26 червня 2015 року Асоціації спортивних журналістів України (АСЖУ), створеній у 1999 році, виповниться 16 років. І одним з її засновників і натхненників був Ігор Іванович Засєда – голова Київської спілки журналістів НСЖУ, олімпієць, дуже відомий спортивний журналіст.
Мені надзвичайно пощастило в житті зустріти свого часу цю талановиту і благородну людину, працювати поруч із ним і багато чому навчитися в його майстер-класі. У моїй пам’яті він назавжди залишиться не тільки добрим і вимогливим наставником і успішним багаторічним керівником нашого творчого Союзу: для мене Ігор Засєда найяскравіший приклад людини, яка скрізь і в усьому прагнула до досконалості. Він хотів бути тільки першим в усьому, до чого тягнула його пристрасна і спрагла новизни натура. Все його життя – це сходження до вершини: у спорті, в улюбленій професії, в громадській роботі. Далеко не завжди на цьому шляху були тільки троянди. Вистачало втрат і розчарувань, куди ж без них, якщо ти розумний, принциповий, вимогливий, наполегливий і часто безкомпромісний боєць, який відстоює честь, гідність і праве діло до кінця! І все ж перемог, успіхів і визнання у одного з лідерів української журналістики (в тому числі і спортивної) у житті було набагато більше. Після себе (у листопаді цього року буде 10 років, як нашого друга і колеги немає з нами) Ігор Іванович залишив багатющу творчу спадщину, безліч добрих справ і теплі спогади про себе. Якщо предметно говорити про нас, спортивних журналістів України, то Ігор Засєда був і назавжди залишиться з нами. І про це трохи нижче в даному есе.
Про цю богом обдаровану людину можна говорити довго. Він цікавий, а все його життя дивовижно різноманітне і привабливе. Охопити його всього нелегко, та й мети зробити це зараз я перед собою не ставлю. Зупинюся лише на кількох моментах виключно важливих для мене особисто, і, думається, багатьох колег Ігоря Засєди по спортивній журналістиці… У жовтні 2009 року мені довелося побувати в Австралії, де проходили 9-ті Всесвітні Ігри майстрів (їх часто ще називають Олімпійськими іграми ветеранів). Столицею їх був Сідней. Команда України виступила тоді дуже успішно, хоча проблем і всіляких перешкод на своєму шляху зустріла чимало. Вперше опинитися на далекому континенті і не побувати в Мельбурні, що приймав у себе Олімпіаду 1956 року, я не міг. Тим більше, що вже мав запрошення від дуже близьких мені друзів юності зазирнути до них на чашечку чаю, і вони навіть оплатили з цієї нагоди мій переліт з Сіднея до Мельбурна і назад. Цей візит до прекрасного мегаполісу я з вдячністю і теплотою згадую і сьогодні: по-перше, тому що зміг нарешті побачити і обійняти рідних мені киян, які знайшли після багатьох поневірянь свій постійний будинок на чужині. А по-друге, як спортивний журналіст, зміг побачити і дізнатися для себе чимало цікавого і повчального після детального знайомства зі спортивними об’єктами міста. Як же тендітно австралійці вміють зберігати олімпійські традиції і тримати у відмінному стані більшість спортивних баз Мельбурна, побудованих понад 60 років тому! Зрозуміло, побував я і на головній олімпійській арені, де легендарний український бігун Володимир Куц здобув перемоги на обох стайєрських дистанціях 5000 і 10000 метрів із видатними результатами. І, звичайно ж, здійснив давнє бажання побачити басейн, де змагалися в далекому вже 1956 журналісти-олімпійці Ігор Засєда і Фарид Досаєв.
Спорт у житті цієї дивовижної людини завжди займав виняткове місце. Хлопчиком, вибравши для себе плавання, він зберіг прихильність до нього до останнього дня. Досить швидко Ігор став одним із найсильніших брасистів не тільки України, Радянського Союзу, а й світу. І потрапляння до фінального запливу мельбурнської Олімпіади, де І. Засєда посів п’яте місце (Ф. Досаєв – 8), закономірний успіх талановитого юнака. Закінчивши виступи у великому спорті, киянин продовжував активно займатися ним для себе, обравши для цього й інші види. Наприклад, гірські лижі, на яких відчував себе більш ніж комфортно. Вельми успішний він був і на багатьох найбільших міжнародних змаганнях ветеранів, де не раз ставав чемпіоном і призером чемпіонатів Європи з плавання з кінця 70-х по 2000 роки. Культурна й освічена людина Ігор Іванович апріорі не міг ігнорувати фізичну культуру. І скільки його пам’ятаю, завжди був і залишався її активним прихильником і пропагандистом. Не скажу, що ми часто говорили про мельбурнську Олімпіаду, але вже якщо мова заходила про неї (особливо напередодні стартів у Сіднеї в 2000 р.), голос мого наставника і друга теплішав, а в очах з’являвся вогник, який я бачив тільки у олімпійців різних країн при згадці про незабутні стартах далекої юності. Йому завжди хотілося знову побувати в тих місцях, де він колись самовіддано і чесно боровся за себе і країну на олімпійських стартах. Я щасливий, що зміг побачити їх і вклонитися їм від імені свого колеги.
Так уже сталося, що чи не з перших кроків у спортивній журналістиці поруч зі мною був Ігор Іванович Засєда. Поверхово ми познайомилися десь влітку 1971 року, коли я прийшов в піонерський відділ республіканської газети «Юний ленінець». А близько зійшлися на початку весни 1973, коли Толя Дятлов взяв мене в спортивний відділ молодіжної республіканської газети «Комсомольское знамя» нештатним кореспондентом. Більше 30 років наших дружніх та творчих відносин пролетіли як одна мить. Який же я вдячний долі і Ігорю Івановичу за це щастя і можливість долучитися до таємниць спортивної журналістики!
Скільки ж добрих творчих рад та підтримки надав за цей час мені вже відомий і шанований Метр української та світової журналістики! Завжди буду вдячний Ігорю Засєді за науку і за те, як потрібно працювати і ставитися до обраної професії, не опускати рук у важкій ситуації, як берегти журналістське братство. Для мене він приклад сумлінності та цілеспрямованості, найвищої професійної відповідальності й фантастичної працьовитості. А ще благородства та відданості улюбленій справі, родині, друзям, колегам. На жаль, сьогодні з подібним зустрічатися доводиться нечасто. Зауважу, що хоча здебільшого нас і об’єднувала спортивна журналістика, нею наші творчі шляхи, звичайно ж, не обмежувалися. Саме Ігор Іванович делікатно і наполегливо наполіг на тому, щоб я не замикався лише на спортивній тематиці. І за це, повторюся, буду йому вічно вдячний. Його порада та підтримка стали вирішальним фактором при моєму рішенні перейти через 11 років роботи в «Комсомольском знамени» у відділ листів газети «Радянська Україна», а потім у червні 1986 року і власним кореспондентом РАТАУ (нинішній УКРІНФОРМ) по Києву та Київській області, як і вся країна, що опинилися в страшній ситуації після Чорнобильської катастрофи. Після поїздок в зону і роботи в ній, нам потім не раз, як і іншим колегам-журналістам, довелося мати справу з людьми в білих халатах. Навіть йому, людині спортивному, мужньому і сильному духом не вдалося, на жаль, встояти перед важкою і страшною хворобою в листопаді 2005…
Знову ж до спортивної журналістики ми обидва повернулися в кінці 80-х, коли в 1990 році Ігор Засєда заснував першу в Україні незалежну спортивну газету «Стадион». Ставши в ній головним редактором, він запросив мене своїм заступником. Славний тоді для творчості та пошуку нового був час, як і славний в нашій невеликій редакції підібрався колектив! Про таке виданні Ігор Іванович мріяв усе життя. І хоча проіснувало воно десь усього близько чотирьох років, на мій погляд, залишило по собі добру пам’ять. Можу судити про це не тільки через думку інших колег, а й ряду дослідників української преси початку незалежності країни. Це вже за «Стадионом» незабаром з’явилися в Україні інші спортивні видання – «Мій спорт», «Команда», «Наш спорт», «Спорт-Экспресс в Украине», миколаївські «Спортивные новости», «Полтава-спорт» та інші. Ігор Засєда був безмежно щасливий і гордий цим – нарешті в незалежній країні з’явилася справжня спортивна преса і телеканали! На жаль, через якийсь час через фінансові проблеми частина з них припинила існування. Це засмучувало нас обох, але таке життя: гарне і добре приживається насилу, і, на жаль, не відразу. Переконаний, кращі часи в української спортивної преси ще попереду…
І запорукою цьому, на мій погляд, стала ще одна добра справа, здійснена з ініціативи Ігоря Засєди в 1999 році – саме він стояв біля витоків створення спочатку Київської асоціації спортивних журналістів (23 березня), а через три місяці і Асоціації спортивних журналістів України (26 червня). Починали ми з 25 осіб, а сьогодні в АСЖУ більше 800 членів. При цьому близько 200 із них є членами Міжнародної Асоціації спортивної преси (AIPS). За всіма цими показниками ми в Міжнародній творчій організації, що об’єднує спортивних журналістів із понад 170 країн світу, входимо до першої десятки. Зрозуміло, таких результатів АСЖУ домоглася не відразу – зростали ми з року в рік, активно беручи участь у суспільному житті України і в Конгресах AIPS. І сьогодні без великого і впливового загону спортивних журналістів України, – за словами президента AIPS італійця Джанні Мерло, – представити цю організацію, створену в 1924 році, не можливо! Не сумніваюся, що Ігорю Івановичу така оцінка діяльності АСЖУ з боку провідного зарубіжного спортивного журналіста і керівника була б дуже приємною.
А ми в Україні пишаємося Людиною і Колегою, яка об’єднала всіх нас в один бойовий і згуртований творчий Союз. Ми навчилися цінувати і дорожити цим товариством незалежних, гордих, амбітних, цікавих і легко ранимих колег. І що ще важливіше – навчилися берегти нашу єдність! Хоча, зізнаюся, зробити це за 16 років було не просто. Щороку наприкінці спортивного сезону Правління АСЖУ нагороджує кращих із кращих своїх членів у 26 номінаціях (у 1999 їх було – 6). І найвищою нагородою Асоціації з 2005 року є – «Приз імені Ігоря Засєди «За честь і достоїнство в спортивній журналістиці»! Цей мудрий і чудовий колега був і назавжди залишиться в нашій вдячній пам’яті. АСЖУ та Ігор Засєда – завжди разом! Він хотів бути тільки першим. Таким він для спортивних журналістів України назавжди і залишиться!
Михайло Волобуєв,
президент АСЖУ, член НОК України