Після спринту Віталій Мандзин дав інтерв’ю українським медіа.
— Стосовно ходу: ви програли близько півтори хвилини лідеру. Один промах — це ніби й небагато, але результат зараз уже за межами двадцятки. Як оцінюєте гонку?
— Скажу так: сьогодні я зробив усе від себе можливе. Звісно, прикро через один промах, хотілося відстрілятися «чисто», але загалом це робочий результат. Щодо швидкості на трасі — було справді важко, максимально важко. Я виклався на повну, але маємо такий підсумок. Будемо готуватися до переслідування і намагатися показати там кращий результат.
— У чому саме полягала складність: це вплив високогір’я чи, можливо, сніг підтанув?
— Складність насамперед у високогір’ї. Тут біжиться доволі тяжко, і це очевидно. Але ми для того і тренуємося. Спринт — це гонка високих швидкостей, де ти маєш тримати темп від старту до фінішу. Я намагався це робити, але на останньому колі відчув, що сил забракло. Проте я зробив усе, що міг.
— Можливо, після акліматизації у другій частині змагань стане легше, коли організм звикне до висоти?
— Я б не сказав, що справа лише в акліматизації. Це особливості роботи на високогір’ї, цілком робочі стани, які тут є звичними. Будемо готуватися до наступних стартів, щоб далі все було краще.
— Зараз сонячна тепла погода. Чи не розбита траса?
— Ні, велика частина дистанції проходить у тіні, в лісі. Траса сьогодні була в хорошому стані, і лижі працювали непогано.
— Віталію, вас сьогодні підтримує родина?
— Так! Я їх ще не бачив на трибунах, шукав очима, але вболівальників дуже багато. Батьки та рідні приїхали підтримати мене, за що їм величезна подяка. Мені дуже приємно, що вони тут і вболівають наживо.
— Чи відчуваєш ти через це додаткову відповідальність? Чи впливає присутність батьків на бажання виступити краще?
— Насправді, ні. Це вже не вперше, коли вони підтримують мене на стадіоні. Я дуже хотів, щоб вони приїхали, побачили все на власні очі та відчули цю атмосферу. Бо дивитися по телевізору — це одне, а бути присутнім на стадіоні — зовсім інше. Дуже радий, що вони мають таку змогу.
— Бачив, що вас довго тримали іноземні бродкастери. Запитували про ситуацію з Владиславом Гераскевичем?
— Так, запитували. Було очевидно, що питатимуть саме про це. Приємно, що нами цікавляться. Важливо, що Владислав підняв тему, про яку тепер говорить не лише спортивний світ, а й суспільство загалом.
— Чи спілкувався ти на цю тему з іноземними біатлоністами? Чи висловлювали вони підтримку?
— З міжнародними колегами ще не встиг поспілкуватися. Коли вчора все це відбувалося, ми вже закінчили тренування, а сьогодні була гонка — у всіх думки про старт. Думаю, ми ще матимемо нагоду обговорити це згодом.
— До речі, Сондре Слеттемарк позавчора казав, що вболіватиме за вас, бо важливо, щоб українські біатлоністи також відчували підтримку в ці часи.
— Це правда, є багато спортсменів, з якими я добре спілкуюся. Вислів «біатлонна сім’я», як би абстрактно він не звучав, — це реальність. Ми намагаємося радіти успіхам один одного і підтримувати, коли стаються складні ситуації. Усі ставляться з розумінням, і це надзвичайно цінно для нас. Дякую.
Олександр Гливинський, член АСЖУ та AIPS