Вже кілька літніх турнірів позначені для національних команд України ефектом «дежавю». Минулого року національна команда під орудою Сергія Реброва залишила Євро у Німеччині всього лиш після трьох групових матчів. U-17 та олімпійські збірні також вилетіли у схожий спосіб – на першому ж етапі. І ось цього літа, на молодіжному Євро у Словаччині, повторила до болю знайомий шлях й команда U-21, якою керує іспанець Унаї Мельгоси.
Очікування перед турніром були доволі стриманими, попри вражаючу кваліфікаційну кампанію. Проте більшість експертів все ж передбачала, що збірна U-21 вийде до плей-оф. На жаль, не судилося. Знову.
На турнірі у Словаччині базою збірної України стало підніжжя Татр — Татранська Ломниця. Ідилічне селище, що нагадує Швейцарію. Матчі ж проводилися на Сході Словаччині — у Кошице та регіоні з історичними зв’язками з Україною — Пряшеві.
У порівнянні з клубним чемпіонатом світу, що зараз триває у США, цей турнір — принаймні, у цій частині Словаччини — мав доволі гарну відвідуваність. Стадіон у Пряшеві був заповнений на обох матчах, а арена у Кошице теж зібрала непогану аудиторію. Багато фінів приїхало підтримати свою збірну — адже рідко вони грають у фінальних стадіях турнірів. Проте більшість глядачів становили словаки.
Українці теж були присутні, але невеликими групами, розкиданими по всьому стадіону, тож створити атмосферу було важко. До того ж, суворі стюарди, що чітко дотримуються вказівок УЄФА, ще більше стримували підтримку: ніяких стоячих місць, жодних кричалок, жодних банерів – усе було заборонено. Чудовий день для нейтральних словацьких уболівальників, але не для активних фанатів з України.
Що ж пішло не так на полі? Проблеми були як психологічні, так і кадрові.
У першому матчі проти Данії Україна виглядала кращою протягом більшої частини гри. Особливих претензій до гри бути не могло. Було створено моменти, були удари по воротах, два забитих м’ячі, і команда вела у рахунку за 10 хвилин до кінця.
А потім трапився міні-крах. Данія забила двічі — і обох голи можна було уникнути. Просто втрата концентрації. Забагато атакувальних гравців на полі не знали, що робити в обороні, що, власне, й призвело до дезорганізації. Усе це дуже нагадало матч старшої збірної Сергія Реброва проти Бельгії раніше цього року. Кілька замін та тактичні перестановки зруйнували структуру, бо гравці, що виходили на заміну, не дотримувалися тієї ж позиційної гри.
Перемога над Фінляндією нагадала матч націоналки у Дюссельдорфі минулого літа. Після поразки в першому матчі, перемога була обов’язковою для збереження шансів на плей-оф. Команда Мельгоси впоралася з цим завданням доволі легко — Фінляндія практично не створила загроз.
Завдяки цій перемозі та результатам в інших матчах, доля України була в її руках. Потрібно було лише не програти до того маловиразній збірній Нідерландів. Але, як це часто буває в українському футболі, була обрана стратегія мінімального ризику. Навіть не зрозуміло, чи можна звинувачувати Мельгосу за гру в першому таймі — настільки обережною була команда. За день до гри він сам розповідав, що команда не буде грати за нічию.
Створювали кілька моментів у контратаках, але серйозної реалізації не було. Нервові перші дотики, удари без упевненості. Воротар Нещерет мав надто багато торкань м’яча — це говорить багато про стиль гри у матчі, який не можна було програвати.
І, як завжди, пропущені голи — через індивідуальні помилки. Капітан Батагов, лівоногий, грав правого центрального захисника. Не зумів обробити м’яч після високого відскоку — Нідерланди цим скористалися й забили з нічого. Навряд чи Батагов є тим, кого шукає Ребров для вирішення проблем у захисті. Після гри сам захисник “Трабзонспора” визнав, що йому важко грати праворуч, бо він – шульга.
Другий гол був не так помилкою, як демонстрацією того, що суперник був фізично сильніший і швидший. В України теж є швидкість в атаці, але в цьому матчі реалізувати її не вдалося. Навіси — без адресата, удари здалеку — далеко повз ворота.
Попри все, були гравці, які справили враження й мають потенціал для кар’єри в Європі — якщо їхні клуби з УПЛ дадуть їм шанс виїхати.
Найочевидніші кандидати на трансфер — Ванат і Бражко. Обоє не показали максимуму у Словаччині, але їхній талант потрібно розвивати за межами «Динамо». Питання лише в тому, чи дозволить це Ігор Суркіс. Бо 25 мільйонів євро ніхто платити не буде. Надмірні запити шкодять усім у довгостроковій перспективі. До того ж, безумне вилучення Бражка у матчі з Фінляндією навряд чи додало йому привабливості в очах скаутів.
Тарас Михавко вийшов у старті в останніх двох матчах і виглядав гідно, попри свій юний вік. Можна сказати, що саме він — найближчий кандидат на підвищення до основної збірної Реброва вже восени. Стартером він поки що не стане, але наступного року може поборотися за місце лівого центрального захисника. До речі, він ще має право виступати за U-20, яка поїде на чемпіонат світу в Чилі у вересні. Сподіваємося, Дмитро Михайленко викличе його туди.
А тепер про відкриття турніру. Найкраще й найстабільніше виглядали Максим Брагару та Олег Очеретько. Брагару настільки впевнено діяв на лівому фланзі, що виникає питання: чому Шовковський не дає йому більше ігрового часу у «Динамо»? Він елегантно володіє м’ячем і має відчуття моменту. Очікується, що в новому сезоні він отримає більше шансів та хвилин.
А Очеретько, який провів чудовий сезон у «Карпатах», вразив своєю візією та точними передачами. Очікується, що він повернеться в «Шахтар» на передсезонку, але логічніше було б перейти до клубу з нижньої частини топ-5, де буде більше шансів для зростання.
Загалом, збірна України U-21 точно не «зганьбилася» на Євро-2025. Вони намагалися, але реалії українського футболу під час війни та радянська спадщина у підготовці юних футболістів стали очевидними.
Важко фізично та ментально конкурувати з іншими європейськими командами, коли УПЛ перебуває у нинішньому стані. І якщо тебе змалку вчать не помилятися і ризикувати якнайменше — це переноситься на “дорослі ігри”. Має бути безтурботність, бажання перемогти — замість страху програти. Цю установку потрібно змінювати з дитячого футболу.
Але, як і минулого літа, сподіваємось, що команда U-19 (нині U-20) принесе надію і зможе зайти якомога далі на своєму турніру – чемпіонату світу U-20 в Чилі.
Андрій Тодос, член АСЖУ та AIPS