Збірна України щойно завершила свою участь у дебютному товариському турнірі Canadian Shield.
Ще до початку турніру, та й під час нього, деякі українські ЗМІ не шкодували критики щодо доцільності участі національної команди у цьому змаганні. «Чи справді варто летіти тисячі кілометрів після виснажливого сезону?» «Чому не зіграти з Польщею чи Чехією десь у Європі?» «Ми осоромились у матчі з Канадою. Це доводить, що турнір — марнування часу». Це не прямі цитати, але загальний настрій багатьох блогерів та футбольних експертів був саме таким.
Проте, як людина, якій пощастило відвідати турнір у Торонто, я хочу пояснити, чому подібні заходи є дуже важливими — незалежно від результатів на полі.
По-перше, якщо хтось думає, що УАФ перетнула Атлантику безкоштовно або за власний кошт — це помилка. Цілком ймовірно, що саме Канадська футбольна асоціація оплатила участь України. І це абсолютно звична практика у міжнародному футболі. Багато федерацій запрошують інші збірні для товариських матчів — Бразилія та Аргентина так роблять вже десятиліттями. Тепер до цього списку можна додати й Україну. Сподіваємось, це лише перший із багатьох подібних викликів.
Такі матчі відкривають нові партнерства та союзи у світовому футболі — що критично важливо для України, яка прагне протистояти збереженому впливу росії у ФІФА та УЄФА. Вони також можуть стати поштовхом до розвитку. Це те, чого українському футболу конче бракує — як зараз, так і після завершення війни. Відкриті зв’язки між федераціями сприяють взаємному навчанню та підтримці.
Крім того, це була велика можливість для збірної України вперше в історії відвідати Канаду. Всі мають знати, що Канада — друга за чисельністю українська діаспора у світі. Чому б країні, яка має понад 150-річний зв’язок з Україною, не прийняти команду, що є символом для багатьох її громадян?
Втім, мушу визнати — відвідуваність була розчаровуюче низькою (з української точки зору). Матч із Канадою зібрав більше глядачів, дехто навіть приїхав зі США на день, та й гра була у вихідні. Натомість матч із Новою Зеландією відбувся у вівторок, та ще й до завершення робочого дня, о 17:00, що аж ніяк не сприяло аншлагу. Додайте до цього невдалу гру в суботу, яка, можливо, теж відбила бажання прийти на другий матч. Як не крути, така участь збірної України стала розчаруванням для країни, де мешкає понад 3 мільйони людей з українським корінням. Однак варто відзначити тих, які прийшли та підтримали команду. Синьо-жовтих кольорів все ж було багато, просто менше, ніж я особисто та деякі мої друзі з діаспори очікували.
Втім, ті українські вболівальники, що таки прийшли на обидві гри, намагались створити свою атмосферу. Парадоксально, але під час гри з Новою Зеландією саме троє українців із Британії стали каталізаторами для пожвавлення трибун. Це помітили й гравці, й інші вболівальники. Гучність на секторі зі згаданими трьома фанами помтіно зростав протягом матчу. Завдяки обставинам та кількості англомовних уболівальників, на матчі навіть з’явились нові, веселі кричалки, натхненні британськими футбольними традиціями.
А тепер про футбол…
Гра проти Канади була болісною. Уболівальники, які все життя мріяли побачити духовну батьківщину у своїй країні, були шоковані. Справа не лише в поразці, а в тому, як вона сталася. Три пропущені голи за перші 30 хвилин. Усі — через грубі помилки в обороні. Україна виглядала повільною, втомленою, розосередженою. Лише те, що Канада скинула оберти наприкінці матчу, дозволило Україні зберегти хоч якусь повагу і дати вболівальникам привід для святкування.
Зрозуміло, що глядачі в Україні, які дивилися цей матч глибокої ночі, ще й під звуки російських дронів та ракет, були не менш розчаровані. Особливо після того, як Ребров зізнався, що деяким гравцям бракувало мотивації для участі в товариських матчах. Коли граєте за ЗСУ, варто завжди бути вмотивованими.
Через три дні був матч із Новою Зеландією. Суперник – значно слабший, і Ребров зробив 10 змін до стартового складу. Але саме цей варіант збірної, де більшість бореться за місце у збірній, виглядав більш вмотивованим та організованим колективом. Енергії й концентрації, яких так бракувало у суботу, було вдосталь у вівторок.
Євген Чеберко, для якого це був лише другий матч за збірну, справив хороше враження поряд із незамінним Забарним. До слова, вперше ця пара зіграла разом у захисті “синьо-жовтих” у товариському матчі проти Франції, що відбувся під час ковіду і в якому українці зазнали найбільшої поразки у своїй історії – 1:7. Так, цього разу суперник був значно слабший, але їхнє партнерство точно має дати Реброву матеріал для роздумів перед матчами у вересні. Матвієнко та Бондар останнім часом виглядають далеко від найкращих часів.
Що ж до самого Забарного — він став єдиним гравцем, який провів усі 180 хвилин турніру. І вперше у кар’єрі вивів збірну на поле з капітанською пов’язкою — у 22 роки.
Після блискучого сезону в «Борнмуті» і на тлі інтересу з боку чинного чемпіона Європи — ПСЖ, він продовжує грати з впевненістю та холоднокровністю. Наразі це найкращий і найнезамінніший гравець збірної України. Помилки захисників навколо лише підкреслюють, наскільки гірше могло б бути без нього. Забарний – свого роду пан «Надійність» українського футболу.
Зінченко цього разу вийшов на заміну і через хвилину забив переможний гол. Олександр, мабуть, найкращий «Game changer» у нинішній команді. Це аж ніяк не перша гра, в якій Олександр врятував результат, холоднокровно використавши нагоду. Молодші гравці мусять починати дотягувати до такого рівня. Якщо ж не вдасться, тоді майбутнє збірної у найближчі часи буде важке.
Загалом, другий матч дав трішки позитиву після розчарування від першого. Сподіваймося, що висновки будуть зроблені і у вересні проти Франції – мотивація, енергія та концентрація буде достатньою, щоби дати бій збірній Франції.
Поза полем, УАФ привезла з собою також унікальну виставку, яка діяла протягом усього перебування команди в Канаді. Вперше публіці були представлені цікаві експонати: Кубок УЄФА, здобутий «Шахтарем», Кубки володарів кубків, здобуті «Динамо», Кубок світу U-20, історичні футболки, прапори бойових батальйонів, шарфи та багато іншого.
Деякі гравці збірної відвідали виставку, як, власне, і президент УАФ Андрій Шевченко. Все було організовано на високому рівні. Хочеться вірити, що з часом це переросте в постійний музей десь в Україні, адже український футбол вже давно заслужив мати на батьківщині власний музей футболу!
У підсумку, ми всі спостерігаємо нову еру для українського футболу. Нові товариські матчі, нові континенти, нові партнерства. Залишається лише одне запитання: чи повернеться Україна до Північної Америки наступного року — вже на чемпіонат світу? Дуже хочеться вірити, що так…
Андрій Тодос, член АСЖУ та AIPS