Марина Бех-Романчук: «У секторі намагаюся насолоджуватися процесом»

Легкоатлетка Марина Бех-Романчук, визнана українськими спортивними медіа найкращим атлетом 2020 року –  під час розмови в Інстаграм-каналі @ukrspormedia відверто поділилася думками про важкий карантинний сезон, налаштування на найважливіші стрибки, розповіла про психологічні тонкощі атлетів та про ефектні фото у соцмережах.

• Марино, вітаємо з обранням «Найкращою Атлеткою 2020 року» – Ваше виконання цього року найбільше вразило спортивних журналістів України. Згадуючи 2020-ий, що б ви хотіли взяти із собою у рік новий?
• Якщо говорити про спортивну кар’єру, то, певно, стабільність. Знаєте, вона б не завадила у 21-му році. І саме стабільність у результатах, не в стартах, тому що у зв’язку з ситуацією у світі, старти були дуже не стабільні, непередбачувані: відбулося чимало змагань, на які ми не розраховували.
• Власне стабільність у Ваших результатах розпочалася з самого початку 2020-го, ще з зимових стартів: 6.92, 6.96, потім двічі по 6.90 і, власне, перемога на всіх турнірах світового туру в приміщенні. У чому причина такого класного входу у рік – наслідок правильної  підготовки?
• Як ми з тренером аналізували, був дуже хороший 2019 рік, наприкінці  якого я здобула «срібло» на чемпіонаті світу і якраз завдяки тому, що було багато стартів, які йшли один за одним, ми набирали форму, ми закріплювали свій розбіг і, коли закінчився саме літній сезон,  ми вже готувалися до олімпійського року. Знаєте, залишилося, як то кажуть, «накрутити» форму, додати трішки силової роботи, попрацювати над своїми помилками і просто вийти на крутий пік. Зима – це був такий старт, завдяки якому ми розкручувалися, дивилися, що ще потрібно пропрацювати, аби саме влітку все було так, як ми того хочемо. Але вийшло так, що  на зимовому сезоні, в принципі, все й  закінчилося.
•  Попереднього разу коли ми спілкувалися – навесні 20-го, якраз й прийшла новина, яка шокувала усіх – пандемія і перенесення Олімпіади на наступний рік. Все ж таки, треба сказати, що на відміну від  інших видів спорту, ви мали можливість   позмагатися і в серпні, і у вересні…
• Так, будьмо відверті. Ще навіть приблизно у червні ми абсолютно ні на що не розраховували: так, попередньо повідомляли, що будуть етапи Діамантової Ліги, але ніхто не давав стовідсоткової гарантії, що їх проведуть. І всю весну, і фактично пів літа ми тренувалися в такому, знаєте,  «лайтовому»  режимі: я займалася раз на день, без ніяких супер навантажень, тобто суто для підтримки форми. І лише десь наприкінці червня – на початку липня ми  більш-менш зрозуміли, що, можливо, десь та й простартуємо. Але навіть тоді жодної  гарантії ще не було. Ми  були впевнені більш-менш у тому, що можемо «стартанути» лише тоді, коли нам  надіслали квитки і то, відверто вам скажу, поки ми не сіли в літак, ніхто з дівчат, які зі мною летіли на старти, не був впевнений, адже навіть перед самим вильотом у нас був просто цілий вагон пригод, які наче переслідували нас. Так що це був дуже веселий рік.

• Перший старт року – Угорщина?
• Так, на нього ми летіли утрьох – Аня Ярощук-Рижикова, Віка Ткачук і я. Одразу  після командного чемпіонату України. Ми приїхали в аеропорт Львова, начебто все було добре, але ми переживали, що  можуть виникнути  проблеми під час пересадки у Польщі. Виявилося, недарма остерігалися: простоявши у черзі і підійшовши до стійки реєстрації, почули, що нас не посадять. Ми мали летіти прямим рейсом на Угорщину, а транзитних пасажирів Польща не приймала. Якби ми  прилетіли до  Польщі, далі нас би не пустили. В результаті ми чекали біля стійки до останньої хвилини, літак затримали, а організатор змагань вирішував це питання безпосередньо з польськими прикордонниками, і наш менеджер підключився. Врешті питання таки вирішилося, нас посадили на літак. Ось так  ми вилетіли на перший старт.
•  Як виявилося, важливо було потрапити в Європу, бо уже через  4 дні після Угорщини відбулася Діамантова Ліга у Швеції, на якій Ви здобули свою першу перемогу на етапі надпрестижного змагання. Наскільки це для вас знаковий момент?
• Це дуже приємно і це той момент, ті відчуття, коли  ти розумієш, що ти можеш зараз і що можна ще додавати. Це хочеться відчувати знову і знову, не лише ось так одноразово, на одному етапі, а хочеться повторювати і повторювати не лише в карантинні сезони, а й в такі повноцінні, олімпійські і не лише  олімпійські.
• Маєте на увазі, що під час карантину не всі найсильніші виступали на турнірах?
• Так, звичайно, повним складом були  відсутні американські стрибунки, які завжди конкурують у секторі, показуючи дуже високі результати. Певно, це єдині дівчата, які не змогли 2020-го «простартуватися», саме на європейських змаганнях. Всі інші мої європейські  конкурентки мали змогу позмагатися. Хтось був краще готовий, хтось не дуже, але були й такі дівчата, які показали, що, в принципі, в  олімпійський рік  вони будуть дуже конкурентно спроможними.
•  Судячи з усього, Ви спокійно сприймаєте свої перемоги на етапах  Діамантової  Ліги?
• Поки так. Дуже спокійно, нічого фантастичного. Приємно? Так. Тому що не можу сказати, що виграла турніри  «на одній нозі». Зокрема, цього року була дуже сильна конкурентка Хадді Санья зі Швеції. Вона в цьому сезоні сильно додала, також стрибала дуже стабільно і я прогнозую, що наступного року вона буде тією дівчиною, котра боротиметься за найвищі позиції саме на Олімпійських іграх. Саме з Хадді я конкурувала  на Діамантовій Лізі – у Швеції та  Катарі. І там, і там  я бачила, що вона може стрибнути дуже далеко і саме  з нею ми й боролися за перемогу.
• І, власне, на обох етапах Ваш переможний стрибок відбувся в останній спробі. Особливо ефектно це було у Досі. Дуже хочеться думати, що це стає вашим фірмовим почерком. Як вам вдається налаштуватися у той момент, коли це остання спроба і ви розумієте, що це вже останній шанс?
• Скажу так: поки є спроба, ти ще можеш поборотися, ти ще можеш показати результат, фантастичний результат, незалежно від того, як ти себе почуваєш. Ми всі живі люди: не завжди приїжджаєш на змагання у супер-крутій формі, з чудовими легкими ногами. Наприклад, у мене такий стан був у Досі. Було дуже важко стрибати, коли почали стрибати, скажу відверто. По-перше, абсолютно не було публіки на стадіоні, що мене серйозно засмучує. Я люблю, коли є люди, які підтримують, які спостерігають, а в нас була порожнеча. Якщо  у Швеції за змаганнями спостерігали хоча б судді чи тренери, то в Досі – повноцінна пустка, мертва тиша. Плюс там було неймовірно спекотно. Для прикладу, на торішньому  чемпіонаті світу, там же у Досі бодай трішки працювали   кондиціонери і підтримувалася комфортна температура. А цього року ми виступали за фактичних кліматичних умов цього регіону. Таких, як вони є. Вода у прямому сенсі просто текла з атлетів: було таке відчуття, наче ти –  губка, така волога і важка. Тому, коли я в останній спробі стрибнула свої 6.91, скажу відверто, очікувала на показник десь 6.75, ну 6.80, не більше., Але  коли я побачила результат 6.91,  була дуже приємно здивована, адже це, справді, гідний результат.

• Деякі атлети  після чемпіонату світу-2019  казали, що під час змагань відчували пісок ледь не на зубах. Чи було у Вас таке відчуття?  
• Відверто вам скажу,   я з таким не зіштовхнулася, чогось такого не відчувала, тому що на чемпіонат світу ми приїхали вже безпосередньо під самий старт і  провели буквально одне тренування перед змаганнями. А на Діамантову Лігу, згідно з умовами змагань,  я приїхала за 3 дні до старту. Увесь  перший день я провела в готельному номері, чекаючи на результат ПЛР-тесту, без якого  не можна було виходити з покоїв. Потім провела два тренування. Але нічого такого, взагалі, не відчувалося. Можу сказати лише про високу вологість і неймовірну спеку.
• Загадуючи Ваші виступи 2020-го, відзначаємо оптимістичний і дуже обнадійливий момент – Ви двічі випередили німкеню  Малайку Міхамбо – чемпіонку світу, в якої є стрибок на 7.30. Наскільки для вас ці два виграші знакові? Ці перемоги  над Малайкою для Вас чи не перші у кар’єрі…
• Якось одного разу раніше я перемогла її,  але тоді Малайка виступала після травми, була у процесі набору форми після важкого ушкодження, під час якої мало місце  оперативне втручання. Якщо не помиляюся, вона тоді намагалася виконати норматив на чемпіонат світу. Однак їй це  не вдалось, бо форму вона так і не встигла набрати. Ми тоді стрибала у    Швейцарії, у Беллінцоні: я тоді перемогла, але  це не та перемога, якою можна пишатися. У людини за спиною було багато перешкод, з якими вона боролася, заради того, щоби, взагалі, вийти в сектор і показати результат. Що стосується 2020 року, так, приємно, що вдалося перемогти, що ми з нею конкурували, але скажу відверто, більш ніж упевнена, що на наступний рік ми будемо абсолютно по-іншому готові –  що вона, що я. Принаймні, я на це сподіваюся. І мені здається, що на таких стартах, як чемпіонат світу чи Олімпійські ігри, які наступного року, маємо велику надію, відбудуться, медалі будуть розігруватися зовсім на інших сантиметрах. І боротьба буде запеклішою, разюче відмінного ґатунку.
• Це так, однак перемоги над Малайкою Міхамбо – важливий психологічний момент …
• Згідна, однак ми чудово розуміємо, що все буде вирішуватися абсолютно не на таких стартах. І, все ж таки,  мені важко зреагувати на її нинішню фізичну форму, у зв’язку з тим, що вона не тренується на даному етапі у свого тренера, з яким працювала  все своє спортивне життя. Зараз Міхамбо перейшла до американського тренера і важко спрогнозувати, чого можна від неї очікувати  саме в олімпійський рік. Може бути, як неймовірно великий прогрес, так і певний регрес – точно знатимемо саме упродовж нового сезону. Буде зрозуміло вже на початку літа, коли стартують всі стрибунки в довжину.
• Стрибнути за 7 метрів прагне кожна стрибунка. Наскільки це завдання є пріоритетним для вас у кар’єрі?
• Перш за все, намагаюся не зациклюватися на якомусь конкретному числі – от  мені потрібна семиметрова позначка і я буду неймовірно їй щаслива. Так, звичайно, для того, щоби конкурувати на змаганнях найвищого ґатунку, ця позначка апріорі має бути метою, тому що, на моє переконання, нижче семиметрової позначки олімпійські медалі розігруватися не будуть. Тож ми просто будемо тренуватися, рухатися вперед і працювати. Можливо, й цього сезону ми б їх уже настрибали, досягли цього результату, якби  за спиною не було півроку без жодних  стрибків, у  прямому сенсі  цього слова. На серпневих змаганнях  в Угорщині відбулися мої перші розбіги:  до цього старту я не мала змоги зробити будь-яку технічну роботу. І от, я зайшла в сектор і настрибала 6.76 з перших своїх розбігів. Мій менеджер, котрий допомагав мені і підказував, сидячи на трибуні, сказав: «Марино, у тебе кожний розбіг різний». А я йому у відповідь: «Павле Дмитровичу, я знаю, адже це мої перші розбіги, і я нічого ще не відчуваю». Тож  думаю, що якби не карантинний сезон, все сталося б по-іншому. Але  на даному етапі, всі ці плани потрібно просто змістити на один рік і готуватися на наступне літо.  

• Карантин триває… У цих умовах, на які старти ви розраховуєте найближчі місяці, як має пройти зима до перших очікуваних змагань у березні?
• Якщо все буде добре, на початку березня відбудеться  чемпіонат Європи. Мав бути ще орієнтовно чемпіонат світу, який перенесли з 2020-го року на 2021-ий, а потім знову змістили  на два роки, тобто на 2023-ий… На даному етапі, мені здається, ніхто на 100% не впевнений у тому, чи  проведуть згаданий чемпіонат Європи, який запланований у Польщі. Сказати, які старти ми зараз плануємо дуже важко, адже усе якось різко змінюється. Наприклад, ми хотіли «простартуватися» взимку, безпосередньо на українських змаганнях: трішки «поспринтувати», спробувати себе знову з дівчатами на 60-ти метрівці. Зможу я це зробити чи ні – невідомо, у зв’язку з тим, що в Україні заплановано «локдаун». І чи зможуть привести змагання під час цього «локдауну», чи зможуть їх кудись перенести, ми не знаємо. Відтак ця  інформація для нас на даному етапі недоступна: як ми будемо стартувати, коли ми будемо змагатися, ми ще самі абсолютно нічого не знаємо. Мені здається, що все буде миттєво вирішуватися, просто як знаки долі.
•  Січень ви плануєте провести вдома у Хмельницькому?
• Так, якщо буде чемпіонат Європи, всю підготовку взимку будемо проводити  тут.
• З іншого боку, у «локдауну» є  один плюс: ви  більше бачитеся зі своїм чоловіком – Михайлом Романчуком. Судячи з фотографій в Інстаграмі,  ви насолоджуєтесь цим моментом, адже  упродовж звичного спортивного року, зазвичай, не так багато часу буваєте разом.
•  Ми, справді, провели  багато часу разом – всю весну: лише влітку Мішка зміг виїхати на збори. Але після того ми все ж таки повернулися у попередній режим. Я усе літо тренувалася вдома, а  Мішка перебував на зборах, тому що їм потрібен 50-метровий басейн, якого, на жаль, у Хмельницькому немає. Однак ми приїжджали один до одного, перетиналися десь на зборах. Зараз же  новорічні свята, Мішка знову приїхав додому,  і в нас такі двотижневі канікули один для одного.
•  Коли закінчується святкова відпустка?
• Перед Різдвом: шостого числа, плавці планують знову їхати на збори. Ну,  а я буду залишатися вдома і тренуватись в Хмельницькому, адже в мене , в принципі, тут є всі умови для того, щоби готуватися до основного старту цього сезону.
• У Вас майже 300 тисяч підписників в Інстаграмі. Ви постійно тішите їх новими фотографіями, підписуючи їх англійською. «Фолловери» часто просять Вас спілкуватися з ними англійською. Наскільки вільно ви володієте цією мовою?
• Відверто кажучи, моя англійська, насправді, потребує вдосконалення.  Зможу спілкуватися вільно, коли  буду впевнена на всі 100% у своїй мовній обізнаності. Для мене прикладом є мій  чоловік. Коли  свого часу  Мішка приїжджав на одні старти і у нього просили інтерв’ю англійською, він щоразу казав: «Давайте спробуємо наступного року, коли я буду вже вільно володіти англійською». Десь приблизно за три роки, він  знову приїхав на змагання, переміг і до нього підійшли медіа з питанням:  «Можливо, вже, нарешті, цього разу ти даси нам інтерв’ю?». І Мішка каже: «Так, я вже  впевнений у своїй англійській настільки, що можу з вами поспілкуватися». Тому, певно, я буду рухатись, по його «сходинках», адже саме у вивченні англійської він мені допомагає, підказує, виправляє і, знаєте, в цьому плані я опираюсь на нього, адже цією мовою він володіє значно краще за мене.

• Але ви бачитеся не так багато впродовж року. Чи  паралельно із цим берете якісь курси або займаєтеся  онлайн?
• Ні, ми просто спілкуємося. Знаєте, незважаючи на те, що ми бачимось дуже нечасто  – ми постійно на зв’язку  і нам вдається знаходити час один для одного. Хоч інколи бувають такі напружені тренувальні збори, що, коли  ввечері телефонуєш,  сил ні на що уже не вистачає.
• Зараз, коли немає глядачів, у секторі добре  чути, як Ви  спілкуєтесь із колегами-іноземками. Знання мови для розмов на професійну тематику достатньо, чи не так?
• Для розмов з дівчатами в секторі мого рівня англійського, в принципі, вистачає. Ми всі один одного доволі так давненько знаємо, дівчата спостерігають за тим, як розвивається моя англійська і відзначають мій прогрес. Скажімо, часто обмінюємося думками з румункою  Аліною Ротару,  особливо, коли  переїжджаємо з одного старту на інший. Якось ми разом виїжджали з готелю, у нас був той самий переліт, і я їй кажу: «Аліно,  дуже перепрошую,  можливо моя англійська не така  чудова, як би я хотіла, є чимало  помилок». А вона мені: «Марино, ти що?! У порівнянні з тим, як ти розмовляла торік, ти серйозно додала і я тебе гарно розумію». Це було приємно почути.  Взагалі, якщо спілкуєшся у секторі з іншими дівчатами, почуваєш себе дуже легко.
•  За порожніх трибун суперниці-стрибунки активно підтримували одна одну  оплесками. Це вражало…
• Я вам скажу так, на секторі завжди дуже-дуже дружня атмосфера. Певно, нікого не назву з дівчат такими, щоб були непривітні чи закриті. Завжди вітаємося,  цікавимося про  справи один одного: якесь таке легке спілкування.  Тож  ми завжди підтримуємо одна одну, незважаючи на те, що є конкурентками і всі борються за місця та результати. Підтримка особливо важлива у такий рік, як 2020-ий, коли всім було нелегко, всі тренувалися в карантин, у незвичних і навіть незрозумілих  умовах. Але попри це, дівчата, приїжджаючи на старти, намагались показувати результат, вийти на певний рівень форми. Тому було дуже приємно, що  всі були наче один за одного.
•  Судячи з усього, справжня суперниця для Вас – це довжина, так?
•  Саме таке. Завжди вважаю, що в секторі ми змагаємося самі з собою і не так у фізичному плані, а саме у психологічному.

• Повертаючись до Ваших 300 тисяч «фолловерів» і Вашого акаунту в Інста, де чимало ефектних фотографій. Це спосіб виразити себе чи бажання зібрати велике число підписників?
•  Не скажу, що хочу  зібрати  якусь неймовірну кількість фоловерів. Я молода дівчина, у свої 25 років, я – на етапі  золотої  середини своєї кар’єри. Вважаю,  поки ти можеш, потрібно виражати себе, адже час мине, пролетить  15,  20 чи 30 років, я уже не зможу так  ідеально виглядати, як це є  зараз. Мені хочеться показати,  що атлетка може виглядати привабливо, що це не лише  жорстокий спорт, а, насамперед,  зовнішність, здоров’я… Наш вигляд і прагнення у спорті,  можливо, надихне якихось людей, дітей або підлітків, які обирають собі вид спорту, замислитися над тим, щоби піти у  легку атлетику, спробувати себе у ній. Можливо, хтось  подивиться на мене і захоче теж так виглядати і працювати заради цього. Неодноразово отримую повідомлення в Інстаграмі «звідки таке розкішне тіло», «як вдається тримати форму», багато хто запитує, як я харчуюсь. І знаєте, приємно відчувати, що я когось мотивую стати кращим. А найбільш приємно, що до цього спокійно ставиться мій чоловік. Багато хто  запитує, чи він нормально це сприймає і як реагує? А я відповім, що ніколи не виставляю фотографії в Інстаграм, поки ця фотографія не пройде «митний» контроль мого чоловіка. А ще повідомлю Вам, що  більшість моїх фотографій сам Мішка й робить! Він  чудово знає, які світилини робить, і що це фото я можу виставити у соцмережі. Тому  завжди спокійно на це реагує.
•  Невже  ці фото зроблені на телефон, адже вони дуже якісні? 
•  Ні, я фотографую на фотоапарат, у мене є професійна камера.
•  А чи допомагає Вам  професійний фотограф ?
•  Ні, професійного немає, в основному фотографує або мій тренер,  тому що він завжди перебуває зі мною на зборах, або ж Мішка, коли він поряд.
• Фотографії, справді, якісні і навіть класні. Тренер не лише  порається зі своїм основним завданням, з чим його вітаємо! На думку експертів, спортивних журналістів АСЖУ, Вадима Крушинського, як і  Вас, визнано найкращим у своєму амплуа. Наскільки це було несподівано для вас – визнання найкращою атлеткою року?
• Скажу відверто,було дуже несподівано, я цього, взагалі, не очікувала. У  той момент, коли цю інформацію оголосили, я перебувала в дорозі до Києва, була  за кермом. А коли  приїхала до своїх родичів, де були і мої батьки – ми якраз мали  зустрічати Мішу з аеропорту, я щойно  зайшла в квартиру, відкрила двері, і всі почали кричати: «Ми тебе вітаємо!». А я стою і думаю, що такого сталося, чого вони взагалі мене вітають. Відповідно, від родичів я вже й дізналася про те, що я перемогла в номінації, що неймовірно приємно.
• Тренери часто залишаються за кадром: як Вадим сприйняв цю номінацію?
• Також був дуже задоволений, йому дуже приємно, що, незважаючи на всі ті труднощі, які ми пройшли 20-го року, нам вдалося так виступити. І що наші виступи так відзначили. Знаєте, мені здається, що для нього це також неймовірна мотивація –   не лише  для мене, а й для нього –  досягти  ще чогось більшого і поборотися за такі звання неодноразово, і не тільки цього року, а й в наступні роки.
• Вадим Крушинський – фахівець, який вперше побачив Вас на змаганнях у 14 років, так?
• Ні, в 11.
• Ого!  У такому юному віці! Що то були за змагання – шкільні, районні?  
• Це були не змагання  взагалі.  У спортивну школу  прийшов працювати  молодий тренер. Відповідно,  йому потрібно було наповнити  групи і він ходив по загальноосвітніх школах, набирав дітей, запрошував на секцію легкої атлетики. Я  потрапила до нього саме таким чином: разом зі своїм  класом прийшла до нього на пробне тренування, після якого він підійшов до мене і сказав, що мені обов’язково слід займатися легкою атлетикою, адже в мене є задатки  і я можу чогось  досягнути. Буду відвертою, орієнтовно десь  рік, можливо, навіть трішки більше,  він ходив за мною і намагався донести, що мені потрібно тренуватися, не пропускати занять, відвідувати цю секцію,  бо  у мене може щось вийти – він це бачить, хоче зі мною працювати. Таким чином, йому  довелося трохи  витратити свого часу, аби затягти мене у  цей вид спорту.
•  А як батьки це сприймали тоді? Ви  –  зовсім маленька,  тренер переконує займатися професійно…  Навряд чи вони бачили майбутнє саме у легкій атлетиці, адже Ваші батьки – не легкоатлети?
• Зовсім ні. Мої батьки росли в селі, де провели все своє молоде життя: у ті часи прорватися кудись з села, саме в спортивному плані,  було чимсь фантастичним. Коли я почала відвідувати секцію, вже так ходити більш-менш відповідально, мій батько був дуже задоволений: він  дуже хотів, аби я займалася спортом. З дитинства я виглядала дуже атлетично: худенька, підтягнута, нічого зайвого ніде. Щодо мами, то вона ніколи нічого не мала проти, але сказала важливі слова: «Ти повинна розуміти, що це буде дуже-дуже важко і, якщо ти робиш вибір саме в сторону легкої атлетики, доведеться миритися потім зі своїм вибором».  І, скажу Вам відверто, минуло чимало років, траплялися  травми чи виникали перешкоди,  які було важко здолати  – я  плакала. Мама мені завжди казала: «Я тебе попереджала, обрала – тепер терпи,  потрібно боротися до самого кінця».  У принципі, чим ми зараз і займаємося.
• Коли у Вашій кар’єрі були найбільш кризові моменти, коли, можливо, Ви могли допустити думку, що може варто із цим закінчити? Чи такого не було?
• Знаєте, якщо такі думки й з’являлися, то вони були лише з гарячкування, з того, що  накипіло, нахлинули якісь емоції. Тобто я могла про них подумати, сказати і буквально вже за півгодини забути що я говорила і думати, що мені робити далі, як виходити з цієї ситуації. Так  щоби серйозно думати про те, щоби порвати зі спортом – ні, такого не було. Адже я люблю свою справу, я нею  живу, навіть, коли дуже сильно втомлююся  від якихось проблем чи тренувань. Буває, що травми не дають повноцінно тренуватись, психологічно втомлюєшся від того, що відбувається, але ти хочеш рухатися далі, ти розумієш, що без цього ніяк, ти це любиш, ти від цього кайфуєш і, хай там як, ти все це перетерплюєш заради того, щоби знову зайти на доріжку здоровим, щасливим – тренуватися  і реалізовувати себе. Знаєте,  це якісь такі відчуття й емоції, які людині, котра не займається професійним спортом, просто не збагнути. Ми,  спортсмени, – наче залежні наркомани, певно, чи що (сміється).  Можливо, так можна висловитися. От люблю я свою справу. Мене навіть після завершення сезону   вистачає тижня, певно, на два,  щоби я полінувалася, нічого не робила, була там зайнята якимись незрозумілими справами. А потім ти думаєш: «Може це вийти на пробіжку, трошки порухатися?». Хоч у тебе, насправді,  відпочинку – усього три тижні, ну максимум –  місяць. Але я вже на третій тиждень починаю бігати і прес качати, ще щось робити. Це якийсь незбагненний кайф.
• Вадим Крушинський вже у дитинстві  запропонував саме стрибати в довжину чи щось інше, бо у Вас є  певні результати і у потрійному стрибку, у бігу на 60, 100, 200 метрів…
• Я вам скажу так, як він мені говорив. Біля нього тоді стояла ще один тренер, яка одразу сказала: «Поглянь на цю дівчинку». Ми виконували тоді таку вправу, в якій вистрибуєш догори. Тож ще тоді, вони спрогнозували: «Ця дівчинка буде далеко стрибати в довжину». Іншими словами, відразу побачили у мені щось таке, у чому можна було мене реалізовувати. А щодо того, що я стартую в інших видах легкої атлетики, – 60 метрів, 200, потрійний. Все це ми робимо задля загального розвитку, адже ми чудово розуміємо, що стрибка не буде без хорошого якісного спринту: має бути дуже швидкий біг на планку. Потрійний  – це знову ж таки об’єми, база стрибкової роботи, завдяки якій ми також додаємо у бажаних сантиметрах. Неодноразово хотілося виступити в потрійному стрибку на стартах, спробувати себе, але на даному етапі на це просто не вистачає часу, тому працюємо суто у  своєму виді.

•  Думаю, Ви знаєте про видатних американських атлетів Джекі Джойнер-Керсі та  Карла  Льюіса, які, крім стрибків у довжину, ставали олімпійськими чемпіонами в інших видах легкої атлетики…
• Звісно, знаю. Наші стрибунки, які є рекордсменами Європи або стрибали під рекорд світу, також практикували таке поєднання – біг на 100 чи 200 метрів і  стрибки у довжину. Це загалом часто поєднується,  навіть у сучасному спорті. І нині  види поєднують топові атлети: та сама Малайка Міхамбо, котра стартує і на 60-метрівці, і на 100-метрівці. Олімпійська чемпіонка у стрибках у довжину Тіана Бартолета зі США 100 метрів біжить просто фантастично швидко. Це дуже поширена практика і, вважаю, що це крута практика, адже саме завдяки швидкому спринту, дівчата можуть додавати у  сантиметрах, причому якраз отих найбільш дальніх сантиметрах. На таких високих результатах, на яких вже просто просунутися далі на 10 чи навіть 5  сантиметрів – уже  щось просто неймовірне.
• Не так просто показувати високі результати у різних видах. Наскільки це взагалі реально при нинішньому рівні конкуренції у жіночих стрибках у довжину?
• Тепер це робити відчутно, бо дівчата (казатиму саме за них) стають більш вузько спеціалізованими. Ми концентруємося на одному виді, відпрацьовуючи його найтонші нюанси. Тому виграти медаль чемпіонату світу  на стометрівці і зайти в сектор, щоби  поборотися за медалі у  довжині – це щось з розряду фантастики. Але от у  складі збірної в естафеті, якщо ти достатньо  швидка і твоя команда сильна, можна привезти парочку  медалей з чемпіонату світу чи Європи. Зараз така практика є і вона приносить успіх.
• Очікуючи Олімпіаду в Токіо, яка, всі ми віримо, відбудеться 2021 року, згадаймо Вашу першу Олімпіаду в Ріо. Який відбиток у пам’яті залишили дебютні  Ігри?
• Насамперед – це  досвід, розуміння,  як рухатися далі, що потрібно робити, ким я хочу стати. Я перебувала в секторі з одними із найбільш  топових атлеток, з моїми, якщо й не  кумирами, то  людьми, за якими я спостерігала, з яких я брала приклад. У кожної з дівчат я намагалась для себе взяти щось корисне, завдяки чому я зможу додавати в результаті. Коли закінчилися змагання, в мене була лише одна думка, що дуже сильно хочеться на наступні Олімпійські ігри приїхати абсолютно в іншому статусі і, сподіваюсь, що це мені вдасться, і, що ми зможемо це відчувати вже саме 2021-го  у Токіо.
• Яке відчуття превалювало у Ріо –  допитливість чи мандраж?  
• Знаєте, було все разом. Відверто вам скажу, і мандраж був, і емоції: на все дивилася  такими молодими, зеленими очима. Намагалася все побачити, з усього щось почерпнути. Тепер на ті ж самі речі дивлюся вже зовсім по-іншому. Дуже часто сама собі говорю: мені б мою голову, та й два чи чотири роки тому. Я б усе зробила по-іншому. Але, на жаль, це неможливо, тому потрібно користуватися тим досвідом, який залишився у мене за спиною  і намагатись його використати у майбутньому.
• Уже зараз можемо уявити, що Ви приїдете на Олімпіаду у зовсім  іншому статусі – віце-чемпіонки світу, переможниці Світового туру у приміщенні та двох етапів Діамантової Ліги. Це буде, певно, найбільший на даний момент пресинг, який виникав у кар’єрі?
• Не скажу, що це пресинг. Мені, взагалі, здається, що це зовсім неправильне формулювання, неправильна позиція, неправильні думки спортсмена. Ми не їдемо туди, щоб заходити в сектор з думкою про те, що я повинна для когось це зробити, що я відповідальна чи за мною хтось дивиться, і я маю це зробити заради когось. Ні, ніякого пресингу абсолютно. Єдине, що є на таких стартах – відповідальність перед самим собою, перед тренером. Як на мене, це важливіше. Потрібно зайти з настільки спокійною і вільною головою, щоби отримувати задоволення від процесу. Знаєте, я намагаюся себе вчити, що у секторі потрібно насолоджуватися змаганнями:  тим, де ти, з ким ти, в якій компанії ти стрибаєш, кайфувати від того, що ти робиш. І в жодному разі не «вантажити»  свою голову чимось зайвим, що я щось комусь маю   довести чи ще щось таке. Просто потрібно реалізовувати свою працю, те, над чим ти працювала, наскільки ти готова і показати від того максимум. Ось і  все. Тоді все буде зовсім по-іншому і речі виглядатимуть із зовсім іншого ракурсу.

• Ви так харизматично  себе у секторі налаштовуєте – часто можна побачити і шалений погляд, і як Ви звертаєтеся  до себе, вигукуючи  щось типу  «Давай, ти зможеш!» Достатньо жорстка самонастанова…
• Я з собою дуже сувора. Як то кажуть, взагалі не няньчуся. Я можу  сильно себе побити і по щоках, і по ногах, щоб завестись, і сказати собі якісь суворі, грубі слова, і подумати. Тобто я завжди намагаюсь бути максимально, скажімо так, злою для того, аби навчитися стрибати за будь-яких умов. Тому що ніколи не буде такого, що ти приїхав на змагання і все круто, все кайфово – ноги біжать, ти «дзвениш» і  усе виходить. У такий стан спортсмен потрапляє неймовірно рідко, тому потрібно вміти стрибати у будь-якому стані, а саме для того, щоб навчитися так стрибати, ти повинен вміти себе завести, підбадьорити, налаштувати, знати, про що треба подумати, а про що не варто. Це  тонкі моменти психології для кожного спортсмена. На чемпіонаті Європи, світу або ж на Олімпійських Іграх  є орієнтовно 5 – 7 дівчат, які фізично готові однаково, а це означає, що вони можуть показувати однаковий результат. А місця у фінальному заліку, ось ці сантиметри «розігруються» нашою головою: наскільки спортсмен психологічно сильний, наскільки він цього бажає. Це атлет реалізовує свої можливості, він реагує на те, як конкуренти стрибають. Буває таке, що хтось може вистрелити у першій спробі, хтось у другій, хтось у третій. Є такі дівчата, які, здається,  можуть просто усе: думаєш, хто ж іще може стрибнути! Вона виходить на останню спробу і летить! Ось приклад з моєї кар’єри: на чемпіонаті Європи в Берліні переді мною стрибала Джазмін Соєрс з Великої Британії. Я ніколи не забуду, як сиділа і була просто на тисячу відсотків впевнена, що вона зараз додасть і викине мене з  трійки медалістів. У мене була лише одна думка в голові; «Є ще  одна спроба, і я повинна «прибавити» так, щоби повернути свою позицію» (Марина здійснила стрибок на 6.73 у заключній спробі, що дозволило їй забрати  «срібло» континентального чемпіонату – О.Г.) Саме про це я й кажу – голова! Дуже багато грає саме психологія, і саме вона «розігрує» оці дорогоцінні сантиметри і дорогоцінні місця.
• «Люблю свою невісточку – вона неймовірна» – ось щойно написали нам у чаті…
•  Мама Олена.
• Дуже приємно, вітання мамі Олені! Знаєте, слухаючи Вас,  просто  вражаєшся Вашим правильним мисленням  і розумієш, чому Ви настільки  харизматична в секторі. Тому що у Вас є віра, психологічна впевненість, правильна мотивація, цілеспрямованість, концентрація і це все дуже важливо. Тому, коли ми з Вами розмовляємо, я бачу  підтримку від наших глядачів із Мексики, Італії, Іспанії,  Сполучених Штатів,  Канади. З Чилі навіть хтось написав! Хтось просто лайки ставить, хтось пише «You`ll be the champion»  – «Ви будете чемпіонкою».
•  Так, я бачу.
•  Насправді, цього  хочуть  всі, не лише  українці, а й увесь світ цього бажає! Ви будете святкувати Новий рік, очевидно, в Хмельницькому з Михайлом, так?
• Ні, ми їдемо в маленьку відпусточку в Буковель, сподіваємось, що там буде сніг.
• На лижі?
• Так, ми трішки катаємось. Знаєте, ми маленькі любителі, не є такими фанатичними, але трішки розвіятися, подихати свіжим повітрям, насолодитися справжньою  новорічною атмосферою потрібно, адже за спиною такий нелегкий рік, і, мені здається, що нам потрібно від нього розвантажитися для того, щоби ми могли «видихнути» минулий сезон  і рухатися в наступний рік.
• Обережно там, все ж таки, сподіваюсь, ви нормально зі схилів з’їжджаєте…   
• Ми завжди з’їжджаємо небагато, зовсім трішки, підтримуючи один одного. У нас дуже велика родина і  всі катаємось, не випускаючи  один одного з очей.  І мама, і батько, і Мішина сестра – усі катаються на навчальному рівні. Ми  всі один біля одного.
• Ми вам бажаємо справжнього відчуття Новорічних та Різдвяних  свят у  Буковелі – гарного приємного катання! Напевно, ми всі  здогадуємося, що саме Ви загадуєте собі у  Новому році, бо ми теж цього хочемо!  Хай Ваші бажання залишаться в таємниці і здійсняться 2021-го!
• Ми ж знаємо,  до чого рухаються всі спортсмени, про що мріють, що бажають. Будемо сподіватись що цього року всім нашим атлетам вдасться реалізувати свої цілі. У нас дуже-дуже сильна нація і є дуже багато таких людей, які можуть просто творити історію і, сподіваюсь, що саме в 2021 році вдасться її творити, реалізовуючи свої здібності. Дай Боже!

Олександр Гливинський

Підготовка друкованої версії інтерв’ю – студентка магістратури «Спортивна журналістика» Діана Михайлик