У спорті є хороші атлети, видатні спортсмени, а є метри з того чи іншого виду спорту. З одним із них нещодавно зустрілися члени виконкому Закарпатського обласного відділення НОК України (Ужгород, спорткомплекс «Юність»), журналісти, представники фізкультурно-спортивних товариств, вихованці «ДЮСШ» облради ФСТ «Динамо» тощо.
А мова йде про нашого земляка, 5-разового чемпіона світу з фехтування, дворазового срібного призера Олімпійських ігор, капітана збірної команди рапіристів Радянського Союзу, чудового наставника мушкетерів змс В. В. Станковича. Віталій Аркадьєв, якого вважають батьком радянської фехтувальної школи, побачивши закарпатського рапіриста Василя Станковича на доріжці, з притаманною йому образністю, сказав: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою і кам’яною незворушністю». Мабуть, мав підстави так говорити, бо Василь не раз сильною рукою вибивав клинок суперника, залишаючись у найвідповідальніші моменти спокійним як скеля.
Зустріч із видатним земляком відкрив головний олімпієць Срібної Землі Іван Риляк, який коротко проінформував шанованого гостя та присутніх про ту роботу, яка була зроблена протягом останнього часу обласним осередком НОК України.
А потім В. В. Станкович поділився спогадами про те, як із заїдливого футболіста у хорошому розумінні цього слова, він став неперевершеним мушкетером. Також Василь Васильович відповів на численні запитання працівників мас-медіа, екс-начальника управління у справах молоді та спорту облдержадміністрації Ярослава Свиди, голови облради ФСТ «Динамо» та президента федерації фехтування Закарпаття Михайла Пантя, завідувача загальноуніверситетською кафедрою фізичного виховання УжНУ Івана Маріонди та інших учасників.
Після закінчення засідання «за круглим столом» я із старшим тренером Закарпаття з фехтування Анатолієм Гереєм, колегою Василем Бедзіром та Василем Станковичем продовжили спілкування у тамтешній кав’ярні, замовивши для всіх каву по–закарпатськи:
— Василю Васильовичу, ви у дитинстві, як і всі закарпатські хлопчаки, марили футболом, а відтак поступили на футбольну секцію у Львівський інститут фізичної культури. А у результаті стали одним із кращих фехтувальником світу. Чому так вийшло?
— Це був для мене доленосний випадок. Звісно, наплив на футбольну секцію був занадто великим. Гадаю, що навіть більшим за медичний та юридичний факультети в університет. Я із спеціальності отримав трійку. А це означало, що я за бортом омріяного вишу. І тут до мене підійшов чоловік і сказав, що з такою оцінкою ти не потрапиш до інституту, зокрема на факультет ігрових видів спорту, отож бери швиденько свої документи і йди зі мною. Як згодом з’ясувалося, це був не хто інший, як сам Вадим Андрієвський, колишній чемпіон СРСР із фехтування, а тоді вже знаний наставник львівських мушкетерів. Ні, я футбол не закинув. Три роки ще був у складі збірної команди інфізу з цього виду спорту та волейболу. Мало того, я встигав після пар побувати на трьох–чотирьох тренуваннях. Звісно — це було фехтування, а потім футбол, а коли вже сутеніло біг у тир, де займався кульовою стрільбою. У гуртожиток не йшов, а ледь-ледь за собою ноги волочив. Головне було дійти до ліжка, бо вечеряти не хотілося, а лише прилягти і відпочити. М’язи гуділи, мов струни, а у голові було, як на тому колгоспному току, коли пшеницю очищають…
І все ж я був на сьомому небі, бо Вадим Андрієвський, який уже працював ректором інституту, відкрив мені світ фехтування на рапірах. Він навчив мене володіти всіма нюансами фехтувальної техніки й тактики. Взагалі оригінальні творчі ідеї та знахідки видатного тренера ми, його вихованці, намагалися втілювати на тренуваннях, а згодом із високим ефектом реалізувати на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та інших престижних змаганнях. І нам це вдавалося.
— Ваше перше серйозне змагання?
— Було багато серйозних змагань і на республіканському та всесоюзному рівнях, але гадаю — це Олімпійські ігри у Мехіко. До них серйозно я почав готуватися ще за два роки. У 1967 році провів кілька серйозних змагань на всеукраїнському рівні, але остаточно здобув ліцензію на ігри лише у рік Олімпіади (1968 р.), ставши вперше чемпіоном СРСР. А з Мехіко повернувся зі срібною медаллю у командних змаганнях.
— У 25 років Василь Станкович став першою рапірою планети і країни, здобувши золоту медаль на чемпіонаті світу, яка у 1971 році проходила у Відні. Але як ви могли стати кращим, коли перед цим в Італії ви отримали досить серйозну травму. Уламок зламаної рапіри вам попав у стегно.
— У народі кажуть “Вовка боятися — у ліс не ходить” (сміється). Та я почав не лише наполегливо тренуватися після цього випадку, але й робив усі процедури, щоб якнайшвидше, а головне повноцінним стати у стрій. Мені це вдалося зробити і я знову з чергової Олімпіади (Мюнхен, 1972 р.) повернувся зі срібною нагородою. Тоді мене журналісти і прозвали «Срібна рапіра» із Срібної Землі.
Якщо бути відвертим, то у 60-70-х роках збірна команда СРСР з фехтування (рапіра) була найсильнішою у світі. Віктор Жданович, Герман Свєшников, Віктор Путятин, Юрій Чиж, Олександр Романьков, Володимир Смирнов — це були аси своєї справи. На жаль, у фіналах олімпіад (1968 та 1972 рр.) ми двічі поступалися — спершу французам, а потім –полякам.
Ще про одне. Фехтувальники виходять на доріжку, як і боксери на ринг, щоб провести бій із суперником. До речі, на Мюнхенській Олімпіаді стався прикрий випадок теє із вихованцем львівської фехтувальної школи саблістом Віктором Сидяком. Йому під час одного з двобоїв в око потрапив невеликий металевий осколок. Треба було втручання лікаря. Після видалення осколка біль не вщухав. Однак спортсмен продовжував боротьбу до кінця. Оце — мужність, оце — впертість і наполегливість. Таким повинен бути справжній мушкетер…
— Що найбільше вас вразило на трьох Олімпіадах?
— Попри спеку, Мехіко назавжди залишилося у пам’яті веселим та безтурботним. Можливо тому, що це була перша моя Олімпіада… Вже через чотири роки у Мюнхені всіх вразив теракт, вчинений проти збірної Ізраїлю: навколо було повно поліції, атлети постійно перебували під дулом автомата, відчувалася якась невпевненість у своїй безпеці…
— А конкретніше можете розповісти про теракт, який мав місце під час Ігор у Мюнхені?
— Ця трагедія сталася 5 вересня. 8 палестинських терористів з організації «Чорний вересень» увірвалися в Олімпійське селище й захопили в заручники 11 ізраїльських спортсменів, убивши двох, коли ті спробували чинити опір. Як наслідок, Олімпійське селище було паралізоване впродовж 18 годин.
Врешті терористів разом із заручниками відвезли на гелікоптері до військового аеропорту, звідки вони повинні були вилетіти до Єгипету. Внаслідок невдалої спроби звільнення заручників, до якої вдалися німецькі власті, всі ізраїльські атлети загинули — один із палестинців кинув у гелікоптер гранату, інший прошив його автоматною чергою. Із палестинців залишилося в живих троє. Двоє з них були пізніше вбиті Моссадом.
— Яким був ваш тренер Вадим Андрієвський?
— Одним словом і одним реченням не скажеш. Потрібен абзац, скажімо на 10 сторінках формату А-4. Це була людина з великої літери. Поліглот. Книги французьких письменників читав в оригіналі. Учасник фінської війни. Був командиром окремого розвідувального лижного батальйону. Коли Вадим Андрієвський із своїми солдатами потрапив в оточення німців, снайперська фашистська куля попала в магазин його автомата. Дев’ять куль пройшли через його тіло, він втратив око, три фаланги пальців на лівій руці… Андрієвський опритомнів лише у госпіталі в Свердловську. Лікар, як побачив Андрієвського, вимовив: «У сорочці народився! Кулі пройшли за міліметр від хребта і життєвих важливих органів». Але цей інвалід у 1948 році став чемпіоном СРСР із фехтування на шаблях. Гадаю, що тут коментарі зайві.
Як наставник, він був суворим і вимогливим. Але спершу до себе, а потім до своїх вихованців. Його називали поза очі деспотом, тираном, сатрапом. Але цей деспот у Львові з нуля підняв фехтування. Він започаткував власну школу з цього виду спорту, яка була відомою у всьому світі. Вадим Олексійович Андрієвський прищеплював нам культуру та гармонійність як у повсякденному житті, так і у спорті. Він учив перемагати красиво, виховував волю та дисциплінованість. Ще раз повторююсь: тренером він був суворим та вимогливим, але принциповим та справедливим. І за це ми його всі поважали та любили. А ще цінували його професіоналізм. Він приділяв увагу кожному — новачку й чемпіону, перспективному спортсмену та тому, хто не мав великих здібностей до фехтування. Бо найважливішим вважав підготувати хорошого спеціаліста, тренера, дати путівку в життя кожному із нас. Я перед ним знімаю хустську клебаню. І це із задоволенням згоден робити щодня, щогодини. Це був великий Тренер, це був метр фехтувальної школи світового масштабу…
— Ви побували на трьох літніх Олімпійських іграх. Хто із закарпатців ще на них був?
— Так вийшло, що на останніх двох Олімпіадах були і мої земляки. І що приємно, всі вони повернулися додому із медалями різного ґатунку. З мюнхенських Ігор-72 член олімпійської збірної СРСР з футболу ужгородець Йожеф Сабо повернувся із бронзовою нагородою, а через 4 роки таку ж медаль виборов у Канаді (Монреаль) ще один футболіст-закарпатець Стефан Решко. А ось берегівчанка Ніна Лобова-Гецко у 1976 році з-за океану привезла олімпійське золото (збірна СРСР із гандболу, жінки).
— Після завершення спортивної кар’єри ви перейшли на тренерські хліби?
— Зпочатку працював тренером та викладачем у рідному інституті, а відтак очолив Школу вищої спортивної майстерності (ШВСМ). Згодом мене було призначено головним тренером збірної команди УРСР. Багато років працював у штабі наставників збірної СРСР. Та після одного випадку, аж не хочеться згадувати, вирішив перебратися у досить фехтувальну країну та з великими спортивними традиціями Угорщину (1988 рік). Довелося попрацювати і в Індонезії. Але чи не найбільше перебував у США, де пропагував фехтувальну школу мого навчителя Вадима Андріївського. У даний час я вільний агент і більше працювати не хочу. У мене трудовий стаж, ого, 55 років. Ні, я не кажу, що я категорично не хочу працювати. Боже впаси. На городі, в саду, полювання, риболовля, тихе полювання і, звичайно, якщо запропонують мені попрацювати тренером-консультантом без зарплати — дам згоду.
— Кілька слів про свою сім’ю?
— Одружений (сміється). А дружиною стала моя вихованка, яка вчилася теж у Львівському інфізі й теж опановувала ази мушкетерської справи. Я вже тоді працював на кафедрі й паралельно тренував студентів. Разом із Тетяною виховуємо доньку, яка теж свого часу займалася фехтувальною справою.
Ми вже завершували бесіду з Василем Васильовичем, як роздався телефонний дзвінок. Це запрацювала мобілка головного тренера збірної Закарпаття з фехтування Анатолія Герея. Вибачте, — сказав Анатолій але цей дзвінок я уже чекаю більше двох годин із гаком. З окремих почутих слів було зрозуміло, що телефонують із змагань, які щойно завершилися. Із щирого сміху та радісних вигуків можна було здогадатися, що наша команда стала переможницею змагань.
Анатолій Герей перед тим, як виключити мобілку, подякував і поздоровив своїх вихованок із заслуженою перемогою, а відтак звернувся до Василя Станковича: «Щойно у Львові, Василю Васильовичу, завершилися фінальні змагання на Кубок України з фехтування. Наша дівоча збірна області у фінальних боях перемогла господарок. Аліна та Крістіна Рапинець, Ангеліна Цімболинець та Олександра Ковач, а також їх тренери Оксана Рапинець, Сергій Горецький та Світлана Шевченко цю перемогу дарують вам, шановний Василю Васильовичу.
— Щиро вдячний, чарівні закарпаточки-мушкатерочки. Так тримати. Я завжди говорив і повторюю сьогодні вкотре: на Україні є чотири фехтувальні центри — це Харків, Львів, Миколаїв та Ужгород. Та після цієї перемоги треба переставити міста у такому порядку: Ужгород, Львів, Харків, Миколаїв… здолавши в фіналі збірну команду Львова, виграли Кубок України.
Наша довідка: Василь Васильович Станкович народився 25 квітня 1946 року у селі Доробратово, що на Іршавщині. Василькові не було й 5 років, коли батьки перебралися на постійне місце проживання у село Нове Давидково, що на Мукачівщині. Тут його батьки працювали вчителями. Вчився хлопчина добре, а ще краще грав футбол із своїми ровесниками аж до вечірніх сутінках. Заслужений майстер спорту СРСР з фехтування (рапіра, 1968 р.). Дворазовий срібний призер Олімпійських ігор (ХІХ у Мехіко та ХХ у Мюнхені). З чемпіонатів світу він на Срібну Землю привіз повний комплект медалей: 5 – золотих (1971 р., Відень, особисті змагання) та чотири у командних змаганнях (1969 р., Відень, 1970 р., Анкара, 1973 р. Гетеборг та 1974 р. Гренобль). Дві срібні нагороди закарпатець здобув у Відні (1969 р., особиста першість) та у Будапешті (1975 р., командні змагання). Єдину бронзову медаль В. Станкович виборов теж у Відні у 1971 році (командна першість).
Крім того, в арсеналі нагород у фехтувальника є золота медаль з літньої Універсіади СРСР, дві — з чемпіонату СРСР в особистій першості (1968 та 1970 рр.). Також наш земляк у складі збірної команди СРСР двічі виграв Кубок Європи (1969 та 1970 р.).
Капітан збірної команди рапіристів СРСР. Закінчив Львівський державний інститут фізичної культури (1971 р.). Нагороджений орденом “Знак Пошани”.
У даний час В. В. Станкович перебуває на рідній батьківщині й проживає у селі Новому Давидкові. Тут він збудував гарний дім, посадив дерева-виноградники, розвів свійську живність. Як заїдливий мисливець має на обійсті завжди гарних собак.
Словом, зробив все те, що повинен зробити справжній закарпатський ґазда. А щодо США, де залишилася донька, будь коли може сісти на літак й полетіти до неї.
Василь Гаджега,
президент Закарпатської АСЖУ,
член виконкому обласного відділення НОК України