Геннадій Ніколайчук, віце-президент АСЖУ
Війна змінює український спорт. Ракетні та дронові атаки дедалі частіше змушують переносити або скасовувати спортивні події, змінювати місця їх проведення, переривати тренування. Безпека людей була і залишається абсолютним пріоритетом. Тут не може бути жодних компромісів. Але є й інше питання: як зробити так, щоб спорт в Україні не зупинявся?
Якщо єдиною відповіддю системи на чергове загострення буде скасування або перенесення змагань, у довгостроковій перспективі ми ризикуємо втрачати динаміку спортивного життя. Особливо якщо виходити з реальності: війна затягується, а отже, нам потрібно не лише реагувати на небезпеку, а й навчитися тренуватися, змагатися та розвивати спорт у нових умовах. Безпека — не про зупинку. Вона про можливість продовжувати.
Інфраструктура, на яку сьогодні дивишся інакше
Ще понад десять років тому мені доводилося чути й обговорювати ідею створення спортивного простору у великому підземному приміщенні. Тоді це сприймалося просто як цікаве інфраструктурне рішення. Сьогодні така ідея має вже зовсім інший зміст.
Можливо, настав час системно говорити про підземну та іншу захищену спортивну інфраструктуру. Думати, які існуючі об’єкти можна адаптувати, що передбачати під час реконструкції спортивних споруд і які безпекові рішення закладати в нове будівництво.
Ми вже маємо цікаві приклади. У Харкові свого часу провели унікальний боксерський турнір у метро. Це було сильне й нестандартне рішення. Але спортивною ареною метро стало лише на один день. А якщо змагання тривають три, п’ять чи сім днів? Метро має виконувати свою основну транспортну функцію, а під час повітряних тривог ще й слугувати укриттям для людей.
Тому подібні рішення можуть бути яскравими прикладами, але навряд чи стануть системною відповіддю. Йдеться не про те, щоб завтра «перенести спорт під землю». Йдеться про пошук нової моделі безпечної спортивної інфраструктури.
Для різних регіонів і видів спорту рішення будуть різними. Саме тому потрібна професійна дискусія за участю федерацій, держави, місцевої влади, представників сектору безпеки й оборони, архітекторів, інженерів та організаторів змагань. Можливо, результатом такої роботи має стати окрема концепція безпечної спортивної інфраструктури України в умовах війни.
Захищений об’єкт — це ще не культура безпеки
Інфраструктура — лише частина питання. Не менш важливий напрям — нова культура безпеки спортивних заходів. За роки великої війни ми вже багато чого навчилися. Ще не так давно доводилося постійно нагадувати: не публікуйте локацію завчасно, не виставляйте сторіс у режимі реального часу, не повідомляйте зайвої інформації про місце перебування великої кількості спортсменів, глядачів чи гостей. Сьогодні ситуація значно краща. Але людський фактор залишається. І тут є певний парадокс, який я особливо помічаю через свою роботу з військовим, ветеранським та адаптивним спортом.
Спочатку мене дивувало, що іноді навіть люди, які самі добре знають природу небезпеки й захищають Україну, можуть ненавмисно створити додатковий ризик під час спортивного заходу — наприклад, через передчасну публікацію інформації чи локації. Згодом прийшло розуміння: найчастіше це не недбалість і тим більше не свідоме нехтування безпекою. Це просто брак специфічного досвіду. Водночас подібні ситуації трапляються не лише у військових. Їх іноді допускають навіть дуже досвідчені організатори спортивних заходів, які мають за плечима десятки змагань. Тому тут точно не йдеться про критику когось конкретного — йдеться про об’єктивну необхідність формувати нові підходи до безпеки, продиктовані самою реальністю війни.
Безпека спортивної події має власну специфіку. Тут одночасно є спортсмени, тренери, військові, ветерани, журналісти, глядачі, гості, акредитації, фото та відео, соціальні мережі, геолокація. Саме тому потрібні не докори, а просвіта, обмін досвідом і синхронна робота. Потрібно разом формувати культуру проведення спортивних заходів в умовах війни.
Чіткі й зрозумілі правила: що і коли можна анонсувати, коли повідомляти локацію, як працювати з фото та відео, медіа і геолокацією, як діяти під час повітряної тривоги. Це має стати такою ж природною частиною організації змагань, як медичне забезпечення, суддівство чи акредитація.
Спорт має жити
Навіщо взагалі докладати стільки зусиль, щоб зберігати спортивне життя під час війни? Тому що спорт для держави — це значно більше, ніж медалі, рекорди та турнірні таблиці. Це здоров’я нації та робота з молоддю. Це фізичне і психологічне відновлення наших захисників, реабілітація ветеранів та їх повернення до активного життя. Це також міжнародне представлення України, її впізнаваність, репутація та постійна присутність у світовому інформаційному просторі.
Спорт має унікальну здатність говорити з величезною аудиторією зрозумілою їй мовою. Наші спортсмени, команди та великі спортивні події привертають увагу до України, формують ставлення до неї та дають можливість доносити українські історії далеко за межами суто спортивної аудиторії. Саме тому я використовую поняття Sport Power — ширше бачення потенціалу спорту як ресурсу держави.
Спорт здатний одночасно працювати на суспільну стійкість, міжнародний авторитет України, дипломатію, реабілітацію, освіту, патріотичне виховання та консолідацію суспільства. Але для реалізації всього цього потенціалу є проста передумова: спорт насамперед має жити. Не всупереч безпеці. Навпаки — завдяки новим безпековим рішенням.
Повернути смак великого спорту
І тут для мене є ще один дуже важливий взаємозв’язок. Якщо ми навчимося створювати нові, справді безпечні умови для спорту, тоді зможемо поступово говорити і про повернення в Україну спортивних заходів міжнародного формату. Зізнаюся чесно: для мене це певною мірою мрія. Нехай спочатку це будуть не найбільші турніри, не тисячі іноземних гостей. Але важливо хоча б почати повертати цей смак — коли міжнародний спорт відбувається у тебе вдома. Для мене особисто і, впевнений, для багатьох колег по цеху такі міжнародні старти сьогодні стали б справжнім ковтком свіжого повітря — своєрідним ментальним і психологічним полегшенням, відчуттям повернення до нормальності.
Я б порівняв це з тим, що могло б дати відновлення роботи цивільної авіації в Україні: коли ти їдеш у Бориспіль, сідаєш у літак і летиш за кордон безпосередньо з України, а не спочатку годинами добираєшся до сусідньої країни, щоб уже звідти вилетіти. Здавалося б, це лише питання логістики, але психологічно відчуття було б зовсім іншим. Так само і повернення міжнародного спорту додому могло б дати нам дуже схоже відчуття — що частина звичного, нормального життя повертається. І саме цього відчуття нам усім сьогодні так бракує.
Україна ще зовсім недавно була сильною спортивною державою, приймала великі змагання, до нас приїжджав спортивний світ. І мені дуже не хочеться, щоб ми поступово звикли лише їздити до інших, ховатися і чекати більш сприятливих часів. Нам потрібно повертати це внутрішнє відчуття: ми можемо приймати, організовувати, змагатися вдома. Ми залишаємося гравцями великого спортивного світу.
І це не тільки про спорт. Іноземні спортсмени, тренери, журналісти, які приїдуть сюди, побачать Україну власними очима — наші реалії, наших людей, країну, яка воює, але продовжує жити й розвиватися. Безпечні умови дадуть можливість спорту не просто виживати. Вони можуть поступово повернути Україні відчуття сильної спортивної держави.
Не чекати кращих часів — створювати можливості зараз
Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна і пов’язані з нею безпекові виклики. Тому не можемо будувати спортивне життя лише на очікуванні моменту, коли обставини стануть сприятливішими. Український спорт має бути гнучким: уміти перебудовувати календарі та формати, адаптувати інфраструктуру, використовувати технології, впроваджувати нові протоколи безпеки й водночас не втрачати головного — людей, тренування, змагання, емоції та розвиток.
І тут для мене складається доволі проста логіка. Інфраструктура — щоб мати де проводити. Культура безпеки — щоб знати, як проводити. Міжнародні старти вдома — щоб не втрачати відчуття, що Україна залишається частиною великої спортивної гри.
За роки війни Україна навчилася знаходити рішення для ситуацій, до яких нас ніхто не готував. Спорт не повинен бути винятком. Більше того, можливо, саме український досвід згодом стане прикладом того, як спорт може функціонувати, розвиватися і залишатися ресурсом держави в умовах тривалої війни, не нехтуючи безпекою людей.
Тому головну думку я б сформулював просто: українському спорту потрібна нова культура безпеки.
Не культура страху і постійних скасувань. А культура відповідальності, гнучкості та готовності до нової реальності. Щоб спорт був безпечним. Щоб спорт залишався сильним. І щоб український спорт продовжував жити.
Фото Геннадія Ніколайчука