Вже минуло достатньо часу, аби відголосся вболівальників з “Hayward Field” я пригадувала, як приємнний сон. Насправді ж, перш ніж написати цей текст, я чекала, щоб рівно 12 людей сказали мені “Hello!” після приїзду з Америки. Такий жарт.
Це була моя перша поїздка за океан, перша подорож до США і перші змагання такого масштабу, тому не дивуйтеся захвату та ейфорії, який прочитаєте далі. Критикувати я буду свої наступні чемпіонати світу.
Перед початком оберемо саундтрек цієї поїздки. Це однозачно Джонні Кеш “I walk the line”. Пісня, яку ми з моїм колегою Робертом Віттом з Німеччини слухали о 2-ій ночі в автівці наших нових американських друзів. Вони якраз везли нас додому нічними вулицями Юджина, який плавно переходив у Спрінгфілд. Саме там, у 2-зірковому готелі з басейном біля шосе в бік Портленда, ми жили впродовж чемпіонату світу з легкої атлетики.
Програма “Young Reporters” від Міжнародної асоціації спортивної преси AIPS – це десять днів, що дорівнювали місяцю звичайної роботи вдома. Це ніби ти поїхав у літній табір спортивних журналістів і все твоє життя у цей проміжок часу – змагання і те, що відбувається навколо них. Три години перерви між ранковою і вечірньою сесіями – це можливість підготувати інформацію для матеріалу про якийсь з вечірніх фіналів, записати інтерв’ю, про яке домовився напередодні чи, зрештою, поїсти. До речі, ось вам одна з «мудростей» від досвідчених журналістів на чемпіонаті під час обіду: “Якщо є можливість поїсти – поїж. Хтозна, коли в тебе буде наступний час, щоб це зробити”.
Вранці прокидаєшся, надягаєш акредитацію, снідаєш, їдеш двадцять хвилин шатлом до медіацентру, п’єш каву з сухими вершками, ведеш приємні короткі розмови з волонтерами на вході, які не втомлюється запитувати як справи і бажати гарного дня.
Чемпіонат світу з легкої атлетики США приймали вперше. Від багатьох журналістів я чула здивування, мовляв чому саме маленький 100-тисячний Юджин, на своєму університетському стадіоні, приймає такі масштабні змагання, як чемпіонат світу. На мить я завжди намагалась перенести це все на наш львівський “Скіф”. Юджин тут називають “Track Town”. Кожен третій біля стадіону вдягнений у футболку з таким надписом:”Eugene – track town USA”. Це місто легкої атлетики, місто бігу.
У США близько 50 мільйонів людей займаються бігом. А легка атлетика – найпопулярніший вид спорту у вищій школі. У рейтингу популярності серед американців легка атлетика бореться за місце в топ-5, конкуруючи з тенісом та гольфом. Бо, звичайно, баскетбол, бейсбол, футбол і хокей в Америці поза конкуренцією.
Чемпіонат світу в Юджині на 50% профінансувала владу штату Орегон. Це один із не надто великих штатів, і не дуже популярних в туристичному плані, тому чемпіонат світу – це можливість привабити сюди закордонного туриста, прорекламувати себе і, врешті-решт, заробити грошей. Також в організації допомогла влада міста Юджин.
За словами головної комунікаційної менеджерки Світової федерації легкої атлетики Ніколь Джеффрі, NBC задоволені трансляцією, рейтинги чемпіонату світу з легкої атлетики більші, ніж наприклад показники останнього тенісного US Open.
Кого слід відзначити на цьому чемпіонаті світу, то це вболівальників. Хоча, наскільки мені відомо, з десяти днів – не було жодного, коли розпродали усі квитки, але тихо на арені ставало, хіба перед стартом чергового забігу. Ніколь Джефрі каже, що американський вболівальник – не з тих, хто буде просто сидіти і дивитись, повністю сконцентрувавшись на боротьбі.
“Погляньте, ось зараз 12:00, стадіон напівпорожній, але якщо вийти з трибун, то людей насправді дуже багато, вони стоять і дивляться змагання на екрані, поки чекають в черзі купити щось поїсти, поки спілкуються з друзями”, – пояснює Ніколь
Фанатська географія чемпіонату – це США, Ямайка та….. інші. І здається, що прапорів та символіки Ямайки тут було значно більше ніж Сполучених Штатів. Ямайці перетворюють вболівання на вечірку. Воно й не дивно, коли три найкращі спринтерки на світі – це їхні співвітчизниці Шеллі Енн Фрейзер-Прайс, Шеріка Джексон та Елейн Томпсон-Гера.
Дівчата на запитання від журналістів про те, що треба робити, аби бути крутим спринтером – відповідали з усмішкою: “Достатньо народитися ямайцем!”
У мікс-зоні, поки чекала на своїх спортсменів, спостерігала багато подібних інтерв’ю, коли ніхто не боявся відповідати, жартувати, показувати улюблені танцювальні рухи, навіть якщо ти великий і відомий метальник молота. Спортсмени розповідали про свій новий колір волосся, сім’ю, результати і те, що відчували коли перетинали лінію фінішу. Часто й просто обурювалися якомусь запитанню і йшли геть, залишивши всіх очікувати прес-конференції. Але це завжди були емоції, а не чергове “нормально”, “добре”, “не знаю”.
Саме тут в Юджині, на чемпіонаті світу, я здається, вперше в житті відчула справжній спортивний дух, який підіймає тебе, мов на хвилі, й несе.
“Очікуй неочікуваного!” – такий був наш девіз усі ці 10 днів.
Ти ніколи не знаєш, що буде в цьому забігові, як було коли Сідні Маклафлін просто не залишила шансів суперницям, і побила власний рекорд на 400 метрів з перешкодами. Чи тоді у фіналі, коли Дейвона Аллена – претендента на медаль – дискваліфікували за фальстарт всього 0.0001 секунди.
Стан постійного радісного стресу супроводжував мене ці 10 днів. Та усі складнощі й хвилювання було легко долати, завдяки крутим знайомствам – не лише з журналістами та спортсменами з інших країн, а й ближчому знайомству з українською збірною.
Мені навіть вдалося попрацювати разом з “Дісней+”, який знімає документальний фільм про Ярославу Магучіх. Хоча Ярослава й говорить англійською дуже добре – американці хотіли, аби спортсменка говорила українською, сповна виражаючи те, що хоче сказати. Мені пощастило попрацювати перекладачем нашою зірки.
А чого тільки вартує той теплий вечір, коли Андрій Проценко здобув «бронзу» на своєму сьомому чемпіонаті світу. Усміхнений і піднесений, він зайшов до мікс-зони, де його оточили журналісти, кожен питав про Херсон, про окупацію, про підготовку, про емоції. Андрій терпляче і зі скромною усмішкою все пояснював, навіть коли в зоні для інтерв’ю вже нікого не залишилося.
Впродовж усього чемпіонату світу, не було такого дня, щоб я комусь не розповідала про війну і життя в Україні зараз.
Про те, як ми живемо між повітряними тривогами, як плануємо майбутнє, але ніколи не знаємо, куди сьогодні прилетять російські ракети. В моє місто, в місто моїх батьків чи на сусідню вулицю. І саме тому нам потрібна підтримка світу, потрібна зброя. Про те, що не буде миру без нашої перемоги у цій війні з росією, і ми не збираємось торгуватись, віддаючи комусь свої землі заради миру. Просто тому, що це не працює, і просто тому що вони наші.
Було багато обіймів, подяк, співчуття, підтримки, зацікавленості і здивування. Бачили б ви очі журналістів, коли Андрій Проценко на прес-конференції розповідав, як рівняв поле лопатою, щоб тренуватись, або як робив із залізних арок перешкоди, чи із коліс та залізної труби штангу для силових вправ.
Українські спортсмени розкидані світом, вкладають своє життя у валізи, і завдяки підтримці міжнародних федерацій мають можливість для тренувань, але не мають змоги обійняти рідних, приїхати додому, відкрити фіртку у подвір’я, де виросли, і без страху за своє місто читати, куди сьогодні був російський ракетний удар.
На прес-конференції української збірної, я побачила, як один з журналістів записував вітання Ірини Геращенко своїм вболівальникам з Києва. Вона просила їх піти з’їсти вареників за неї і обов’язково погуляти Хрещатиком. А вона вже після завершення сезону, у вересні обов’язково повернеться.
Це далеко не всі історії, які я пригадую з чемпіонату світу, досі намагаюсь придумати коротку версію розповіді про цю поїздку, але поки не виходить. Соромно тільки за те, що для того, аби полюбити і почати цікавитись легкою атлетикою більше – довелось поїхати на чемпіонат світу.
Коли там і де найближчі змагання з легкої атлетики в Україні? Треба їхати!
Алла Васьковська, членкиня АСЖУ, з чемпіонату світу з легкої атлетики в Орегоні (США)
