Вікторія Онопрієнко — уособлення сучасної української школи художньої гімнастики: витончена, технічна, з непохитним стрижнем й унікальним артистизмом. Вона пройшла шлях від маленької дівчинки у переповненому залі до лідерки збірної, яка підкорила світові п’єдестали. Сьогодні, завершивши активну спортивну кар’єру, Вікторія продовжує виховувати нове покоління грацій, відкрито говорячи про те, що часто залишається за лаштунками.
Ми зустрілися, щоб поговорити без прикрас: про залізну дисципліну, критичний вік для спортсменок, трансформацію радянських підходів у тренуваннях, а також про те, чому повернення російських атлетів на міжнародну арену є виявом цинізму та подвійних стандартів з боку міжнародних спортивних інституцій.
Про конкуренцію
— Художня гімнастика вважається одним із найконкурентніших видів спорту. Що допомагало вам усі ці роки зберігати впевненість у тому, що саме ви потрапите до збірної та зможете дійти до Олімпіади?
— Насамперед мене тримали моя мрія та мета, яку я поставила перед собою ще в дитинстві. Я виросла у спортивній родині, тому з дитинства звикла до дисципліни та розуміння того, що результат приходить через щоденну роботу. У нашому виді спорту конкуренція завжди була величезною. Коли я починала займатися, у моїй віковій категорії було по 30–40 дітей. Але я завжди була максималісткою. Якщо я за щось бралася, то хотіла бути найкращою.
Крім того, я від багатьох речей відмовлялася. Поки мої однолітки гуляли після тренувань, я думала лише про те, щоб якісно виконати свою роботу. У мене завжди було відчуття, що навіть одне пропущене тренування може колись нагадати про себе під час важливих змагань.
— Коли найчастіше настає той критичний момент, коли гімнастки вирішують завершити кар’єру?
— Якщо говорити про статистику, то найскладніший період припадає приблизно на 14–16 років. Це час, коли починаються серйозні фізіологічні зміни, тіло змінюється, стає важче психологічно. Саме тоді багато дівчат починають сумніватися у собі або втрачають мотивацію. До цього додаються великі навантаження, навчання, постійна конкуренція.
— Що найчастіше стає причиною передчасного завершення кар’єри?
— Причин зазвичай кілька. Це можуть бути травми, психологічне вигорання або складний перехід із юніорського спорту у дорослий. Часто буває так, що спортсменка дуже яскраво виступає серед юніорів, але коли переходить на дорослий рівень, стикається з набагато вищими вимогами. Не всі готові витримати цей перехід. Також у художній гімнастиці через ранній початок і великі навантаження досить часто виникають проблеми зі здоров’ям. Хтось навчається з ними працювати, а хтось вирішує завершити кар’єру.
Про українську школу гімнастики
— Україна багато років залишається серед світових лідерів у художній гімнастиці. У чому наш секрет?
— Насамперед у характері. Українці завжди вміли йти до своєї мети незалежно від обставин. Але якщо говорити професійно, то наша сила — в українській школі художньої гімнастики. У нас дуже сильна база. Ми приділяємо величезну увагу техніці тіла, роботі з предметом, артистизму. Саме комплексність завжди була перевагою українських спортсменок. Якщо в когось відсутній хоча б один із цих компонентів, це одразу впливає на результат.
— Чого, на вашу думку, бракує іншим країнам?
— Багато країн мають сильні окремі сторони, але українська школа історично формувала саме універсальних спортсменок. У нас завжди була дуже сильна технічна база, закладена ще попередніми поколіннями тренерів і спортсменок. Ми намагаємося не лише підтримувати цей рівень, а й постійно його розвивати.
Про ідеальну гімнастку
— Якщо взяти найкращі якості різних збірних світу, якою була б ваша ідеальна гімнастка?
— Для мене фундаментом завжди залишається техніка тіла. Без правильної бази неможливо побудувати високий рівень майстерності. Я б точно залишила українську школу техніки виконання елементів і роботу з тілом. Також для мене дуже важливі артистизм, харизма та вміння розповідати історію на килимі. Сьогодні недостатньо просто виконати складний елемент. Потрібно ще змусити глядача й суддів відчути твою програму.
Про дітей, талант і спорт
— Чи віддали б ви свою дитину у спорт?
— Сто відсотків. Я переконана, що спорт формує характер, дисципліну, відповідальність і вміння досягати поставлених цілей.
— А якщо не художня гімнастика?
— Я б розглядала плавання, фехтування, синхронне плавання, сучасне п’ятиборство. Це види спорту, які дуже добре розвивають дитину фізично та психологічно. Головне — щоб дитині подобалося те, чим вона займається.
— Чи можете ви з професійного погляду подивитися на дитину й зрозуміти, що вона стане чемпіонкою?
— Ні. Я вважаю, що так не працює. Звичайно, є природні дані: гарні лінії, гнучкість, координація, будова тіла. Але цього недостатньо. У спорті дуже багато залежить від праці, тренера, підтримки батьків і внутрішньої мотивації самої дитини.
— Тобто не варто прогнозувати дитині її спортивне майбутнє на початку шляху?
— Абсолютно. Я вважаю, що кожна дитина заслуговує на шанс. Буває так, що на початку шляху спортсменка не виділяється серед інших, але через кілька років саме вона робить величезний прорив. Тому фраза «У тебе нічого не вийде» може дуже сильно нашкодити дитині й залишитися з нею на все життя.
Про тренди та суддівство
— Художню гімнастику часто супроводжують дискусії навколо оцінювання та суддівства. Як спортсмени сприймають такі історії?
— Це частина будь-якого суб’єктивного виду спорту. Завжди будуть дискусії, суперечки та різні думки. Але спортсмен не може контролювати суддівство. Він може контролювати лише свою підготовку, свій виступ і свою реакцію на ситуацію.
— Наскільки сильно ви змушені підлаштовуватися до нових правил і трендів?
— Дуже сильно. Після кожного олімпійського циклу правила змінюються, іноді досить кардинально. Наприклад, останніми роками значно зріс акцент на артистизм. Важливими стали не лише складність і техніка, а й музика, образ, історія програми.
— Тобто гімнастика постійно змінюється?
— Так. Ми аналізуємо нові правила, дивимося на оцінки конкурентів, коригуємо програми після кожного старту. Фактично сучасна гімнастика — це не лише творчість і спорт, а ще й певною мірою математика.
Про життя після спорту
— Чим ви займаєтеся зараз? Як виглядає ваш день?
— Зараз у мене дуже багато роботи з дітьми, майстер-класів, тренувань і різних спортивних заходів. Мені подобається ділитися досвідом і допомагати молодим спортсменкам проходити ті труднощі, через які колись проходила сама. Також зараз я більше уваги приділяю родині та своєму здоров’ю.
— Після завершення спортивної кар’єри є багато різних напрямів для розвитку. У чому ви хотіли б спробувати себе?
— Мені дуже цікаві робота з дітьми та розвиток молодих спортсменів. Також я відкрита до нових проєктів, пов’язаних зі спортом, освітою та популяризацією здорового способу життя.
— Який сезон у вашій кар’єрі був найскладнішим?
— Найважчими завжди були періоди переходу на новий рівень, коли зростали навантаження, відповідальність і очікування. Саме тоді спортсмен найбільше перевіряє себе на міцність.
Про зміни у гімнастиці
— У спорті ще залишилися пострадянські підходи?
— Певні елементи старої системи ще можна зустріти, але спорт поступово змінюється. Сьогодні значно більше уваги приділяють психологічному стану спортсмена, його комфорту та здоров’ю. На мою думку, дитина повинна поважати тренера, а не боятися його.
— Як художня гімнастика змінилася за останні роки?
— Вона стала складнішою, артистичнішою й вимогливішою. Сьогодні спортсменка повинна бути не лише технічно сильною, а й цікавою особистістю на килимі, яка може створити образ і запам’ятатися глядачам.
Про відсторонення російських спортсменок
— Як змінилася художня гімнастика після відсторонення російських спортсменок?
— Я взагалі про російських гімнасток не хочу говорити. Сьогодні ми маємо, перш за все, говорити не про те, як змінилася гімнастика після відсторонення росіянок, а про те, чому, на п’ятому році масштабної страшної кровопролитної війни, яку веде росія в Україні, їх знову повернули на всі міжнародні старти під своєю національною символікою. Вони не гідні виступати навіть під нейтральним прапором. Ось ця думка “спорт поза політикою” – це цинізм і подвійність стандартів. Це відкрита неповага і байдужість з боку Міжнародної федерації гімнастики до України. Це не про спорт – це про людину і гідність.
Якщо говорити безпосередньо про відсутність цих гімнасток на килимі, то не потрібно їх переоцінювати. Конкуренція нікуди не зникла, і це вже конкретно про спорт. Шанс проявити себе і перемогти є у кожної країни. В цьому сутність спорту. Світова художня гімнастика продовжує розвиватися: з’являються нові лідери, нові сильні спортсменки та нові школи. Головне, що боротьба за медалі залишається на дуже високому рівні. І також важливо, щоби людяність завжди перемагала, навіть в спорті.
Аліна Городиська