Сьогодні, ми вітаємо людей дуже важливої, але водночас складної й часто невдячної професії. Щасливий, що разом із колегами з АСЖУ першими висловилися про необхідність мати в нашій державі свій офіційний День українського тренера. Ми донесли свою позицію до Міністра молоді та спорту України Вадима Гутцайта, а той – вже до вищого керівництва держави. Після певних роздумів, стосовно дати, було прийнято рішення відзначати в Україні День Тренера саме 19 липня. Саме цього дня 1996 року Україна вперше взяла участь в літніх Олімпійських іграх як незалежна держава та самостійна команда. І саме цю дату – 19 липня – було затверджено 21 червня 2021 року спеціальним Указом Президента України.
Тож ми можемо пишатися саме офіційним державним статусом цього свята. Адже потрібно ще пошукати, в яких країнах виказана така державна повага до праці спортивних наставників. Зрозуміло, що це практично не вплинуло на умови та фінансування праці українських тренерів. Особливо зараз, коли всі ми працюємо заради Перемоги над клятими рашистами, віримо в ЗСУ та допомагаємо славетним воїнам.
Та все ж, кожен юний та досвідчений спортсмен 19 липня може привітати своїх наставників. Всі ж чудово усвідомлюють, що великі та й маленькі перемоги досягаються тільки в тандемі тренера та атлета. А в багатьох випадках саме тренер робить головне для того, щоби його учень чи учні досягали певних успіхів.
На жаль, про українських тренерів поки створено дуже мало віршів, музичних творів та художніх фільмів. Та все ж мій знаний колега Сергій Савелій, який також долучився до того, аби сьогоднішнє свято стало реальністю, дозволив процитувати його рядки:
Прийде малюк…І зробить перший крок до старту,
І витре піт з маленького чола…
Ти ж знаєш – ви єдина сила,
Щоб знову Перемоги мить прийшла!
Я теж колись ось так, семирічним, прийшов займатися футболом у ДЮСШ «Зірка», куди тоді був серйозний відбір. Але я й до цього часу згадую поради та настанови моїх перших тренерів Віктора Третьякова та Андрія Галатенка, який при першому перегляді вигукнув «Різкий. Грати буде». Та й згодом у мене були чудові наставники – Юрій Таран, Віктор Іщенко, Юрій Горожанкін і Валерій Повстенко. Пишаюся, що своїм вихованцем мене завжди називав легендарний Олексій Кацман. Кожен із тренерів мав свій неповторній підхід до юних футболістів і вкладав у нас частинку свого серця. І всі вони говорили: «Можливо, футболістами ви не станете, а ось гарними людьми бути зобов’язані». Через певні причини ще в юнацькому віці був вимушений розпрощатися з мріями про професійну кар’єру.
Але, граючи на аматорському рівні, мені пощастило попрацювати під керівництвом Вадима Даренка, Олександра Алексєєва, Віктора Сілкова й трохи повчитися життєвим мудрощам в Анатолія Кравченка. І всі вони, звісно разом із моїми батьками, безперечно, зіграли свою визначну роль, що в подальшому спорт став чи не головною частиною мого життя. Світла пам’ять тим, кого вже немає з нами, й подяка тим, хто продовжує передавати свій великий досвід.
Згодом, коли вже став спортивним журналістом, то, співпрацюючи, також багато чому вчився у футбольних наставників Вищої ліги Юрія Коваля, Саміра Гасанова, Ігоря Жабченка, Анатолія Бузніка, Віктора Догадайла, Сергія Лавриненка, Романа Монарьова та Володимира Шарана. Плідно та продуктивно багато років співпрацювали з Юрієм Махном. А які незабутні переможні емоції ми пережили разом із баскетбольними фахівцями Андрієм Білозерським, Валерієм Мельничуком, Ігорем Чігріновим, Юрієм Процюком, Людмилою Коваленко, Вікторією Большаковою та Андрієм Бабенком. Колись захоплювався досягненнями у легкій атлетиці легендарного Володимира Іванця, а зараз – свого друга Олега Соколовського, Геннадія Здітовецького та інших наставників у різних видах спорту, з якими спілкуюся та спостерігаю за їх працею під час тренувань та змагань.
Оскільки мій батько був баскетбольним тренером, то я ще в дитинстві зрозумів наскільки важкий «тренерський хліб» і що тренерська доля перемінлива. І з роками ще більше переконувався в цьому. І в тому, що тренерам треба бути готовими до будь-яких поворотів долі. А тренер – він повинен бути ще педагогом, психологом, аналітиком та часом й гарним менеджером. Тому я написав на початку, що це важка, важлива, але часом невдячна та проблемна професія. Адже часто, досягши успіху, атлети вважають, що це вони самі піднялися на вершину й забувають про своїх наставників. А ще тренерів, часто-густо, принижують недолугі спортивні «начхальники» та пихаті й самовпевнені керівники клубів-бізнесмени, від яких у наш час залежить тренерська кар’єра. Але то окрема розмова…
Сьогодні ж, закликаю вас, віддати шану усім спортивним тренерам України, подякувати їм за роботу, побажати витримки, наснаги та удачі, без якої в спорті дуже важко. Ну, й здоров’я потрібно побажати. Адже цей «електричний стілець», на якому постійно перебувають тренери, забирає стільки нервових та психологічних сил, що потім, безумовно, дається взнаки. А всіх спортсменів минулого і сучасного закликаю просто згадати своїх наставників й ті щасливі миттєвості, які ви разом пережили. А потім можна зателефонувати й сказати кілька добрих слів, якщо, звісно, є така можливість. Якщо ж ні, то просто ще раз подякуйте своїм наставникам та вибачтеся, якщо є за що…
Ну й давайте ще раз подякуємо ЗСУ за те, що, навіть в такий трагічний та героїчний для держави час, ми можемо займатися улюбленою справою.
ЗІ СВЯТОМ ВАС, ТРЕНЕРИ УКРАЇНИ!
Юрій Ілючек, член правління АСЖУ