Юрій Ілючек, член Правліня АСЖУ
Стрибки у висоту в Україні стали найпопулярнішим видом легкої атлетики. Це сталося завдяки не тільки неймовірним досягненням олімпійської чемпіонки, переможниці абсолютного чемпіонату світу й чемпіонату Європи 2026 року та рекордсменки світу (210 см) Ярослави Магучих, її подруг зі збірної України Ірини Геращенко та Юлії Левченко, але й прориву до світової еліти Олега Дорощука. Вихованець Кіровоградської ОШВСМ і ОСДЮШОР-2 в цьому році виграв чемпіонат світу у приміщенні, посів друге місце на чемпіонаті Європи та став третім у фіналі Діамантової ліги. На жаль, на унікальному чемпіонаті світу в Будапешті, де змагалися лише найсильніші, українець посів четверте місце. Та це не завадило саме українському атлетові завершити сезон на першому місці світового рейтингу. Про сезон, що завершився, а також про цікаві моменти змагань зі стрибків у висоту, ми поговорили з особистим наставником Олега Дорощука, Заслуженим тренером України Геннадієм Здітовецьким.
– Геннадію Борисовичу, чи вважаєте цей сезон для вашого учня абсолютно успішним?
– Ну, взагалі-то, я чув, як спеціалісти казали, що сезон у Олега вийшов доволі гарним. Головні старти сезону – чемпіонат світу в приміщенні та літній чемпіонат Європи, на яких я акцентував увагу, перш за все, ми провели на належному рівні. Про це свідчать золото та срібло, здобуті на цих змаганнях. До того ж Олег виграв етап Діамантової ліги, довгий час був володарем найкращого результату сезону – 2.33 м й вийшов у лідери світового рейтингу. Він почав стабільно стрибати 2.30 м.
Та, все ж, я вважаю, що літній сезон завершився не дуже вдало. Після рівної боротьби з олімпійським чемпіоном Токіо, італійцем Джанмарко Тамбері на чемпіонаті Європи, де титулований конкурент буквально вирвав перемогу в останній спробі, надалі в Олега наче «закінчилося пальне». Пік форми пройшов. І з цим я пов’язую важкі стрибки на фіналі Діамантової ліги та на абсолютному чемпіонаті світу в Будапешті.
– З чим ви пов’язуєте цей певний спад результатів?
– Після чемпіонату Європи я його не бачив. Він приїхав на два дні в Україну, а потім три тижні тренувався та змагався в Європі. Звісно, що ми із ним спілкувалися, але тільки дистанційно, по телефону. Він працював за моїми планами, й я бачив його стрібки в телетрансляції. Після Будапешта, чесно кажучи, учня ще не бачив. Хотів би почути його думку, але, думаю, що на спад вплинули декілька факторів. Це самозаспокоєність, невеличке зниження вимог до себе в плані тренувального процесу та психологічне навантаження. Ну й фортуна була на боці конкурентів.
– А чому ви не виїжджали на всі змагання, як тренерка Ярослави Магучіх Тетяна Степанова, яка може контролювати тренувальний та змагальний процес, допомагаючи порадами?
– Справа в тому, що Тетяна Степанова з Ярославою майже постійно перебувають за кордоном. Так, вони готувалися до зимового сезону в Дніпрі. Але надалі там тренуватися ставало дедалі небезпечніше. І їм, звісно, стало спокійніше працювати за межами України.
Мені ж комфортніше саме в Україні. І в цьому плані умови для роботи в Кропивницькому, звісно, кращі та безпечніші, ніж у Дніпрі. До того ж у мене, окрім Олега, ще є перспективні спортсмени молодшого віку. Тож я намагаюся готувати найближчий резерв. І молоді треба приділяти велику увагу. Саме в цьому віці відбувається становлення й закладається той фундамент, який дозволяє збудувати дуже привабливий та міцний будинок.
Можливість виїжджати в мене є. Мені пропонували, наприклад, їхати до Будапешта. Я відмовився, тому що це більше комерційні змагання на відміну від офіційних чемпіонатів світу та Європи й Олімпійських ігор, де атлети змагаються за Україну, здобуваючи медалі та піднімаючи наш прапор. Тут же мова йшла більше про гроші, ніж про престиж країни. Так що в цьому випадку був мій особистий вибір.
– Чому Олег, після змагань у Будапешті, сказав, що нарешті відчув стрибок і легкість, чого не було до цього?
– Повернеться поговоримо з ним. Та це вже не перший такий випадок, коли він каже одне, а насправді воно все зовсім інакше. Як тренер зазначу, що кращі стрибки були в цьому літньому сезоні у Бердичі та в Монако, де він виграв. Непогано стрибав на чемпіонаті Європи. Не дарма ж Тамбері, після завершення змагань зазначив, що саме Олег змусив його стрибати на межі можливостей. І на 232 у нас була дуже гарна перша спроба. Та тут удача посміхнулася титулованому та психологічно дуже міцному італійцеві. Він зрозумів, що в нього з’явився шанс і чудово ним скористався. А коли Джанмарко ловить кураж, то він здатен на неймовірне. Саме це ми побачили в Будапешті, де Тамбері подолав фантастичні на даний момент 237 см.
– Чому, все ж таки, в Олега Дорощука краще виходить стрибати в закритому приміщенні, де він здобув титули чемпіона Європи та світу?
– Це зовсім не закономірність. Просто так виходить. Тому що Олег в 2025-му році, після вдалого виступу на чемпіонаті Європи, де стрибнув34, після цього отримав дві травми. Далі ми дуже обережно тренувалися та берегли його ногу. На чемпіонаті світу в Токіо він не був максимально готовий, щоб стрибати високо. Тому що мало технічних тренувань було. Та він там стрибнув 2.31 й став четвертим. І, на жаль, 2026 рік так само почався. Я завжди пам’ятаю про його болячки. Тому він не виконує на 100 відсотків ту роботу, яку він виконував перед Апелдорном. Скажімо так. Розумієте? Коли ушкодження на сто відсотків не заліковано, то воно дає про себе знати. І не дозволяє саме на відкритому повітрі реалізувати повністю власний потенціал.
– А при тій щільності змагань, які ми бачили наприкінці сезону, на тренування взагалі є час?
– Час завжди є, але його дуже мало. Там же кожні 5-7 днів були змагання. Я йому писав ці плани . Тренування були дуже легкі. Та повторюся, що, після чемпіонату Європи, як кажуть, у нього «батарейка розрядилася». А щоб її зарядити треба було хоча би 2 тижні, щоб трошки потренуватися. Зарядити ноги, так, по-простому, кажучи.
– Так і в Брюселі та й в Будапешті, на мій погляд, Олег важкуватим був.
– Я вам скажу, що, як у переносному, так і в прямому сенсі. Це в тому плані, що у нього часто виникає проблема з зайвою вагою. Коли знаходжусь біля нього, то постійно йому «капаю на мізки». Кажу, щоб контролював свою вагу. Кожний ранок має починатися зі зважування. Як тільки бачиш, що додав, то менше потрібно їсти та пити й контролювати цей процес. Він не завжди це виконує. Особливо, коли мене немає поруч. А для стрибуна зайва вага – це величезна проблема.
– А особисте життя?
– Ну це кому як. Он же Тамбері не заважає й Мондо Дюплантісу та багатьом іншим також.
– А «корона на голові» не з’явилася, коли Олег став першим номером світового рейтингу?
– Думаю, що трохи таке є. Це даже підспудно. Сам спортсмен може цього й не помічати. Але, як вам сказати, вимоги до себе понижуються. І вправи вже десь виконуються не на повну силу. А Тамбері чому він стільки років тримається серед найсильніших. Тому що га тренуваннях, які він викладає на загал, кожну вправу виконує з максимальною самовіддачею. І це потім працює на змаганнях. Хоча Джанмарко також не вдалося уникати важких ушкоджень та тривалих спадів.
– Ви очікували, що в цьому сезоні Тамбері злетить на космічну за сучасними мірками висоту?
– Ні, не очікував. Справа в тому, що в 2025-му році він був розібраним. Та й в цьому сезоні, він півліта стрибав 2,20-2,23. Але, повторюся, я бачив його тренування та його самовіддачу. Він здатен витиснути із себе максимум саме тоді, коли це найбільше потрібно. Тому що організм до цього абсолютно готовий.
Я може багатьох здивую, коли скажу, що Дорощук за своїми даними талановитіший за Тамбері. Фізично сильніший. Але Тамбері психологічно переважає. Джанмарко такий, що вміє викладуватися. У нього така психологія, він може взриватись. А Олег, я вважаю, ніколи не викладається на сто відсотків. А ще він більш закритий. А Тамбері своєю емоційністю та зовнішньою розкутістю тисне, впевнений, не тільки на Олега, але й на інших суперників. Ну й ще італієць просто змушує трибуни за себе відверто вболівати. Його люблять.
– От ви вже декілька разів підкреслили, що на нинішньому етапі 237 см – це космос. Але ж світовий рекорд 245 см й багато вболівальників не розуміють, чому зараз так високо не злітають? Які результати в чоловіків та жінок можна вважати гросмейстерськими?
– Я вважаю, що в жінок – це 2 метри та вище. А у чоловіків – все що вище 230 см. Тому що зараз, на відміну від попередніх часів, результати показують повністю без усякої фармпідготовки. Такої, яка була в епоху Сотомайора, Костадінової та інших лідерів того часу.
– А навіщо спортсмени ставлять позначки в секторі, що ми часто-густо бачимо в телетрансляціях?
– Це відміряється місце початку розбігу, щоб правильно вийти на точку відштовхування.
– А що під час стрибка важливіше: швидкість розбігу чи сила відштовхування?
– Ну, по – простому кажучи, головне – це вилетіти. А для того, щоб високо вилетіти треба вміти чудово перевести горизонтальну швидкість на вертикальну. Від вертикальної швидкості залежить висота виліту спортсмена. Та ще й під потрібним кутом. Тобто часто буває, що спортсмен фізично не готовий до цієї швидкості. В нього кут вильоту достатньо далекий. Так що тут все взаємопов’язане. І тому так важливо все гарно відпрацьовувати на тренуваннях.
– Геннадій Борисович, зараз всі стрибають стилем фосбері – флоп, але техніка часто різна. Яка техніка, на вашу думку, наближена до ідеальної?
– На мою думку, наближена до найкращої є техніка стрибка Мутаза Баршима. Катарець легкий та гнучкий. Хоча кожен долає планку, враховуючи свої індивідуальні особливості. В основному технічні основи закладується ще в юнацькому та юніорському віці. А в дорослому віці вона вже менше піддається вдосконаленню. Спортсмени більше покращують результати за рахунок покращення фізичних якостей. В Тамбері та Баршима чудова гнучкість, яку вони використовують. А хтось бере висоту максимальною силою відштовхування за рахунок великої швидкості розбігу. Ну а хтось, як Бекфорд, експериментує.
– Революції в стилі, після Діка Фосбері, більше не очікується?
– Так, після перекидного стилю, то дійсно була революція, коли планку почали долати спиною вперед. І Фосбері вважається першим, кому така техніка дозволила виграти олімпійське золото. Хоча знаєте, недавно я побачив відео, де в 1959-му році якійсь спортсмен розбігається під прямим кутом, прогинається, стрибає спиною, а потім перевертається і приземляється на живіт. Тоді ж ще в пісок стрибали. На спину було травматично та небезпечно. Так що як бачите до Фосбері були експериментатори. Та саме він довів, що це сучасний та переможний стиль.
– А в чому унікальність нашої королеви висоти Ярослави Магучіх, яка на один сантиметр побила здавалося б вічний рекорд Стефки Костадінової – 209 см?
– Ярослава дуже талановита спортсменка. Функціонально. В неї це уміння швидко розбігатися та відштовхуватися з дитинства закладене. Це, думаю, більше від природи. Хоча зрозуміло, що з віком тренування дають своє. Вона взрослішала. Але вже в 14-15 років було видно що це майбутня зірка, яка здатна стрибати дуже високо. Та той стрибок у Парижі за місяць до Олімпіади на 210 см змусив захоплюватися та трохи похвилюватися. Добре, що цей феноменальний злет не позначився на виступі на Олімпіаді. Хоча ми з вами вже в олімпійському Парижі на «Стад де Франс» бачили, наскільки важкою була та перемога над Ніколою Оліслагерс.
– А зміна відстані розбігу наскільки впливає, адже в минулому сезоні це зробила Ярослава, а в цьому Нікола?
– Ніхто цього не може побачити. Чи вона додавала там один-два кроки розбігу. Чи збільшила дугу? Я не впевнений що це надзвичайно щось там дає. Може чисто психологічно.
– Ми бачимо, що майже у всіх висотників бувають спади й лише Мондо Дюплантіс здавався непереможним у стрибках із жердиною. Та й він отримав гідну конкуренцію й програв декілька стартів. А стрибки з жердиною в плані техніки сильно відрізняються від вашого виду?
– Ну там же багато залежить від якості жердини. За рахунок технічного прогресу покращуються результати. Але там теж є особливості. Справа в тому, що жердина буває різної жорсткості . Чим важчий спортсмен, тим жорсткішою має бути жердина, яка має швидше катапультувати атлета. Але завдання спортсмена, по-простому кажучи, вистрибнути на цю жердину і її зігнути, щоб злетіти вище. А для того, щоб це зробити, треба швидко розігнатися й максимально сильно відштовхнутися. В цьому плані Дюплантіс просто феномен. Він біжить 100 метрів швидше ніж 10,4 сек. А ще ж Мондо стрібав ще з 7 років. Я бачив відео, де він стрибає з жердиною в себе вдома, де був облаштований спеціальний сектор. Так що його здібності помітили й стали розвивати з раннього дитинства. До того ж там чудові гени. Його батько сам стрибав із жердиною на 580 см, а мати виступала в легкоатлетичному багатоборстві. Так що в Мондо ще від народження, мабуть, бачили чемпіона та рекордсмена.
– Та повернемося до звичайних стрибків у висоту. Цей сезон фактично пропустили олімпійський чемпіон Парижа новозеландець Керр та чинний чемпіон світу, кореєць Ву. Чи здатні вони знову повернути собі лідерство, й за ким майбутнє?
– Ну, я не ворожка та не оракул, щоб передбачати майбутнє. Досвід Тамбері наявно продемонстрував, що за цілеспрямованої підготовки можна повернутися стрімко. Та це все проблеми наших конкурентів. Наше завдання – спланувати підготовку таким чином, щоб не втратити те, що маємо, але принципово додати в результатах. Без цього буде важко розраховувати на успіх.
Я буду пропонувати Олегові взагалі пропустити зимовий сезон і краще підготуватися до літнього сезону. Тим більше, що на нас чекає традиційний чемпіонат світу, який відбудеться з 10 по 19 вересня 2027 року в Пекині. А ще в червні у рамках IV Європейських ігор в Туреччині пройде Командний чемпіонат Європи в дивізіоні В, де в збірної України буде стояти завдання повернутися до елітної групи. Там потрібно буде допомагати команді. Ну, думаю, що звичних комерційних стартів в Олега також буде предостатньо.
Головне, щоб він правильно розставив пріоритети. В мене є певний оптимізм в плані того, що ми здатні додати. Та для цього потрібно самовіддано тренуватися, слухати тренера та продовжувати разом рухатися вперед.