Українська Українська Русский Русский
Асоціація спортивних журналістів України
Ukrainian Sports Press Association
Меню сайту


Анкета AIPS
Новини
Сьогодні легендарному футболісту-закарпатцю Й. Сабо – 80!
29.02.2020
Сьогодні легендарному футболісту-закарпатцю Й. Сабо – 80!

  

Раз у чотири роки він відзначає свій день народження. На цей раз знаному колишньому гравцеві збірної СРСР, бронзовому призеру олімпійських ігор, багаторазовому чемпіону та володарю кубка СРСР, тренеру збірної України та ФК «Динамо», ЗМС СРСР та ЗТ України Йожефу Йожефовичу Сабо — усміхнулася фортуна. Він має можливість не лише відзначити у 20-ий раз свій день народження, але й відсвяткувати чудовий ювілей.
 
Відразу скажу, що наш земляк — людина неординарна, правда, якщо мова йде про його іменини. Не любить пишні гулянки, не у захваті від футбольних турнірів у його честь, хоча до окремих був безпосередньо причетний. Скажімо, у 2010 році був присутній (див. фото внизу) на традиційному  Меморіалі–пам’яті свого земляка, екс-капатана ужгородської «Говерли» Йосипа Ваганя, який щороку відбувається на ужгородському стадіоні (ЗОШ №7) у мікрорайоні Радванка (мала батьківщина Й. Сабо), а також свого часу категорично заявив: «За життя книгу спогадів випускати не буду!». Але ювілей нашого славного земляка — це ще один привід для того, аби розповісти про ґранда вітчизняного футболу.
 
Так, його ім'я добре відоме в спортивному світі. Я не помилюся, якщо скажу, що такі великі футболісти, як Валерій Лобановський, Олег Блохін, Андрій Шевченко, Йожеф Сабо, Василь Турянчик, Стефан Решко — усі вони уособлюють весь вітчизняний футбол. Йожеф Сабо, як гравець  неодноразово підносив на найвищі футбольні вершини київське "Динамо" і збірну колишнього Радянського Союзу. Згадаймо лише чемпіонат світу в Ангілії-66. Там було багато «зірок світового карбування», але більшість журналістів чомусь виокремлювали лише чотирьох, зокрема бразильця Пеле, хоча той був і травмований, португальця Ейсебіо (до речі, він народився в африканській країні Мозамбік), англійця Боббі Чорльтона та нашого земляка Йожефа Сабо.  У цього квартету на чемпіонаті світу-66 були всі необхідні якості, які потрібні класним гравцям, щоб демонструвати свою майстерність без зайвого фальшу, як кажуть, грати по нотах.
 
Й. САБО – ПРОФІ УКРАЇНСЬКОГО ФУТБОЛУ
 
Вміння атакувати і захищатися, зробити вивірену передачу і завершити прицільним ударом атаку самому; “відмінно” виконувати пенальті; фізична витривалість і висока технічна майстерність; самовідданість і непоступливість у боротьбі; вимогливість до ігрової дисципліни; незаперечний авторитет не лише серед колег і товаришів по команді, але й суперників; тонке знання тренерського ремесла, а тепер став ще й класним експертом на телеканалі «Футбол». Всі ці риси притаманні закарпатцю, одному з кращих півзахисників радянського періоду Й. Й. Сабо. 
 
Свого часу славнозвісний футболіст В. Серебряников в одному з інтерв'ю, що було надруковано в журналі “Старт” за серпень 1991 року під назвою “Доля “золотої” команди” (автор Г. Кузьмін) зізнався: “Для мене Сабо і взагалі закарпатські футболісти — взірець професійного ставлення до справи. Суворий, безкомпромісний на полі, Сабо виявився чуйним педагогом, доброзичливим, але твердим у рішеннях тренером своїх однолітків. Інша метаморфоза — В. Лобановський. М'який, навіть сором'язливий у грі, він перетворився на тренера-диктатора, досить неприємного у спілкуванні”.
 
Наша довідка: Йожеф Йожефович Сабо народився 29 лютого 1940 року в Ужгороді. Півзахисник. ЗМС СРСР (1967 рік) та ЗТ УРСР. Перший тренер — екс-гравець ФК «Спартак» Ужгород та ФК «Динамо» Київ (дубль) Василь Гажо. 
 
У складі київського «Динамо» став чотирикратним переможцем (1961, 1966–1968 рр.) та триразовим срібним призером чемпіонату колишнього Радянського Союзу (1960, 1965, 1969 рр.), а також дворазовим володарем Кубка СРСР (1964 та 1966 рр.).
 
Усього у чемпіонатах СРСР провів 315 ігор (”Динамо” Київ — 246, “Зоря” Луганськ — 27, “Динамо” Москва — 42). У ворота суперників провів 51 м'яч і входить (під № 25) до символічного “Клубу О. Блохіна” (повноправними його членами є гравці команд вищої ліги та національної збірної колишнього Союзу, які у своєму активі мають 50 і більше забитих м'ячів). 
 
Ужгородець також входить до списку 100 “гвардійців” українського футболу, які зіграли за команди найбільшу кількість матчів у вищій лізі. 
 
У списках “33-и кращі футболісти” його прізвище значилося 5 разів — під N1 у 1965 та 1966 рр., N2 — в 1961, 1962 і 1967 рр. 
У збірній СРСР (1965-1972 рр.) зіграв 40 поєдинків, забив 8 голів, а також відіграв одну неофіційну гру. Був учасником двох чемпіонатів світу в Чилі та Великобританії. 
Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені (провів 5 ігор і забив один гол). Учасник відбіркових матчів чемпіонату Європи 1968 та 1972 рр. та Олімпійських ігор-68. 
У 1970 р. був кращим бомбардиром ФК «Зорі» Ворошиловоград, провівши у ворота суперників 8 голів. Цього ж року ввійшов до символічної списку «10 кращих гравців Вищої ліги у сезоні». 
Після завершення футбольної кар’єри Йожеф Йожефович спробував свої сили на тренерській роботі. Був головним наставником ворошиловоградської “Зорі” (1977 рік), київського СКА (1978 р.), дніпропетровського “Дніпра” (1978 — 1979 рр.) та начальник цієї команди (1992 — 1993 рр.). 
 
Приблизно три роки очолював тренерський штаб збірної України, а також 6 — київського “Динамо». У сезонах 1993/1994 та 1995/1996 рр. під керівництвом закарпатця кияни двічі ставали чемпіонами й один раз володарями Кубка України. 
1986 – 1992 р. — організатор, тренер і капітан команди ветеранів київського “Динамо”. 
 
Закінчив Київський Державний інститут фізичної культури та спорту, а також столичний державний університет імені Тараса Шевченка (факультет журналістики). 
 
Свій шлях у великий футбол Йожеф розпочав у юнацькій команді Ужгородського ФМК імені Героя Радянського Союзу О. Борканюка під керівництвом тренера В. Гажо. Невдовзі 17–річного ужгородця було запрошеного до складу ФК “Хімік” Калуш (Івано-Франківська область). 
 
У 1958 році Сабо уперше одягнув футболку ужгородського “Спартака”. У цьому сезоні наймолодший гравець команди не лише відіграв усі заплановані матчі, але став і кращим бомбардиром, провівши у ворота суперників 8 м’ячів. 
 
Через рік Й.  Сабо, а також В. Турянчика та А. Гаваші запросили до київського “Динамо”. В ігровий ансамбль кращої української команди він вписався відразу, а через два роки у складі цього клубу отримав першу медаль «золотої всесоюзної карбівки». 
У колекції вихованця закарпатської школи футболу Й. Сабо 4 золоті, 3 срібні медалі, а також він двічі у складі “Динамо” виконував традиційне коло пошани із кришталевим Кубком на московському центральному стадіоні “Лужники”. 
 
Й. Сабо — єдиний закарпатець — повний кавалер ордена «За заслуги» (І-го, ІІ-го і ІІІ-го ст.)!
 
Ексклюзивне інтерв’ю з ювіляром:  
— Йожефе Йожефовичу, коли і за яких обставин з’явився футбол у вашому житті? 
— З незапам’ятних часів. У дитинстві разом із своїми ровесниками гасав із футбольним м’ячем в основному по пустирях. Ще не було мені й 16-ти, коли запропонували грати за дубль в одній із ужгородських заводських команд. Але там довго не затримався. Мене запримітив відомий футбольний фахівець Золтан Дьєрфі, який взяв у команду калуського “Хіміка”, де він працював граючим тренером. За цей клуб виступало ще четверо закарпатців. 
 
— До речі, Йожефе Йожефовичу, в мене зберігається вирізка з місцевої газети того періоду, де в журналістському звіті про футбольний матч згадуєтесь і ви: “14 липня 1957 року... Стадіон ”Хімік”. Відбувається зустріч із сильним суперником — коломийським “Буревісником”. Перші хвилини проходять у рівній боротьбі. Футболісти “Хіміка” нервують. Поволі територіальна перевага переходить до гостей, які більше контролюють м’яч, чіткіше ним розпоряджаються. Триває штурм  калуських воріт. Та ось після відмінно розіграної комбінації м’ячем заволодів форвард “Хіміка” Й. Сабо. Сильний удар по воротах із далекої відстані — й м’яч затріпотів у сітці»
 
— Ваше перше золото у чемпіонаті СРСР? Воно, мабуть, найдорожче?
— Це був справжній тріумф київського “Динамо”. Лише один факт: в 1961 році вперше чемпіонське звання виграла не московська команда, а саме кияни. Якщо сказати коротко, то чемпіонат 1961 року був схожий на попередній, коли ми здобули срібні медалі. Ті ж 22 колективи і дві групи, де до фіналу потрапили 5 команд із кожної групи. Ми стартували просто чудово, вигравши поспіль п’ять матчів. “Зеніт” обіграли з “сухим” рахунком 3:0, “Білорусь” — 6:1, “Калев” (Таллін) та одноклубників із Москви — 3:1. А чемпіонське сходження киян розпочалося після перемоги над московським “Спартаком”. Отже, динамівці в своїй групі зайняли перше місце, а в другій переможцями стали гравці московського “Торпедо”. В очному поєдинку претенденти на “золото” зійшлися в Києві 15 вересня. Перший забитий нами гол був просто хрестоматійним. А його автором став наш  В. Турянчик. В. Лобановський подав кутовий. Першим м’яч прийняв В. Серебряников, котрий відпасував його на Василя. Наш земляк через себе, або як ми ще звикли говорити “ножницями”, вгатив попелястого у сітку воріт Глухотка. І все ж доля першого місця вирішувалася в матчі “Динамо” Київ—”Авангард” (Харків), який відбувся 17 жовтня 1961 року. Цей напружений і принциповий поєдинок завершився нульовою нічиєю. Але повідомлення з Ташкенту принесло нам перше “золото”. На наше щастя московське “Торпедо” поступилося (1:2) місцевому “Пахтакору”. 
 
— Таких приємних хвилин, мабуть, було вдосталь у вашій футбольній кар’єрі? 
— Всяке бувало. Футбольна доля — річ непередбачувана. Хіба може той чи інший гравець спрогнозувати, що відбудеться у його кар’єрі через рік або, скажімо, через десятиліття? Адже ніхто не застрахований від травм, інших ситуацій і негараздів. Чого гріха таїти, через гарячкуватість керівництво мене навіть відсторонювало від ігор. І все ж чомусь запам’ятовуються найприємніші й найгірші хвилини. Пам’ятаю — граємо у півфіналі з німцями (чемпіонат світу в Англії). Якби не упереджене суддівство італійського арбітра Лобело, більш ніж упевнений, все могло статися для нас інакше. Уже на десятій хвилині збивають Володимира Поркуяна — пенальті арбітр не призначає. Вилучає Ігоря Численка, коли той відмахнувся від настирливих опікунів. А на той факт, що вони його довгий час провокували, не звернули уваги. У тому матчі й мені не пощастило — зламав ногу. 
 
— А як це трапилося? 
— Чисто ігрове зіткнення. Баккенбауер перестрибував через мене і зачепив ногу. Цілий місяць був у ролі Юрія Нікуліна з відомої кінокомедії. 
 
— Якби не ці прикрі моменти, вилучення та ваша травма, збірна СРСР могла б довести поєдинок до логічного завершення? 
— Гадаю, так. Ми хоча й грали вдев’ятьох (заміни тоді робити не дозволялось — прим. Авт.), та м’яч в основному перебував на половині суперників. Спочатку розрив скоротив Володимир Поркуян. Володя міг і зрівняти рахунок, але з близької відстані схибив головою. 
 
— Мій київський колега Сергій Пількевич після чемпіонату світу в Англії запитав вас, кого, на вашу думку, не вистачало збірній на турнірі. Ви тоді відповіли, що не вистачало Віталія... 
— “І тепер це кажу. Дійсно, нам дуже бракувало Віталія Хмельницького. Це був єдиний промах наставника нашої збірної Миколи Петровича Морозова”. 
 
— До речі, на цьому чемпіонаті світу був справжній бомонд класних гравців? 
— Це дійсно так. Тут розкрився талант Ейсебіо та й інших футболістів. 
 
— Але Йожефе Йожефовичу, вас теж включили до символічного списку 22-х найкращих гравців світової першості. А це багато про що говорить... 
— У нас тоді була хороша збірна. Ми не поступалися нікому. Правда, зараз європейський футбол досяг значного прогресу. 
 
— Якщо ми вже ведемо мову про світову першість, який, на вашу думку, був найцікавіший матч? 
— На таких змаганнях прохідних матчів практично не буває. Всі команди укомплектовані кращими виконавцями тієї чи іншої країни. Однак бразильці й тоді залишалися фаворитами. Безперечно, в 1965 році на всесвітньому відомому стадіоні “Маракана” ми грали матч саме з бразильцями, за яких тоді виступали Сантос, Белліні, Жаїр, Герсон, Флавіо, Адемір, Пеле. Незважаючи на ”зіркову” команду, той поєдинок ми провели просто чудово. Фінальний свисток арбітра зафіксував бойову нічию — 2:2. Однак, тут мав місце кумедний випадок. Ми перший гол забили після того, як бразильський голкіпер Манга невдало вибив м’яч, і той полетів у бік Банишевського, який поспішав на свою половину поля. Ми гукаємо: “Розвернись!”. Він це робить, і у той момент м’яч влучає в його голову і рикошетом — у сітку воріт. Такого курйозного гола не бачив більше ніколи, хоча і я в кількох матчах забивав голи у власні ворота, хоча грав у основному в півзахисті. 
 
— Ви в одному з інтерв’ю, яке було надруковане в журналі “Старт” у 1990 р., говорили: “Сама участь у світовому чемпіонаті — величезне щастя для футболіста, навіть найтитулованішого.  Це велике свято і водночас суворий іспит для футболістів, своєрідний захист диплома на звання майстра”. А що до цього висловлювання можете зараз добавити? 
— Це висловлювання залишається актуальним і нині.
 
— Цього року виповниться 55 років з дня першого матчу радянської команди в європейському клубному турнірі. Першовідкривачем був ФК “Динамо” Київ, який 2 вересня 1965 року у м. Колрейн (Північна Ірландія) провів перший матч у рамках Кубка володарів кубків з місцевим ФК “Колрейн”. Крім вас, у складі киян був також мукачівець В. Турянчик. Що можете сказати про цей історичний матч? 
— Дійсно, це був перший для нашої команди офіційний матч на клубному рівні. Однак не можна говорити, що ми були новачками на міжнародній арені. “Динамо” провело чимало товариських ігор із зарубіжними клубами, а дехто з нас мав в активі виступи в складі збірних команд, як країни так і Олімпійської. І все ж попервах хвилювання не покидало динамівців, адже ми першими з радянських футбольних колективів пробували сили в європейському престижному турнірі. Правда, хвилювання вже скінчилося на 14-й хвилині, коли у ворота господарів побував перший гол після того, як Віталій Хмельницький, котрий дебютував у нашій команді, зробив вивірену передачу в центр, приблизно на лінію штрафного майданчика. Цей пас міг реалізувати і я, і Серебряников, але найближче до  м’яча виявився Андрій Біба, котрий точним ударом спрямував його в обійми сітки воріт. До речі, справу на нашу користь було вирішено вже у першій половині гри, коли ми провели у ворота господарів три м’ячі. А кінцевий результат 6:1 на нашу користь. 
 
— Відомий київський футболіст 50-60-х років, до речі, ваш кумир Юрій Войнов, після завершення одного із футбольних сезонів назвав вас півзахисником нового типу. Що він мав на увазі? 
— Річ у тім, що я завжди старався вміло захищатися і продуктивно атакувати й забивати м’ячі, особливо із далекої відстані або стандартних положень. Крім того, ми із Василем Турянчиком почали робити підкати. Цього футбольного прийому нас навчив ужгородський фахівець, теж гравець київського “Динамо” Золтан Дьєрфі-мол.. До того ж, ми тоді грали не тільки на результат, але більше на глядачів. У такий футбол нині грають більшість західноєвропейських клубів. Уболівальник йде на стадіон, як глядач у театр, і віддає свої кровні гроші, аби подивитися “спектакль” високого ґатунку. 
 
До речі, якщо говорити про амплуа півзахисника, то Йожеф Сабо в одному з інтерв’ю виклав і свій погляд на обов’язки хавбека на футбольному полі. Вони “повинні все уміти: відбирати м’яч, грати на випередження, швидко контратакувати, розподіляти м’яч, захищатися, бити по воротах, вести атлетичну, жорстку боротьбу, змінювати напрямок атаки і т.д.”. Що не кажіть, а Йожеф Йожефович це все міг робити філігранно, а також учив цьому своїх підопічних. 
 
Патріарх вітчизняної спортивної журналістики Леонід Каневський так охарактеризував прославленого футболіста-закарпатця: “Вибуховий, різкий, великий майстер дальнобійного вогню. Одразу вписався в ігровий ансамбль нового клубу (”Динамо” Київ) та збірної СРСР, до якої невдовзі був запрошений. І не було такого у грі, чого б він не знав або не вмів. Емоційний характер не дозволяв йому дати собі під час матчу найменшого попуску. Якщо в футболі існує “вічний рух”, то для мене його назавжди уособлює гра Сабо”. До цього, згодьтеся, більше нічого додати! А фото, вміщене поруч — це ще один доказ характера Сабо, котрий переживає за найменші промахи своїх підлеглих разом із своїм помічником А. Дем’яненком (Див. фото справа).
 
— Йожефе Йожефовичу, кажуть, що установка на гру — це обов’язковий ритуал для головного тренера перед матчем. Однак відомий наставник київських динамівців у 60-х роках Маслов, під керівництвом якого і ви грали, любив імпровізувати, а інколи відмовлявся навіть від установки на гру. 
 
З цього приводу в одній з українських газет після матчу другого кола з мінським “Динамо” (1968 рік — Авт.) ви писали: “В останньому матчі з динамівцями нам потрібна була перемога. Якоїсь спеціальної установки на гру не було. Ми виступаємо одним і тим самим складом, кожен давно грає і знає, що має робити на полі. Я просто фізично відчував, коли наш  Медвідь збирається зробити ривок по краю, і завчасно готувався його підстраховувати, в разі якщо втратить м’яч. Знаю, до якого маневру вдасться в тій чи іншій ситуації Серебряников, Пузач або Мунтян, і майже завжди вгадував, коли мені слід займати позицію, зручну для обстрілу воріт суперника”. 
 
Отож, тут мова йде про імпровізацію, без якої сьогодні не може бути видовищного й добротного футболу. І у вашому тренерському арсеналі є секрети успішної гри тієї чи іншої команди. Ви це не раз довели, коли були наставником киян? 
— Це своя своєрідна кухня кожного тренера. І про це знають тільки футболісти і він. Це — секрет. Це — власне надбання.  
 
Й. Сабо від природи людина емоційна. Скажімо, в своєму інтерв’ю відомий форвард українського футболу Віктор Насташевський так проілюстрував цю рису вашого характеру: “Й. Сабо прийняв команду (СКА “Київ” — Авт.) майже в той час, коли до неї потрапив і я. Про рік його роботи з нами в мене залишилися гарні враження. Тренувальний процес, побут були на дуже високому рівні. Йожеф Йожефович, тоді ще тренер-початківець, виходив з нами на поле й демонстрував підкати, фінти та інші елементи гри. Його програма, навантаження на гравців були зрозумілі, тому виконувалися. За результат Сабо хвилювався не менше, ніж кожен із нас; враховуючи його емоційність, можна зрозуміти, що чекало гравців після поразок...
Згадується зустріч у Сумах з місцевим “Фрунзенцем”, одним із аутсайдерів першості. Упродовж гри ми, що називається “возили” суперника полем, обстріляли всі штанги з поперечинами, на воротареві живого місця не лишили, а в підсумку...програли — 0:1. Після матчу в роздягальні літали м’ячі і все, що потрапляло Сабо під руку...”.
 
— Як би ви прокоментували монолог знаного рекордсмена? (протягом сезону Томашевський забив 42 голи у 1–ій лізі першості СРСР — рекорд! — Авт.). 
— Всяке буває. Футбол — це нерви. І їх не завжди вдається приборкати. 
 
— Йожефе Йожефовичу, цікаво, а яким бачите футбол майбутнього? 
— Найперше, швидкісним, як мовиться, в один дотик. Буде значно більше футболістів-універсалів. Висока функціональна підготовка спортсменів, взаємозамінність гравців атаки й оборони зроблять футбол інтенсивнішим і видовищнішим. Дедалі менше сьогодні бачимо майстрів, що віддають перевагу неспішній грі, у них вже немає часу ні на обдумування своїх дій, ні на те, щоби послати партнерові точний пас на 50-60 метрів. Маємо футболістів нової формації, швидкісних, вибухових, які все роблять хутко, багато рухаються, перекриваючи великі ділянки поля. Вони все роблять на швидкості, в русі, за один дотик. Вони й м’ячі такі забивають, без зупинки...». 
 
— Йожефе Йожефовичу, ви у київському “Динамо” були штатним пенальтистом і практично реалізовували всі одинадцятиметрові удари. А можливо були й зриви. 
— Звичайно. Перший одинадцятиметровий удар не забив у відповідальному матчі 16 листопада 1967 року. Ми грали в 1/8 фіналу Кубка європейських чемпіонів з польським клубом “Гурнік” із міста Забже на центральному київському стадіоні. Цю команду тоді тренував наш відомий земляк, уродженець Берегова Г. Колочаї. Воротарю “Гурніка” Костці польські студенти, що навчалися в Києві підказали, що мій улюблений кут — лівий. На 84-й хвилині при рахунку 2:1 на користь поляків, румунський арбітр Думітреску у ворота гостей призначив пенальті. Я пробив сильно в свій любимий кут і Костка, звичайно, у карколомному стрибку парирував мій удар. Я в той час готовий був провалитися крізь землю. У Польші кияни (у цьому поєдинку Й. Сабо не грав — Авт.) намагалися будь-що взяти реванш. Але матч, на жаль, завершився внічию (1:1). До речі, гол у киян головою забив В. Турянчик. 
 
— Знаю, що після завершення виступів за команди майстрів, ви ще довго грали у футбол... 
— Звичайно. Просто взяти, як кажуть, і відразу повісити бутси на гвіздок, практично такого не буває, за винятком, коли серйозна травма чи не дай Бог... Я очолив команду ветеранів «Динамо». Кожні вихідні ми виїжджали на товариські зустрічі до міст і селищ України. За сезон проводили 60-70 ігор і майже в усіх вигравали. Особливо обожнювали їхати на Закарпаття. Кілька років також виступав за збірну ветеранів  СРСР, з якою побував у багатьох країнах.
 
— Давайте трохи відійдемо від футболу. Знаю достеменно, що у вас вільного часу практично нема. Але якщо він з’являється, то чим любите зайнятися: кіно, книги, риболовля, «тихе полювання»...? 
— Щоранку бігаю у парку, а якщо на Закарпатті — у лісі, а потім роблю зарядку. Словом, люблю інтенсивний відпочинок. Натура така.  
 
— Де в основному проводите свій відпуск? До речі, чи полюбляєте взимку займатися гірськолижним спортом? 
— Коли на Закарпатті — із задоволенням це роблю. Це моя — стихія. Я гори обожнюю, як і свій напрочуд гарний край та його добрих, роботящих, привітних й гостинних людей...
 
— Спасибі. 
 
І традиційне вітання ювіляру від спортивної громадськості Срібної Землі та його палких кумирів:
 
«Й. Сабо — один із небагатьох, хто у вітчизняному футболі досяг найвищих вершин у ігровій та тренерській кар’єрі. У 2000 році з нагоди його 60-річчя перші керівники  нашого краю надіслали ювіляру вітальну телеграму в якій, зокрема, писали: “... Ви, без перебільшення, завжди були здатні на спортивний подвиг. Без сумніву, футбол народною грою в Закарпатті та Україні зробили такі кумири, як Ви, шановний ювіляре. Саме Ви один із тих закарпатських самородків, хто своєю наполегливістю, впертістю, відчайдушністю, настирливістю крок за кроком підкоряв футбольний Олімп. І Ви його підкорили, ставши найтитулованішим закарпатським футболістом в Україні, одним із кращих півзахисників не тільки Європи, але й світу. Ваші земляки пишалися й пишаються заслуженим майстром спорту СРСР та заслуженим тренером України, вихованцем закарпатської школи футболу Й. Сабо”! 

Підготував матеріал голова обласного осередку Асоціації 
Спортивних журналістів України Василь Гаджега. 
 
Ужгород–Київ
 

фотографії



Українська федерація карате


http://www.sport-tour.net/


Спеціальна Олімпіада України

Национальный университет

Winter Sport Expo




Livescore