English version here.
Розслідування редакції медіа-ресурсу DeTalks про молодих спортсменів з Росії та Білорусі. Частина 1.
Володимир Мосейчук, футболіст аматорського клубу “Темп Юнайтед”, — загинув внаслідок ракетної атаки на Київ. Віталій Ванкевич, тренер Шептицької ДЮСШ №2, — загинув на фронті. Віталій Римарук, чемпіон України з легкої атлетики, — поклав життя за Україну. Микола Худевич, президент футзального клубу “Ревера”, — загинув на війні з російськими загарбниками. Микита Козубенко, майстер спорту України зі стрибків у воду, — загинув, захищаючи Україну. Данило Скадін, кандидат у майстри спорту з гирьового спорту, — загинув під час рятувальних робіт у складі ДСНС.
Це не просто імена — це історії українських атлетів, тренерів, керівників спортивних клубів. Їхні життя у червні 2025 року забрала війна, розв’язана 2014 року Росією. Також тільки за цей місяць в Україні руйнувань зазнали три об’єкти спортивної інфраструктури. Серед них — спортивний комплекс КПІ ім. Ігоря Сікорського, київський стадіон “Спартак” та льодова арена у Дніпрі. Були влучання і в місце розташування збірної України з легкої атлетики перед національним чемпіонатом.
Це не просто імена — це історії українських атлетів, тренерів, керівників спортивних клубів. Їхні життя у червні 2025 року забрала війна, розв’язана 2014 року Росією. Також тільки за цей місяць в Україні руйнувань зазнали три об’єкти спортивної інфраструктури. Серед них — спортивний комплекс КПІ ім. Ігоря Сікорського, київський стадіон “Спартак” та льодова арена у Дніпрі. Були влучання і в місце розташування збірної України з легкої атлетики перед національним чемпіонатом.
За останніми даними Міністерства молоді та спорту України, з початку повномасштабного вторгнення Україна втратила понад 595 спортсменів, тренерів та молодіжних лідерів. Також було пошкоджено або повністю знищено 734 об’єкти спортивної інфраструктури, серед яких — 18 національних олімпійських і паралімпійських баз. І це тоді, коли російські та білоруські спортсмени продовжують виступати на міжнародній арені — під своїми прапорами чи під виглядом “нейтральних”. Вони й далі тренуються в Росії або Білорусі, або ж просто змінюють громадянство.
Молодіжне онлайн-медіа “DeTalks” запустило спецпроєкт “No Neutral Ground”, аби привернути увагу до проблеми допуску росіян та білорусів до міжнародного спорту, а також наочно показати, чому спортсмени, які не порвали зв’язки з Росією або Білоруссю, не мають права виступати під прапорами інших країн чи називатися “нейтральними”.
Що не так із молодими спортсменами з Росії та Білорусі
Згідно з Декларацією Міжнародного олімпійського комітету (МОК) проти політизації спорту, положення зводяться до єдиного принципу — “спорт поза політикою”. Та редакція DeTalks відразу відкидає цю тезу з кількох причин.
- Сім’ї спортсменів з Росії та Білорусі фінансують війну своїми податками. Це безпосередньо поповнює бюджети країн-агресорів, із яких оплачуються військова техніка, зарплати солдатів та ракетні удари по українських містах.
- Державне визнання. Виступаючи на міжнародних аренах під прапорами Росії та Білорусі, спортсмени легітимізують і прославляють свої держави, отримуючи офіційне визнання, нагороди та премії від режимів, що ведуть війну.
- Перемоги як інструмент пропаганди. Москва і Мінськ активно використовують спортивні здобутки для підняття псевдопатріотизму та виправдання власної агресивної політики.
- Підтримка агресії та любов до батьківщини. Публічна підтримка дій урядів, які своїми наказами вбивають українців, унеможливлює будь-який нейтралітет.
- Інтеграція спорту Росії та Білорусі у державну систему. Чимало спортсменів країн-агресорів є членами клубів чи федерацій, що діють під егідою міністерств оборони чи внутрішніх справ, а отже — підпорядковуються силовим структурам.
У цьому спецпроєкті DeTalks зосередиться не на дорослих спортсменах, чиї політичні позиції часто вже сформовані та добре помітні, а саме на молоді, юнаках та юніорах. Їхню участь у міжнародних турнірах можуть сприймати як “безневинну” чи таку, що не має стосунку до політики. Проте дитячий і юнацький спорт — це те саме виховання кадрів, яких згодом використовують ті ж політичні режими для власної пропаганди.
Поки російські підлітки виступають на змаганнях у Європі та світі, в Україні щонайменше 13 дітей-спортсменів уже загинули внаслідок російських обстрілів і ще більше зазнали поранень. Поки юні росіяни виборюють медалі на аренах, українські діти змушені тренуватися у бомбосховищах і часто не сплять ночами через повітряні тривоги.
Розслідування має на меті показати, чому участь навіть наймолодших російських та білоруських спортсменів у міжнародних змаганнях — не аполітична справа, а частина великої державної машини, яка годується з тих самих бюджетів, що фінансують ракети.
Росіяни та білоруси під власними прапорами: приклади
Національна символіка країн-агресорів дозволена на небагатьох міжнародних молодіжних турнірах. Це насамперед стосується боксу (Росія та Білорусь), дзюдо та футболу (лише Білорусь). Також у деяких інших видах спорту спортсмени з цих країн виступають під своїми прапорами на комерційних змаганнях, що не підпорядковуються міжнародним федераціям, та у цьому матеріалі зосередьмося на трьох основних дисциплінах — боксі, дзюдо та футболі.
Бокс
Так, наприклад, чемпіонати світу з боксу серед юніорів і молоді проводить Міжнародна асоціація аматорського боксу (IBA). Її президентом із 2020 року є російський спортивний функціонер Умар Кремльов, який водночас понад чотири роки до цього був генеральним секретарем Федерації боксу Росії. В IBA його мали переобрати ще у 2022 році, однак тоді члени асоціації проголосували проти проведення виборів, фактично залишивши Кремльова на посаді безальтернативно.
Сам Кремльов неодноразово отримував відзнаки особисто від Володимира Путіна, переніс більшу частину діяльності асоціації зі Швейцарії до Росії та уклав контракт, за яким російський “Газпром” став єдиним спонсором IBA. Цей крок неодноразово критикував Міжнародний олімпійський комітет, проте безрезультатно.
Відтак, уже 5 жовтня 2022 року — менш ніж за сім місяців після початку повномасштабної війни Росії проти України — IBA дозволила збірним Росії та Білорусі брати участь у змаганнях під національними прапорами. Організація пояснила це тим, що “політика не повинна мати жодного впливу на спорт, […] а всім спортсменам повинні бути надані рівні умови”.
На останньому чемпіонаті світу з боксу серед юніорів і молоді збірна Росії посіла третє місце у загальному медальному заліку, здобувши п’ять золотих, дві срібні та одну бронзову медаль. При цьому, за наявності на турнірі команди Росії із 25 збірниками, у першості окремо брали участь і так звані “нейтральні атлети”, які “не захотіли мати нічого спільного з жодною національною федерацією”.
Проте зупинімося саме на офіційній російській команді. Її капітана, В’ячеслава Рогозіна, з перемогою привітала Федерація боксу Росії. Сам Рогозін на своїй сторінці в Instagram відкрито зазначає геотеги своїх поїздок — Кабардино-Балкарію, Ярославль, Краснодар, Приельбрусся.
Та якщо Рогозін рідко підписує свої фото словами, то інший чемпіон світу-2024 з цієї ж команди, Платон Козлов, активно використовує хештеги на кшталт “#федераціябоксуросії”, “#russianboxing”, “#боксзасильнуросію”. Боксер також публікує привітання до Дня Росії, а також фото зі зборів, де позує у формі з російським триколором та гербом із двоголовим орлом, очевидно пишаючись тим, що представляє саме ці національні символи.
Ще один призер світової першості, Руслан Шихмамбетов, взагалі готувався до змагань у Чорногорії не деінде, а в окупованому Росією Сімферополі. Боксерський клуб “Легіон”, де тренується боксер, активно публікує відео з тренувань спортсмена, супроводжуючи їх хештегами на кшталт “#крим” та “#боксвсімферополі“, вкотре підкреслюючи російську присутність на українській території.
Дзюдо
У випадку з Міжнародною федерацією дзюдо (IJF) немає прямої російської прив’язки, як в IBA. Президент IJF — австрієць Маріус Візер — очолює організацію ще з 2007 року, а після початку повномасштабного вторгнення в Україну “тимчасово призупинив” статус Володимира Путіна як Почесного президента та усунув російського олігарха Аркадія Ротенберга з керівної посади. Відтоді у президії чи серед інших керівних органів IJF представників країн-агресорів не залишилося.
Та попри це, позиція IJF щодо участі спортсменів із Росії та Білорусі в міжнародних змаганнях виявилася суперечливою й нестабільною. Одразу після початку повномасштабного вторгнення організація заявила, що ці країни залишаться у турнірах, хоча вже за два тижні оголосила про їхнє відсторонення.
У червні 2022 року IJF дозволила росіянам і білорусам виступати у “нейтральному” статусі, що змусило Україну бойкотувати всі турніри IJF, доки таких спортсменів не приберуть. Та у вересні того ж року федерація знову тимчасово відсторонила їх — до кінця 2022-го, хоча вже у квітні 2023 року знову дозволила повернутися на міжнародну арену під нейтральним прапором.
За два роки ситуація ще більше погіршилася для України: IJF дозволила спортсменам із Білорусі виступати вже під національним прапором.
“IJF віддана забезпеченню того, аби спорт слугував платформою для діалогу, єдності та розуміння — будівництва мостів, а не стін”, — пояснили в IJF.
У відповідь Україна, згідно з наказом Міністерства молоді та спорту, знову підтвердила бойкот усіх турнірів, де присутні росіяни чи білоруси під національною символікою. Однак IJF на це не відреагувала: у листі до української федерації просто підтвердила, що білоруси мають право повноцінно представляти свою країну на міжнародних стартах.
Дорослий чемпіонат світу-2025 відбувся 13-20 червня в Будапешті, де Білорусь була представлена двома атлетами, а вже 26 червня на кадетському чемпіонаті світу в Скоп’є білоруська команда складалася з 12 спортсменів. Там, до слова, білоруси виграли “бронзу” змішаного командного турніру, поступившись у півфіналі, як зазначає Білоруська федерація дзюдо, “дружній команді IJF (Росії)”.
Як свідчать дані на сайті Білоруської федерації дзюдо, саме ця організація офіційно формувала та відправляла команду на європейську першість, детально зазначаючи імена спортсменів та їхні вагові категорії. На тих же сторінках федерації можна знайти профілі білоруських дзюдоїстів, які розкривають деталі їхньої підготовки.
Так, четверо представників збірної — Алісія Жарська, Роман Кузнєцов, Соф’я Лисовська та Гліб Кондратович — перед континентальним турніром брали участь у всеросійських змаганнях пам’яті Федорова, що відбулися у Челябінську. Жарська, зокрема, здобула там бронзову медаль у категорії до 52 кг.
Інші члени команди — Софія Минько, Варвара Красько, Соф’я Ярмонтович, Арсеній Кирилов та Даніїл Лукашевич — приблизно за два місяці до чемпіонату Європи виступали на Кубку губернатора Санкт-Петербурга, де той самий Кузнєцов завоював бронзу у вазі до 60 кг.
Примітно, що губернатор Санкт-Петербурга Олександр Бєглов відкрито підтримує російське вторгнення в Україну, наголошуючи, що “допомога військовим та їхнім родинам стала головним завданням Петербурга з перших днів спецоперації”. Він також особисто відвідував зруйнований російськими військами Маріуполь, який у РФ називають “містом-побратимом Петербурга”.
Та ці змагання були не єдиними, де білоруські дзюдоїсти готувалися до міжнародних стартів разом із росіянами. У травні в Тулі пройшов ще один турнір — всеросійські змагання, присвячені 80-річчю перемоги у Другій світовій війні, організовані Міністерством спорту та Олімпійським комітетом Росії. Там білоруска Надія Жукович виграла “золото” серед дівчат до 48 кг.
Футбол
28 лютого 2022 року ФІФА та УЄФА спільно оголосили про відсторонення російських збірних і клубів від усіх турнірів під своєю егідою — відповідь на повномасштабну агресію проти України. Білоруський футбол також потрапив під санкційний тиск, однак уникнув повного виключення: країні заборонили проводити міжнародні матчі на власній території, а місцеві клуби розводили по сітці єврокубків, щоб вони не зустрічалися з українськими командами.
Попри це, білоруські збірні продовжили грати у відбіркових турнірах — доросла команда брала участь у кваліфікації до Євро-2024, а молодіжна U21 змагалася за путівку на чемпіонат Європи-2025. На останній зупинимось детальніше.
За даними аналітичної платформи Transfermarkt, склад молодіжної збірної Білорусі (U21) налічує 31 футболіста. Переважна більшість із них — 23 гравці — виступають у внутрішньому чемпіонаті Білорусі, ще п’ятеро представляють клуби Росії, а троє грають у Молдові, Сербії та Португалії.
Одними з найцінніших, за оцінкою Transfermarkt, виявилися саме білоруси з російських клубів: Артем Шуманський із московського ЦСКА та Єгор Карпицький із самарських “Крил Рад”.
Шуманський, окрім гри за молодіжку, вже дебютував у головній збірній Білорусі, де провів три поєдинки, а у червні — і товариський матч проти Росії в Мінську. Карпицький же, найкращий бомбардир своєї збірної, у поточному сезоні на правах оренди зіграв 27 поєдинків у Першій лізі Росії за “Саратов”, відзначившись двома голами та асистом.
Попри те, що лідери білоруської молодіжки виступають у чемпіонаті Росії та навіть грають матчі проти відстороненої ФІФА та УЄФА країни, міжнародні футбольні структури на це не зважають. Ба більше, навесні 2025 року голова Міжнародної федерації футболу (FIFA) Джанні Інфантіно навіть заявив, що “вболіває” за повернення Росії у світовий футбол після “мирної угоди між РФ та Україною”.
“Зараз тривають переговори про мир в Україні, — наголосив Інфантіно, — і я сподіваюся, що скоро ми зможемо перейти до наступного етапу і повернути Росію на футбольну арену, тому що це означатиме, що все вирішено”.
“Ми завжди повинні намагатися використовувати футбол, щоб об’єднувати людей, щоб об’єднати країни, особливо в нашому світі, який розділений”, — додав Джанні.
Попри численні санкції, відсторонення та заяви спортивних організацій, російські й білоруські спортсмени продовжують виступати на світових аренах — часто із національною символікою, тренуючись чи змагаючись разом.
Спорт і надалі слугує майданчиком для демонстрації зв’язків, що виходять далеко за межі стадіонів чи рингів. Наскільки це відповідає Декларації МОК проти політизації спорту — питання відкрите.
Редакція DeTalks продовжить розслідування у наступних частинах спецпроєкту.
Автори: Андрій Нікітьонок, Вікторія Гвоздь