Змагання «CHIO Aachen» щорічно збирають представників еліти світового кінного спорту. Найкращі вершники та коні, у тому числі з таких далеких країн, як США та Австралія, долають величезні відстані (і величезний стрес, треба сказати), аби взяти участь у цих визначних змаганнях. Більшість спортсменів, які цього року брали участь у згаданому турнірі, пізніше виступили на Олімпіаді у Парижі: Інгрід Клімке, Ізабель Верт, Шарлотта Фрай.
Поліна Шовкова — юна та талановита вершниця, яка цьогоріч була єдиною представницею від України на «CHIO Aachen». Про те, як дівчина прийшла у кінний спорт, чому обрала саме вид «вольтижування», які корективи у її підготовку та виступи внесла повномасштабна війна, та, звичайно, про рідну школу у Полтаві – в ексклюзивному інтервʼю для АСЖУ.
* Вольтижування – виконання спортсменом гімнастичних вправ на коні, який рухається манежним галопом (кентером) по колу діаметром 15 метрів.
– Цього року у «CHIO Aachen» брали участь Інгрід Клімке, Ізабель Верт, Шарлотта Фрай, яких ми бачили потім на Олімпіаді в Парижі. Ви єдина представниця України на цьому чемпіонаті. Як Вам це вдалося й скільки років Ви до цього йшли?
– Це були мої найбільші змагання: я готувалася до них приблизно три місяці, і це був сюрприз від мого тренера. Я виступала на звичайних змаганнях, мій прогрес побачили й запропонували спробувати себе на більш серйозному рівні. Мені потрібно було за 3 місяці підготувати абсолютно нову програму. Звісно, це було дуже складно для мене, і всі думали, що я виступлю посередньо. Напевно, це й стало мотивацією довести, що я можу виступити на рівні тих людей, які змагаються тут по 10 років. Я ж лише три роки, як займаюся цим спортом професійно. Відверто кажучи, я й сама не знаю, як так вийшло, що я змогла підготуватися дуже добре. Просто щодня займалися у залі по 4 години, аби показати себе якнайкраще: дуже хотілося презентувати себе та країну з гарного боку. Після мого виступу всі були вражені: дівчинка, якій 16 років, змогла продемонструвати такий рівень. Взагалі, юніори виступали тут вперше, бо ці змагання – для сеньйорів. Я була неймовірно щаслива, коли побачила свої бали, бо потрапила до десятки найкращих у вольтижуванні!
– Давайте повернемося у минуле. Розкажіть про той день, коли вперше відчули любов до коней?
– Я, взагалі, не хотіла займатися на конях, це для мене було щось таке невідоме, я й трохи боялася коней. Але моя подруга займалася кінним спортом змалечку, тому що її тато – тренер та власник стайні у Полтаві. Вона запропонувала мені спробувати: вони організовували літній табір. Я спочатку не хотіла, але все таки вирішила спробувати. Я вперше сіла на коня й у мене одразу почало все виходити доволі легко. Але це не було вольтижування, а просто їзда верхи. Саме там я опанувала всі базові навички. Це все було майже 6 років тому, коли мені було 11. З того моменту все й почалося.
– Знаю, що Ваш рідний клуб розташовано у Полтавській області, у селі Михайлівка. Розкажіть трохи про клуб та тренера.
– Від Полтави до клубу треба їхати сорок хвилин. Ми завжди їздили на автобусі, особливо важко було дістатися взимку, бо там є така гірка, що автобус саме взимку не може піднятися, й нам доводилося долати заключний проміжок пішки по снігу та льоду. У нас було, і зараз є, чотири коня для вольтижування. Спочатку була тренерка, з якою ми їздили до Словаччини: коли розпочалася війна, вона допомагала нам у всьому, брала участь у семінарах. Але потім вона поїхала, і нашим тренером та лонжером (людиною, яка стоїть у центрі кола та тримає коня на корді, щоб він бігав по колу) став батько моєї подруги – власник стайні. Нас було шестеро – ми займалися на конях та в залі, в якому стояв залізний кінь та різні приладдя, яких, звісно, було недостатньо для професійних занять. Ми приїздили на вихідних і весь час займалися.
– Чому Ви свого часу прийшли саме до вольтижування? Якими були Ваші перші кроки у спорті та що підштовхнуло Вас саме до цього вибору?
– Свого часу нам запропонували поїхати на семінар до Києва, де мав бути презентований новий вид кінного спорту. До цього ми навіть не знали, що таке вольтижування. Поїздка була дуже спонтанною: мені запропонували, і я того ж дня й поїхала. До Києва завітав Ентоні Бро Петі з Франції (він зараз – мій тренер), який і проводив цей семінар, під час якого ми пробували робити різні трюки. Ми з моєю подругою Катею, напевне, були єдиними з досвідом у гімнастиці, тому нам було все дуже легко. І Ентоні сказав, що саме у нас все вийде, якщо ми будемо займатися вольтижуванням надалі. Нам сподобалося, але у нас нічого не було: ані гурти (це спеціальна амуніція для вольтижування), ані обладнання. Повернувшись додому, ми почали якось пристібати ремінь на коня й намагалися щось робити. Спочатку все це виглядало, як хобі, а потім ми ще 2-3 рази приїжджали на семінари до Києва. Після цього ми, нарешті, купили свою гурту, і це був дуже пам’ятний день для нас всіх, бо на той момент це була перша гурта взагалі в Україні. Після цього ми вже почали більш серйозно займатися, але тренувань все одно було замало. Після початку повномасштабного вторгнення ми поїхали до Словаччини, де нам допомогли люди з місцевої федерації кінного спорту, надавши змогу тренуватися. Ми мешкали й тренувалися у Словаччині чотири місяці, і якраз за цей час у нас й виник значний прогрес. Думаю, що саме цей момент став переломним: відбувся сильний поштовх та зріст вольтижування в Україні. Потім ми ще їздили на семінари до Словаччини раз на три місяці: перший наш досвід змагань з вольтижування також відбувся саме у цій країні — і це був якийсь жах, якщо чесно (сміється). Але на останніх змаганнях у Словаччині, які стали четвертими для нас, уже було видно наш прогрес.
– У вашому виді кінного спорту — вольтижуванні та джигітуванні, дуже важливою є гімнастична підготовка. Я читала, що полтавська школа – найкраща в Україні. Як Вас готували саме у цьому напрямку, як організовано заняття з гімнастики?
– Взагалі, гімнастикою я займалася давно, з 4-х до 8-ми років. Потім так вийшло, що ми усі, вшістьох, ходили до циркової студії. Там об’єднано таке різноманіття видів спорту, що дає ідеальну підготовку перед вольтижуванням. Також ми робили силові вправі з нашим тренером з вольтижування, та головну підготовку, на мою думку, ми отримали саме у цирковій студії. Як саме зараз в Полтаві організовано тренування, я не знаю, бо вже давно там не займалася. А тут зараз я щодня ходжу до залу, щоби робити силові вправи, ще годинки дві займаюся на «муві» – це такий залізний кінь, який повністю повторює форму та рух справжнього коня, та два рази на тиждень – тренування на коні.
– В Аахені Ви виступали на коні на прізвисько Беласко. Ваші з ним спортивні стосунки склалися вже у Німеччині чи Ви привезли його з України?
– Це німецький кінь, зі стайні у Мюнхені, де я зараз перебуваю. Мій тренер Ентоні Бро Петі запропонував саме цього коня, бо в нього дуже класні бали, 8 з 10. Тому, власне, я зараз й тут – через цього коня. Уперше ми з ним виступали в Італії, і вже після того — на кожних змаганнях. У нас із ним дуже класний тандем.
– Як, взагалі, встановити контакт зі спортивним конем. Як довго Ви працюєте разом, щоби потім успішно виступати?
– У кожного коня – різний характер, і може бути так, що контакту немає. Перші мої змагання на Беласко були у березні: мені знадобилося десь три місяці, щоби відчути себе комфортно на ньому. На перших змаганнях я дуже хвилювалася, бо не знала, як він себе поводитиме. В Аахені я йому вже довіряла на 100 відсотків. А так, думаю, що 4-5 місяців треба, щоби відчути себе комфортно на коні.
– Які ще коні у Вашій спортивній кар’єрі Вам особливо запам’яталися? Чи сумуєте за тими, які залишився в Україні?
– Ой, так… В Україні є дві мої улюблені конячки — Депеша та Тайра. Депеша — це була моя улюблена конячка у нашій стайні у Полтаві. Це мій першій кінь, на якому я почала вольтижування, і, звичайно, він залишиться особливим для мене. Наші коні разом з нами вивчали вольтижування.
– Який елемент вольтижування здається Вам найскладнішим? Який, на Вашу думку, вдається найкраще? Чого б Вам хотілося досягти у плані особистої підготовки та у плані контакту з конем?
– Для мене, напевно, найскладніше – це dismount – технічно непростий зіскок з коня. Я дуже часто саме у цей момент травмуюся: у мене то п’ятка болить, то коліно. Складно повертатися до норми, бо ти навантажуєш ногу й не можеш забезпечити собі спокій. Найлегше мені вдаються стійки на руках – це мій трюк, який я можу робити і на коні, і на підлозі, де завгодно. Мені б хотілося більше тренувань- не два рази на тиждень. Звичайно, я розумію, що коню потрібен відпочинок, але якби займалася щодня (посміхається)… мені здається, що я б досягла більшого.
– Бачу, що Ви повернулися до тренувань. До яких виступів готуєтесь зараз?
– Найближчі змагання для мене будуть в Італії навесні, десь у час Великодня. Зазвичай, у зимовий період немає змагань, лише тренування та збори.
– Чи плануєте Ви й наступного року виступити на «CHIO Aachen»?
– Я дуже хочу, але це – останній рік у школі. І мені треба складати іспити. Я ще не знаю, як я все це буду робити. Дуже сподіваюся, що зможу все об’єднати та обов’язково поїду до Аахена.
Крістіна Пастухова, членкиня АСЖУ та AIPS