Приходячи на ринок «Дніпро» за покупками, більшість киян, не кажучи вже про гостей столиці, навіть не підозрюють про те, що в його порівняно невеликій адміністративній будівлі знаходиться один з найкращих, на мій погляд, спортивних закладів міста.
Ось уже чимало років за підтримки влади Святошинського району тут щодня займаються в секціях вільної та греко-римської боротьби, карате, художньої гімнастики, акробатики, кікбоксингу не тільки сотні хлопчиків і дівчат, а й дорослих, досить відомих атлетів.
Саме тут понад 30 років на громадських засадах їх тренує чудовий фахівець Валерій Олександрович Тютюнник. Основною його роботою до виходу на пенсію була посада друкаря на комбінаті «Преса України», де він так само вважався фахівцем найвищого класу. Разом із татом щодня після школи приходив у «Дніпро» і син Віталік, котрий полюбив боротьбу всім серцем. З часом талановитий працьовитий юнак став майстром спорту. Відслуживши в армії він повернувся до рідного залу на «Дніпрі» вже тренером, ставши вірним помічником батька. Захоплення улюблених чоловіків всіляко підтримувала Катерина Іванівна, яка пропрацювала все життя поруч із чоловіком на «Пресі України». Ми сусіди, живемо в одному будинку. Завжди радів спілкуванню з цією дружною і щасливою сім’єю. Ще більше нас зблизило страшне горе, що обрушилося на моїх друзів.
У житті найчастіше так і буває: біда приходить раптово, безжально ламаючи і назавжди руйнуючи все навколо – плани, надії, людські долі. Так сталося і в нашій історії: в безглуздій, абсурдній, абсолютно невмотивованій автокатастрофі на безлюдному і тихому проспекті в теплий травневий вечір загинули двоє близьких друзів, два успішних тренери Віталій Тютюнник і Геннадій Нечипоренко. Скільки ж добрих планів і надій обірвалося вмить, а для їх рідних і близьких друзів життя назавжди перетворилося на пекло. Найдивовижніше тут, що дівчина, яка знаходилася за кермом автомобіля і не впоралася з керуванням на порожній вулиці, майже не постраждала в цій страшній аварії.
Дивуюся стійкості і шляхетності батьків загиблих хлопців – вони гідно й мужньо несуть свій хрест, хоча дається їм це ой як нелегко. Після деякої перерви Валерій Олександрович знову повернувся на «Дніпро», і став тренувати групу дітей, яку раніше вів Віталій. І ось уже три роки поспіль він разом з колегами і друзями загиблих тренерів проводить турнір їх пам’яті.
18 травня, в неділю, невеликий, затишний спортивний зал на «Дніпрі» насилу вмістив усіх бажаючих, які побажали взяти участь у третьому за рахунком подібному змаганні. Давненько не отримував я такого задоволення, спостерігаючи за бойовими, захоплюючими поєдинками дітей, юнаків та дорослих борців, багато з яких раніше займалися у Віталія та Геннадія. Дуже приємне враження залишили показові виступи юних каратистів і невеликий концерт художньої самодіяльності у виконанні дітей, що займаються в різних спортивних секціях на «Дніпрі».
Упевнений, абсолютно всім, а не тільки тим, хто зумів стати переможцем і призером турніру пам’яті загиблих тренерів, а також і глядачам, змагання сподобалися. І напевно залишать добрий слід в їхніх серцях – вмілою організацією, теплотою і щирістю …
Змахуючи скупі сльози, що котяться по обличчю, Валерій Олександрович Тютюнник, чудова людина і тренер, що виховав десятки майстрів спорту, кілька чемпіонів і призерів чемпіонату України і Києва, міжнародних турнірів (проте до цих пір не отримав почесного звання заслуженого тренера країни, що, на мій погляд, абсолютно несправедливо), хвилюючись, щиро подякував організаторам та учасникам за що відбувся турнір пам’яті. Приєднуючись до слів друга і колеги по роботі на комбінаті «Преса України», зауважу: ніколи всі ми не забудемо цих молодих хлопців. Пам’ять про них завжди буде з нами!
Михайло Волобуєв,
президент АСЖУ, член НОК України,
член Міжнародної асоціації спортивної преси