Після початку повномасштабної війни в Україні багато кому довелось змінити свою діяльність. Футбольний журналіст Олег Ящук покинув улюблену роботу і добровільно вступив до лав Збройних сил України. Працював журналістом бригади, займався евакуацією населення та вів запеклі бої, захищаючи Україну.
Зараз військовий проходить реабілітацію, їздить Україною, спілкується з населенням, ділиться досвідом, проводить агітацію, та не виключає, що повернеться на Схід. Чим було зумовлене рішення стати військовим, як вижив в Лисичанську минулого року, коли тиждень не виходив на зв’язок та чи планує повернутися у спортивну журналістику – про це Олег Ящук розповів в інтерв’ю.
– У перший же день повномасштабного вторгнення Ви добровольцем пішли до військкомату. Чим було зумовлене Ваше рішення змінити журналістську діяльність на військову справу?
– Пішов добровольцем не в перший день. У мене був проєкт на Кіпрі 28 лютого, у мене чартер, літак, я мав вилітати, плюс телевізійні проєкти паралельно, але плани змінились. В принципі про війну я знав, що вона десь ось-ось почнеться, була у мене інформація з надійних джерел. І так склалося, що замість Кіпру, замість проєктів – я як раз був на Батьківщині в Чернівцях – я пішов в тероборону 2-го березня, але місця не було, то потрапив в ЗСУ. З 3-го числа я в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» – Київщина, Житомирщина, потім Донецька область – Лисичанськ, Северодонецьк, Бахмут, Соледар і так далі. Чи було зумовлене рішення змінити журналістську діяльність? Бо війна і всі повинні змінити свою діяльність, спрямувати в правильне русло. На війні потрібні ті самі водії, пекарі, кухарі, фінансисти, журналісти і так далі.
– До вторгнення Ви багато років працювали спортивним журналістом. Чому не перекваліфікувалися у військову журналістику, аби освітлювати події війни, а вирішили стати саме військовим?
– Я там був на початках журналістом бригади і паралельно займався евакуацією населення. Багато різних було задач, ну а потім вже в піхоту потрапив, тому що потрібні люди, нові сили. Але паралельно я завжди був журналістом 10-ї бригади, журналістські матеріали в Міністерство оборони України писав. Працював так, спортивним журналістом, висвітлював війну, але в бригаді це зовсім інша подача, інший стиль, і ризики великі. Але коли потрапив в піхоту, я зрозумів, що таке життя, піхота і служба в штабі прес-служби – це небо і земля. Піхота – це кожна година, як остання.
– Як до Вашого рішення поставились близькі?
– Тато як раз хворів, я йому нічого не казав. Син в Києві був, він не міг виїхати через складну там ситуацію. Ніхто нічого не знав. Всі дуже хвилювались, підтримували.
– Багато років ви створювали журналістські матеріалі у світі спорту. Але минулого року, влітку, був період, коли Ви були у Лисичанську та тиждень не виходили на зв’язок, і чимало ЗМІ писали про Вас. Розкажіть, що тоді сталося?
– У нас були розбиті рації, нам не могли довести ні їжу, ні рації. Ситуація була критична. Я дивом вижив, тільки молився. І дякую Богові, Долі за це диво, тому насправді багато загинуло хлопців поруч. Що я звідти повернувся, був безвісті зниклий, але все таки вижив, це насправді велике-велике-велике диво. Тому, коли вже сказали, що я вижив, хтось передав таку інформацію, це була неправда, це був фейк. Тому що в той час тривали найважчі бої. Якщо там в АТО бої тривали година-дві запальних, то в нас тривали 24 на 7. Це важко передати словами, тому що на очах гинули хлопці і я дивом вижив. Із бліндажа, з окопу, з якого я виліз, мені порадив командир поміняти його. І я коли тільки поміняв його, приліт був точно в мій, а в мій перейшов інший хлопець і він загину відразу.
– Якщо можливо, розкажіть, де знаходитесь зараз і чим займаєтесь?
– То на реабілітації, то по задачах по всій Україні, ділюсь досвідом, спілкуюсь з населенням, проводжу агітацію. Поки реабілітація, відновлення, то я всюди по Україні, але не виключаю, що повернусь на Схід. Хоча я своїх 18 місяців віддав.
– Що найскладніше для Вас під час несення військові служби?
– Те що удень ми, зазвичай, мінялися, наряди тримали і вдавалося подрімати, а вночі не має сну – зараз це проблема і втрачене здоров’я. Складно морально, психологічно втрачати друзів. Це найгірше, тому що хлопці, з якими ти ділиш обід, бутерброд, каву на двох, кожного дня ти дізнаєшся, кожного дня їх привозиш і це – найскладніше.
– Як багато професійних спортсменів Ви зустрічали на війні? Та можливо вони казали, чому вирішили змінити свою діяльність на військову?
– Спортсменів не зустрічав. Знаю, що політиків, Ляшко, наприклад, Порошенко, Зеленський, я їх бачив, Ляшко точно був на першій лінії. Знаю, що багато хто із спортсменів приїжджали підтримати. Як можна зустрічати, ми ж не сидимо на одному місці. Якщо приїжджаємо десь в Краматорськ, Слов’янськ на каву, якщо є час затаритись, то можна багато кого зустріти, майже всіх. Але одна справа бути в Краматорську, Слов’янську, а інша бути на позиціях, тип паче в піхоті.
– Влітку я бачила новину, де Ви казали, що не дивитесь футбольні матчі. Наразі йдуть матчі кваліфікації Євро-2024. Чи змінилось Ваше ставлення за ці півроку? І, можливо, коли є вільний час між боями, Ви разом з іншими військовими дивитесь матчі збірної України?
– Так, футбольні матчі не дивився, не були ні часу, ні бажання, ні настрою, але зараз потроху ця муза з’являється, інколи починаю дивитися, оживати, так би мовити. Всюди є Старлінки, Інтернет, тому, в принципі, і на позиціях часто дивляться хлопці, є наряди, є по черзі чергування, в принципі, одним оком можна подивитись.
– Могли б Ви оцінити нинішню гру збірної України під керівництвом Реброва?
– Збірна Реброва подобається, більше ніж збірна Шеви (Андрія Шевченка, – ред), знаю і того, і того особисто. І дуже радий, що у нас дуже сильна команда. Радий прогресу Довбика, Циганкова, Трубіна, прогресу Мудрика. Радий, що Зінченко, з яким були там різні стосунки, особисті, не найкращі, але він проявляє лідерські якості.
– Оцініть шанси збірної України у грі з Італією? І з огляду на Ваш багаторічний досвід у спортивній журналістиці, могли б дати прогноз на матч Україна – Італія?
– Шанси проти Італії чудові, я думаю, що Україна не програє. Це і є мій прогноз.
– Що буде ключовим для здобуття перемоги у цьому матчі?
– Ключовим – це характер, настрій і грати другим номером, що важливо не бігти вперед. Я думаю, свій гол ми заб’ємо.
– Наразі, завдяки роботі ЗСУ та особисто Вашій, футбол в Україні має можливість розвиватися, футболісти в складі збірної беруть участь у міжнародних змаганнях. Наскільки в таких умовах, футбол важливий для нинішнього українського суспільства?
– Важливий футбол, як розрада, але ми маємо розуміти, що всі сили маємо віддавати на війну. І хлопці, з якими я спілкуюсь, збірники, з клубів УПЛ, вони дуже допомагають, постійно збираємо на дрони, на тепловізери, а це потрібно кожного дня. Не всі це розуміють, дуже багато, хто не розуміє цього. Але є на щастя такі як Рустам Худжамов, Олександр Піхальонок, Валерій Бондар, Артем Бондаренко, Артем Кравець. Є люди, які це розуміють, на щастя.
– Наскільки це допомагає українцям, бодай частково, відволіктися від жаху війни та об’єднує і гуртує націю?
– Ми не об’єднані, країна наша програє за усіма статтями через те, що народ не об’єднаний. Але якщо ми об’єднаємось – у нас є всі шанси вижити, тримати фронт і не втрачати кожен сантиметр. Я вірю, що ми об’єднаємось і станемо сильнішими, кожен стане свідомим, гідним громадянином.
– Наразі кожен українець вірить у перемогу України в цій війні. Особисто Ви чим плануєте займатися після перемоги? Чи можливо повернетесь у спортивну журналістику?
– Перемогу спочатку треба здобути, вона буде здобуватися ще, думаю, не рік. І після навіть зупинки, паузи на воєнні дії, вона буде тривати далі, я в цьому впевнений. Наша боротьба буде тривати завжди. Чим буду займатись? Зараз я повноцінний військовий, ніколи не уявляв себе військовим, ніколи не хотів цього. Але зараз присвячую цій справі, ділюсь досвідом, якщо треба буде, буду вертатись знову саме на схід. І так по задачах всюди їзджу, тому поки так. У спортивну журналістику не повернусь, вона дуже на низькому рівні, поки що я це виключаю. Думаю, що скоріш за все буду йти в політику і наводити лад в державі, зважаючи на свій великий досвід і в медіа, і плюс військовий досвід. Тому треба наводити лад в регіонах, в державі, йти в велику політику і змінювати цю країну.
Автор – Марія Бардаєва, студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка