеського прологу, вже можна було говорити й про епілог. Та ми взялися за свою звичну роботу. Заволоділи ініціативою по всьому футбольному фронту. Вимотали «морячків» так, що вони під кінець матчу вже бігали з висунутими з рота «червоними краватками». До кінця першого тайму нам удалося встановити рівновагу, а в другому ще відвантажили два м’ячі у ворота одеситів. Надто переконлива перемога (4:2). Оце — футбол! Правду кажуть: «Поле рівне, а м’яч — круглий». На тій оптимістичній хвилі зіграли й домашній поєдинок проти бакинців, «відвантаживши» в їхні ворота три «сухі» м’ячі.
Але попереду ще чекали кілька команд, які, образно кажуть, були «міцними горішками». Це, найперше, московські колективи та наші кривдники в першому колі — ленінградці. Саме на матчі проти гравців із міста над Невою хочеться коротко зупинитися. Як і в попередніх поєдинках, на поле вийшло закарпатське тріо — Сабо, Медвідь і я. Не випадково назвав своїх земляків, адже кожен із них у цій грі відзначився голом. А героєм матчу став Серебряников із своєю «дугою», який у матчі оформив хет-трик. Після рахунку 2:0 на нашу користь місце у воротах ленінградців зайняв наш земляк Габор Вайда з Ужгорода. Але його наші хлопці змусили ще тричі виконувати неприємну місію для воротарів — витягати м’яч із власних воріт. Матч завершився з рахунком 5:2 на нашу користь.
— А що далі?
— А далі ми на своєму шляху до «золота» клали на лопатки всіх і вся. «Горіли» в Києві, як уже згадував, і бакинська нафта, московський «локомотив», капітулювали московські «спартаківці» та мінські одноклубники.
— А як фінішували динамівці?
— По-чемпіонськи. Хоча на трьох матчах ще хочеться зупинитися. Вони просто цікаві по-своєму. У грі між московськими торпедівцями й нами, яка проходила в Лужниках, був цікавий епізод, коли Едік Стрельцов вийшов сам на сам із нашим «восьминогом» (футбольна кличка Є. Рудакова. — Авт). У цій дуелі свою бездоганну майстерність продемонстрував наш Євген.
У матчі з мінськими одноклубниками свій ювілейний, 250-й, матч зіграв Серебряников. Хоча Віктор того дня й не забив м’яч, однак кореспондент «Спортивної газети» Леонід Каневський присвятив і йому один абзац: «І хоча ювілярові не вдалося відзначитися забитим м’ячем, Серебряников зіграв так, як грають хороші актори в день власного бенефісу».
— А третій матч?
— 8 листопада ми грали останній матч сезону-68 у Ростові-на-Дону. До речі, а це тобі відомо, я за 10 років у складі «Динамо» в календарних матчах забив 12 м’ячів. Але це неправда. Бо був і 13-й, на жаль, у свої власні ворота. І ось у грі проти армійців наш Федя Медвідь теж «відзначився» голом у власні ворота. Благо, що матч завершився внічию. Та якби він його забив у протилежні ворота, то це був би ювілейний гол для «Динамо» — 1200.
Замість P. S.
Після завершення футбольного сезону-68 керівництво федерації футболу УРСР звернулося до працівників редакції газети «Комсомольское знамя» опитати журналістів для визначення найкращого футболіста республіки 1968 року. Так народилася ще одна хороша традиція. Було використано принцип тижневика «Футбол-Хокей»: кожний журналіст мав назвати трьох, на його погляд, гідних кандидатів із будь-яких команд республіки. За перше місце кандидат діставав 3 очка, за друге — 2, за третє — 1.
На анкету відгукнулися 45 журналістів, які представляли 33 друковані органи, ТАРС, РАТАУ, радіо і телебачення.
Переможцями цього дебютного конкурсу-референдуму стали двоє гравців київського «Динамо», що набрали однакову кількість балів — по 86. Це — Василь Турянчик та Володимир Мунтян.
«Це символічно, — писав журналіст «Комсомольского знамени» — що найкращим названо ветерана, який цього сезону відзначить десятиріччя перебування у складі найсильнішої команди країни, та молодого гравця, який, порівняно недавно прийшовши у цей же колектив, одразу став окрасою радянського футболу.
Капітан команди-чемпіона, ЗМС СРСР Василь Турянчик — справжній футбольний гросмейстер. Високотехнічний, фізично сильний, тонкий тактик. У ті хвилини, коли «Динамо» захищається, він нагадує солдата, який стоїть на останньому рубежі оборони, звідки далі відступати не можна. Але як часто ми бачимо Турянчика в наступі, коли таку необхідність диктує становище. Довго ще житиме в пам’яті шанувальників єдиний гол, забитий Турянчиком у кубковому матчі з динамівцями Мінська, коли кияни вели боротьбу, залишившись на полі вдесятьох. Йому зараз 33 роки, і товариші по команді жартома називають його патріархом. Але на запитання, скільки ще гратиме, Василь Турянчик упевнено відповів: «Скільки у цьому буде потреба».
Оце — характер! Оце — відданість рідному клубові!
А кращим гравцем таки став Василь Турянчик, адже в нього було більше перших місць.
Василь Гаджега,
голова обласного осередку
Асоціації спортивних журналістів України.
На запропонованих знімках В. Турянчик — «залізний капітан» київського «Динамо».