Українське карате пройшло довгий шлях — від маловідомого виду спорту до яскравих перемог на міжнародній арені. Проте за цими досягненнями стоять не лише талановиті спортсмени, а й ефективне управління, стратегічне мислення та боротьба з викликами, які часто виходять далеко за межі спортивних арен.
Іван Дутчак – президент Української федерації карате, відіграє важливу, якщо не ключову, роль у розвитку та популяризації цього виду спорту в Україні. Про проблеми й успіхи, хто стоїть на заваді повернення карате до олімпійської програми, чому росіянам не вдалося сповна повторити успіх УФК — про це та багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю для АСЖУ.
– Ви майже п’ять років очолюєте Українську федерацію карате. Але карате у вашому житті було й раніше. Ви – колишній каратист, майстер спорту. Взагалі, яке місце в вашому житті займає карате? Цей напрям є найбільш пріоритетним для вас?
– Насправді, в мене дуже різноманітне життя. Є також сфера бізнесу, була достатньо активна сфера громадського політичного життя. Це, як мінімум, вже три галузі, в яких я рухаюся. Карате — це одна з таких моїх основ, яка мене розвивала, виховувала і робила таким, який я є. Воно сформувало середовище, з яким я спілкуюся, і наші світогляди та цінності, які ми пропагуємо. До речі, мої діти теж займаються спортом, але моїми стопами не пішли. Ми пробували карате, але вибрали інший шлях. Старша дочка – чистий танцюрист. Середньої дитини немає, адже в нас двійня. Один займається тенісом, а інший пішов у танці з ухилом до брейку.
– Брейкданс же додали в олімпійську програму. Що про це думаєте?
– Це така сама успішна історія, як і в нас. Тобто карате один раз додали в Олімпіаду, їх так само. Брейк не потрапив до Лос-Анджелеса-2028. А відповідно, що там буде на Іграх-2032 в Брізбені незрозуміло.
– Карате уперше та поки востаннє було представлено на Олімпіаді у Токіо 2021 року. Чому зараз карате немає в олімпійській програмі?
– Це одна зі стратегічних цілей Всесвітньої федерації карате, але там проблема політично-особистісна, тобто проблема комунікації керівників Всесвітньої федерації карате та Міжнародного олімпійського комітету. Якась особиста неприязнь. І, я так розумію, поки не зміняться керівники з обох сторін проблема не вирішиться. А у нас складна історія з Антоніо Еспіносом (президент Всесвітньої федерації карате). Йому 77 років, і він, скажімо так, дуже тримається за свою посаду.
– Чи може ситуація із карате та Олімпіадою змінитися у найближчому майбутньому?
– Це може змінитися в силу того, що Еспінос – людина похилого віку, як мінімум. Багато залежить від того, чи залишиться Томас Бах президентом МОК, чи буде хтось інший на його місці.
– Наведу вам цитату президента Олімпійського комітету Ігор-2024 Тоні Естанге. «Я надаю перевагу видам спорту, які є хітами у соцмережах та які дивляться молодь». Саме так він пояснив відсутність карате у Парижі. Що ви про це думаєте?
– Складно сказати. А, скажіть, до цього часу багато хто дивився скелелазіння до Олімпіади? Чи брейкінг? Я, думаю, ні. Вважаю, що ці слова не є доречними. Знову ж таки, це особистісна історія. У карате є одна проблема. Вона тягнеться культурно ще з японських часів. Раніше, в Японії, був майстер, який культивував та навчав карате. А в Європі це трансформувалося у функціонерів, які не навчають, але управляють. І більшість з них доволі довго сидять на своїх посадах. І якщо у навчанні ти можеш прогресувати, адже ти сам себе навчаєш, здобуваєш нові розуміння та передаєш їх, то в управлінні це – стагнація. Все, що більше двох термінів перебування на посаді, скажімо більше 10 років, це вже стагнуюча історія.
Повертаючись до наведених слів Естанге, я не погоджуюсь із ними. Після Токіо в карате був найбільший рейтинг за переглядами серед нових видів спорту. І ця статистика є достатньо відкритою. Тому відсутність карате у Парижі – це не про кількість переглядів, це політичні рішення, які приймаються на рівні МОК.
– Повернімося до вас. На початку розмови ви згадали про бізнес та власну громадсько-політичну діяльність. Досвід, отриманий у цих галузях, допомагає в управлінні Українською федерацією карате?
– Звичайно, ми б не побудували організацію такою, якою вона є на сьогодні. Багато хто може запитати: «В чому її унікальність?». По-перше, це відносно молода організація, яка була побудована на тому, що ми не поділяли методи і принципи, за якими працювали попередні організації. Перша мета була – об’єднати максимальну кількість каратистів України в одну організацію. Друга – досягнення високих спортивних результатів. Можна сказати, що обидві мети були досягнуті.
В УФК побудовано систему, яка базується на прозорості та зрозумілих принципах для кожного члену. Так, федерація, можливо, не виглядає суперкомфортною для всіх ззовні, але вона працює повністю прозоро. Вона працює на ініціативі знизу, в першу чергу, на тому, що люди хочуть задовольняти власні амбіції, мають власне его і ставлять перед собою високі цілі. Таких людей у нас багато, і спочатку вони досягають успіху у спорті. А далі ми допомагаємо їм розвивати свої громадські, суспільні, соціальні та політичні проєкти.
– 2009 року ви стали одним із тих, хто заснував УФК. Як ви можете описати той період?
– Організація створювалася вже на хвилі того, що 2004 року ми приєдналися до тієї організації, яка попередньо розвивала напрямок карате. Тоді воно ще називалося «Карате ВКФ». Варто сказати, що на той момент Україна не мала міжнародних результатів у карате. До моменту 2012 року, коли управління перейшло до нас, на європейському та світовому рівнях, на офіційних змаганнях, не було жодної дорослої медалі. І було всього шість медалей кадетсько-юніорських. В усіх єдиноборствах Україна дуже сильна, а тут чомусь не було результату. І ми розуміли, що це проблема управління. Через два роки після того, як ми прийшли в організацію, ми не лише запропонували зміни, а й запропонували проєкти документів про зміни, проєкти схем роботи, методів роботи. Вони не були прийняті, тому 2009 року ми підготували власну організацію та вже у 2010 році почали боротьбу за те, щоби забрати управління. Забрали, й відразу пішли результати. Ми потиснули руки з попередньої організацією, об’єднали сили, і 2012 року привезли медалі з молодіжного Чемпіонату Європи.
– Відповідно, можна стверджувати, що 2009 року рівень українських каратистів був доволі високим. Але їм не вистачало організації, яка б усе об’єднала?
– Так, усе було зациклено на рішеннях однієї людини. Це створювало прецеденти упередженості при їхньому прийнятті. Це стосувалось усіх сфер: від формування збірної до підбору кадрів, пов’язаних із суддівством. До речі, це проблема у багатьох видах спорту в Україні. Принцип прозорості, чіткості й незмінності правил у нас не дотримується майже ніде в спортивних організаціях. Ми просто ґарантували, що так буде, і витримували цю історію максимально-максимально довго, не відступаючи ні на йоту від правил, які ми самі прописали та виконували. Такий принцип дав довіру спортсменам. Вони зрозуміли правила гри й почали ставити амбітні стратегічні цілі. І це дало результат.
– А з якими труднощами УФК стикається у діяльності тепер, особливо в умовах повномасштабної війни?
– Звісно, війна, як і в інших видах спорту, все ускладнила. Після 24 лютого 2022 року було нерозуміння того, чи взагалі можливо функціонування спортивної організації під час війни. Це був період шоку. Місяць взагалі ніхто нічого не робив. Десь 15 березня ми зрозуміли, що у нас все одно попереду є змагальний сезон. Ми спробували вибудувати відносини із Всесвітньою федерацією, щоби вони пішли нам на зустріч. Так само, із Національним олімпійським комітетом та Міністерством спорту. І якось ця «машина» поїхала.
Ми втратили багато людей. У першу чергу, це стосується тих, хто пішов служити. У нас багато людей загинуло. Навіть одна людина, це дуже багато. Тим паче, у нас під Бахмутом загинув один із найкращих тренерів України – Олександр Лендел. Він був розвідником у «Кракені». Є, на жаль, інші випадки.
Друга категорія – ті, які виїхали за кордон. У нас приблизно мінус 25-30 відсотків серед спортсменів високих досягнень. І десь такі ж показники щодо нових людей, які приходять займатися карате. Дітей багато виїхало…
– А тренерів багато виїхало за кордон? Ви з ними тримаєте зв’язок?
– Так, багато. Більшість з них – на контакті з нами, тією чи іншою мірою. Зрозуміло, що вони в силу обставин війни не повертаються. Але зв’язок тримаємо. Все-таки, наша федерація – це та основа, за рахунок якої, вони можуть себе там реалізовувати. Є тренери у Німеччині, Канаді, Британії, Чехії, Польщі. Вони з нами на контакті та підтримують рух своїх клубів.
– А як щодо кількості учасників внутрішніх змагань? Їх теж стало менше?
– Так. Думаю, приблизно ті самі 20-30%. На чемпіонатах України ми ще це не відчули. Попередній ЧУ був найбільш масовим за весь період часу. Але тут своя причина – люди компенсували психологічні проблеми. Тому, формально, кількість на тому турнірі була більшою.
– А як сильно війна вдарила по фінансовому становищу федерації?
– Внутрішні бюджети впали. Десь ми їх компенсували за рахунок переформатування фінансових вимог всередині федерації. Є державний бюджет. Відповідно ми залежні від позиції держави. Це стосується спорту взагалі. У 2023 році бюджет дуже сильно «просів». Цього року його підняли достатньо сильно. У наступному буде знову меншим. Все змінюється, адже проєкт бюджету залежить від можливості надходжень. Я думаю, що нам, та й спорту загалом, треба вчитися бути автономними. Власне, через це у федерації ми формуємо внутрішній бюджет, щоб ми завжди мали можливість забезпечувати потреби організації та системно розвиватися, незалежно від позицій конкретної людини чи держави.
– Як УФК співпрацює з іншими федераціями карате інших країн?
– Робота завжди йде. З моменту як ми почали давати спортивні результати до нас проявився певний інтерес. Спочатку це був інтерес пострадянських країн, які не розуміли за рахунок чого нам це вдалось. Навіть певний період часу «московія» (росія) копіювала нашу систему з точки зору формування збірної. Хочу сказати, що це було для них перспективно та давало їм результат. Але була проблема, з якою вони зіштовхнулись – правила відбору спортсменів до збірної. У нас чітко прописані умови та критерії, за якими спортсмени потрапляють до збірної. Тобто український каратист чітко розуміє, чи є в нього шанси. Наприклад, можуть бути медалісти минулого року в якійсь категорії, які отримують бронь на наступний рік, що вони є першими номерами. Росіяни ж прописали все так само, але в кінці дописали пункт, що остаточне рішення про склад збірної приймає головний тренер. І це ламає всю систему прозорості. Адже тоді особисті взаємини каратиста з тренером відіграють ключову роль.
Раніше до нас за досвідом приїжджали білоруси, росіяни та інші. Був період, ми були збірна номер один серед пострадянських країн. Зараз, ще є казахи, з якими ми не перетинаємось, бо вони в Азії, а ми в Європі. Загалом, Україна та Казахстан – це дві топ-збірні пострадянського простору. Зараз практично з усіма країнами Східної Європи взаємодіємо у плані проведення спільних зборів, підготовки до якихось чемпіонатів. Також, коли нам потрібні були спаринг-партнери, ми раніше організовували поїздки в африканські країни, наприклад, Єгипет. Там дуже сильне карате, як і загалом в арабів. Ми їздили до них, щоб отримати бойовий досвід. Треба зазначити, що зараз, коли вже у нас достатньо досвіду та рівня, ми не їздимо до країн, які є нашими конкурентами. Як правило, це далекі країни, як той же Єгипет. Раніше ми лізли до них за досвідом, то зараз я часто проти того, щоб ми їхали. Загалом, відповідаючи на ваше запитання, є доволі інтенсивна взаємодія між національними федераціями.
– Ви згадали росіяни та білорусів. УФК перестала з ними взаємодіяти тільки після початку повносмасштабної війни? Чи ще раніше?
– Зрозуміли, що у період війни – жодної взаємодії з ними. Насправді, з росіянами практично припиналась будь-яка співпраця ще у 2015-2016 року. З білорусами ще комунікували. В їхній федерації був достатньо цікавий президент. Він приїжджав до нас, на чемпіонати, йому була цікава організаційно-управлінська складова. Через війну склалося так, що, напевно, найближчі 10-15 років з ними взаємодії не буде. Внутрішня лють українських каратистів дуже висока щодо них. І стосовно того, що Всесвітня федерація допустила їх до участі у турнірах. І коли наші спортсмени змагаються із росіянами та білорусами – це завжди дуже принципово. Зазвичай, на топ-рівні вони нам програють, і ми бачимо, в яку істерику вони впадають через це.
– 22 листопада стартує перший в історії командний Кубок світу з карате. Чоловіча команда України їде на турнір у статусі бронзового призера чемпіонату Європи. Які у вас очікування від цього турніру?
– Очікування, безумовно, великі. Наша команда (чоловіча збірна) у 2023 році вперше стала чемпіоном Європи. За останні 8 років ми взяли чимало медалей континентальної першості. Це команда майже незмінна. Наша збірна дуже стабільна. Тут питання, чи подолають вони психологічний бар’єр претендування саме на «золото». Претендувати на медалі – це уже мало. Нам, українцям, треба мати внутрішню самооцінку, що ми реальні претенденти на перше місце. Чемпіон – це трохи інше, ніж призер. Коли ми виграли золото на ЧЄ, то відбулось якесь переосмислення. Але на нас почали налаштовуватися інші команди. На чемпіонаті світу наша збірна програла єгиптянам та казахам. Це ті дві команди з якими нам доведеться знову конкурувати вже на цьому Кубку світу. Загалом, українська команда сильна, велика та налаштована.
– Перейдемо від дорослих змагань до молоді. У жовтні відбувся молодіжний чемпіонат світу. Українці здобули п’ять медалей, зокрема два «золота» у Марії Гнесь та Максима Вєчканова серед кадетів. Як можете оцінити цей результат?
– Я оцінюю результат як добрий, не скажу, що задовільний (сміється). Дуже приємно вразили кадети. Якщо розділити збірну на три частини (молодь, юніори та кадети), то, звичайно, кадети витягнули всю команду. До третього дня ми очікували фінальні поєдинки в інших категоріях, в кожній із яких у нас були претенденти. Наприклад, у юніорах очікували щонайменше фіналу від Даши Булай. Це наша велика надія, їй трохи завадила травма, і цього разу вона стала лише п’ятою. Але кадети, справді, дуже приємно вразили. Кадети – це взагалі унікальна категорія, адже для більшості з них це були перші змагання такого рівня. Якщо юніорів та молодь ми вже бачили, і можна робити якісь прогнози, то в кадетів це зовсім інша історія. Максим та Марія здобули дуже хороший результат. Я сподіваюся, що інші атлети далі теж підтримають цю історію. Ми розраховуємо, що, наприклад, Даша Булай перейде в категорію молодь. І на наступному чемпіонаті Європи вона буде битися серед дорослих у важкій ваговій категорії. Сподіваємось, вона психологічно та фізично буде готова до цього.
Підбиваючи підсумок молодіжного чемпіонату світу, скажу, що результат добрий, але він не повністю відповідає тим прогнозам і очікуванням, які в нас були. Це те, чому я кажу «добре», а не «відмінно». Ми передбачали близько восьми медалей, згідно моїх критеріїв оцінок, які я ставив.
– Якщо порівнювати нашу молодь з дорослими, то амбіції щодо результатів такі ж – бути одними із найкращих у світі?
– Так, завдання бути у топ-3 світу. В принципі до цього ми максимально наблизилися. Але наші амбіції не зупиняються лише на результатах. Я би хотів глибше підійти до цього питання. Ми намагаємось людям пояснити, що спорт – це наша основа. Ми через нього виховуємо особистість для того, щоб вона впливала на суспільство. Ми проводили аналіз того, які етапи ми пройшли до цього часу. Коли створювалася федерація, основною метою були спортивні результати. Наразі, це вже реалізована амбіція, і тепер маємо інші. Одна із цих амбіцій – це позитивний вплив на суспільство загалом.
– Можна сказати, що зміна поколінь серед українських каратистів проходить успішно?
– Так, ми бачимо хорошу перспективу, що молоді спортсмени можуть замінити теперішніх топ-атлетів. Головний тренер Микола Сіраковський, з яким ми уклали угоду після Олімпіади, дуже добре виконує поставлене завдання. А завдання було таке – зміна покоління за 5 років без серйозних медальних втрат. І його стратегія та тактика наразі дає результат. На зміну старим каратистам у правильний час приходять нові. От, скажімо, Андрій Заплітний, який минулого року виграв Європейські ігри у Польщі. Супер-талановитий, прикольний, дуже позитивний хлопчина.
– Ми обговорили минуле, сьогодення. Давайте спробуємо зазирнути і у майбутнє. Його, в першу чергу, будуть формувати діти та підлітки. Що федерація робить для популяризації карате серед них?
– По-перше, для популяризації спорту серед дітей, потрібно показати яскраві перспективи майбутнього. Відповідно, дуже вважливим є створення медійних осіб. Станіслав Горуна та Анжеліка Терлюга – це, як мінімум, два таких спортсмени, які є прикладом для молодого покоління. Вони будують вже своє позиціонування. І взагалі, атлети розуміють, що коли вони будують кар’єру, то їхній публічний образ, соціальні мережі – це така ж частина спортивної роботи, як і тренування. Відповідно атлети, які претендують на топ-рівень, паралельно будують публічну кар’єру, і ми це максимально підтримуємо. І для дітей це велика мотивація, коли вони бачать сучасних атлетів, і розуміють переваги того, чому варто стати таким же успішним каратистом. Як би парадоксально не звучало, але для залучення дітей до карате ми популяризуємо дорослих. Ми так бачимо це. Ми намагаємось побудувати загальний принцип, який зробить карате більш популярним серед дітей та підлітків.
– Українське карате у найближчі 5 років. Яким ви його бачите?
– В мене є стратегічні цілі до 2030 року. Вони є у відкритому доступі – на сайті нашої федерації. Одна із цілей – виведення карате у трійку найпопулярнішим видів спорту в Україні, після футболу та боксу. Також, інша мета – 15-20 широковідомих людей національного рівня зі сфери карате. Зараз у нас таких чотири: два спортсмени (Горуна та Терлюга) та два функціонери. Перший функціонер – це Сергій Левчук. А другий – Антон Нікулін. Є інші амбітні цілі. Звісно, чи будуть вони реалізовані – це вже інше питання. Можливо, за допомогою вас, журналістів, нам це вдасться.
Владислав Уткін, магістр Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка