Студенти Інституту журналістики зустрілися із олімпійською чемпіонкою Лондона Яною Шемякіною. Спілкування проходило у дружній і невимушеній атмосфері. Титулована шпажиста розповіла про свій шлях у фехтуванні, поділилася думками з приводу спортивної реформи, а також сказала кілька слів про плани на майбутнє.
Зазвичай її можна побачити на фехтувальних доріжках. Але цього дня вона ходила килимовими доріжками, котрі вкривають підлогу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тріумфаторка лондонської Олімпіади, багаторазова переможниця і призерка чемпіонатів Європи та різноманітних міжнародних турнірів з фехтування, прима вітчизняної шпаги. Незважаючи на усі свої титули і регалії, в житті Яна Шемякіна проста і відкрита людина. Тому вона без особливих труднощів погодилася зустрітися зі студентами 3-го курсу, майбутніми спортивними журналістами. Охочих поспілкуватися із видатною спортсменкою виявилося чимало, невеличка аудиторія була заповнена вщент. Яна Володимирівна подякувала усім, хто завітав на цю зустріч, і сказала, що готова відповідати на будь-які запитання. Потім додала, що ставити їх можна як російською, так і українською мовами.
– До того, як почати займатися фехтуванням, ви пробували себе у гірськолижному спорті. У якій дисципліні змагалися, чому вирішили змінити вид спорту та які навички здобули, катаючись на лижах?
– Оскільки мої батьки були не дуже заможними, я займалася гірськими лижами у безкоштовній секції. Парк, де ми каталися, був розташований біля дому, тому мені не треба було далеко їздити. Займалася я майже рік, вже навіть почали з’являтися певні результати. І ось тренер каже: «Яно, готуйся, скоро поїдемо на змагання». Мені так кортіло добре виступити, що я тренувалася фактично до останнього. Під час одного з підготовчих етапів вирішила проїхати ще один спуск. На той момент усі вже розійшлися. На горі був не дужу високий трамплін, я його не помітила, підскочила, приземлилася невдало і зламала ногу. Ні про які змагання, ясна річ, мови вже не йшло. Три місяці довелося провалятися дома у гіпсі. Потім довго ходила на милицях. Спогади, звичайно, не з приємних. Пам’ятаю, мама сказала, що зі спортом варто зав’язувати. Після цього я займалася якимись видами таємно від батьків, але це мені не дуже подобалося. Аж якось подружка запропонувала сходити на фехтування. Сказала, що там класна атмосфера, цікаві люди. Вирішила сходити, мені сподобалося. І так вийшло, що вже 17 років я займаюся саме цим чудовим видом спорту. Якщо повернутися до запитання про те, як гірськолижний спорт допоміг моїй кар’єрі у фехтуванні: він навчив мене переборювати свій страх. Я трохи побоююся висоти, а на лижах ми мали долати неве-личкі гірки і трампліни. Це вміння не здаватися і йти до кінця я перенесла і на фехтувальну доріжку.
– Коли ви змінили вид спорту, що для вас виявилося найскладнішим та найцікавішим?
– Не можу сказати, що я «закохалася» у фехтування із першого погляду. Любов до цього виду спорту прищепив тренер Андрій Орліковський. Він нам розповідав, що кожна людина, котра буде багато працювати, рано чи пізно матиме успіх. На кожному тренуванні ми боролися із собою, намагалися стати краще, досягти певних результатів. Як на мене, це й було найголовнішим у моїх заняттях фехтуванням.
– Розкажіть, чому ви стали фехтувати саме на шпазі.
– В нашому маленькому залі, де проходили тренування, була лише шпага. Якщо чесно, тоді я навіть і не знала про інші види зброї. Лише щось чула про шаблю завдяки фільму «Три мушкетери». Тому особливого вибору не було. Один із наших тренерів, котрий працював у Японії, розповідав, як там проходить відбір. Спочатку формують групу дітей – 20–30 осіб. Уже з них обирають спочатку шаблістів, бо ті повинні володіти певними якостями, потім рапіристів. Інші йдуть на шпагу, бо в нашому виді хто швидше наносить укол, той і здобуває очко.
– А ви не пробували змінити дисципліну і фехтувати на інших видах зброї?
– Пробувала. Якось фехтувала на рапірі, але мені моя зброя більше до душі.
– У збірній з фехтування були представниці з різних куточків України. Ви – зі Львова, Оля Харлан – з Миколаєва. Чи не виникало якихось розбіжностей чи навіть конфліктів у питанні мови, політичних чи культурних поглядів?
– Ми часто перетиналися з дівчатами з Донецька на зборах. Вони питали мене, чи це правда, що у Львові за російську мову можуть побити на вулиці. Я казала, що сама з російської родині. Скільки років я прожила у цьому місті, ніхто мені з приводу мови нічого не казав. Зараз же у нашій команді спортсменки переважно із Західної і Центральної України. Хіба що Оля Харлан із Півдня, але вона патріотка і дуже любить свою державу.
– Які у вас залишилася найбільш пам’ятні епізоди з дитячих змагань? Може щось приємне, а може те, про ще не хочеться навіть згадувати?
– Пригадую свої перші змагання, котрі проходили у нашому спортивному залі. Я зайняла перше місце і мала змогу обирати свій «трофей». Тоді мені впала в око велика м’яка іграшка, бо в мене нічого подібного ніколи не було. Найбільше розчарування – це чемпіонат Європи серед юніорів. Тоді я програла дівчині з Миколаєва. Вона у підсумку стала чемпіонкою, її всі вітали, а я сильно засмучувалася, адже теж хотіла перемогти. Проте мені вистачило сил вийти разом з нею у командних змаганнях, і там ми стали найсильнішими.
– Одним із найбільших неприємних епізодів у вашій професійній кар’єрі стався на Олімпіаді в Пекіні. Тоді ви вилетіли вже у першому раунді. Хто допоміг тоді не впасти духом і продовжити виступати на наступних турнірах? Адже невдовзі ви тріумфували на Універсіаді і знову стали призеркою чемпіонату Європи.
– Я два роки готувалася до цієї Олімпіади, дуже сильно хотіла виграти медаль. Навіть уявляла собі, як я поїду звідти чемпіонкою. Коли вже згодом аналізувала ту ситуацію, зрозуміла, що припустилася кількох помилок. Приїхавши до Пекіна, я довго сиділа у номері, готувалася, думала, коли ж нарешті цей день настане і, врешті-решт, перегоріла. Поглянувши на турнірну сітку, зраділа, бо перший бій був з не дуже відомою панамкою. Я розраховувала, що перше протистояння виграю точно, а вже далі фехтуватиму із німкенею. На перший раунд виходила з мотивацією не просто перемогти, а розгромити суперницю. Це, мабуть, і була найголовніша помилка. Пам’ятаю, що рахунок був 8:8, потім 13:15. Коли я отримала останній укол, то подумала, що все, життя зупинилося. Стільки готуватися, стільки переживати – і програти у першому ж раунді. Повернулася додому, там зустріли батьки, які мене сильно підтримали. А багато тренерів і спортивних функціонерів поставили тоді на Шемякіній хрест, сказали, що вона слабка, не може перемогти якусь дівчинку з Панами. Минув якийсь час, і я подумала, що я ж не слабачка, у спорт потрапила не просто так. Оскільки вже цим займаюся, то треба досягати максимуму, аби мої батьки, а пізніше й діти з онуками могли мною пишатися. Сказала собі, що нічого страшного, ще одна Олімпіада буде, там себе проявлю.
– Після Пекіна ви на півроку ніби зникли, не виступали на турнірах. Чи став цей період переломним у вашій кар’єрі? Що ви тоді відчували, як себе налаштовували?
– Після Олімпіади в Китаї мені просто не хотілося тренуватися і виступати. Я трохи замкнулася в собі. Але усе це швидко минуло. Настали трудові будні, розпочалася підготовка до нових турнірів, до майбутніх перемог. Мені здається, що головним було не скласти руки. Адже якщо щось не виходить, треба не зупинятися, а навпаки, ще більше працювати. Я ставила собі за мету взяти Олімпіаду, бо дуже хотіла фінансово допомогти своїй родині. А за золоту медаль держава дає квартиру і грошову премію. А я мріяла про те, щоб батьки переїхали в інше помешкання й на старості років нормально пожили. До речі, за два роки до Лондона я познайомилася з хлопцем і переїхала жити до Києва. Тоді багато хто казав, що Яна не зуміє виграти, бо змінила прописку, змінила тренера. А я розуміла, що спорт спортом, а особисте життя теж треба влаштовувати. Проте від мрії про олімпійське золото також не відмо-вилася. Врешті-решт, все склалося успішно.
– Оскільки ви вже згадали про Лондон, то скажіть, які були перші думки та емоції одразу після перемоги?
– Коли я нанесла останній укол, то перебувала в ейфорії. Тоді мені наш тренер сказав: «Яно, ти відчуєш і усвідомиш усе це лише тоді, коли повер-нешся додому». І справді, коли я прилетіла, то зрозуміла, що виграла Олімпіаду! У Борисполі, а потім й у Львові нас зустрічав натовп уболівальників, це були неймовірні враження.
– У лондонському фіналі на вас чекав поєдинок із німкенею Бріттою Хайдеман. У неї за плечима був досвід перемоги у Пекіні. Як ви налаштовувалися на той бій, що казали тренери?
– Пригадую, що у 2009 році мені довелося фехтувати із Хайдеман на першості Європи. Тоді вона перемогла, а вирішальний укол вона нанесла «заходом у двійку». Такий удар є досить рідким. І вже перед лондонським фіналом я згадувала про той епізод і розуміла, що німкеня захоче повторити свій прийом. І коли вона готувалася до свого вирішального уколу, то я зробила контрприйом, над яким працювала фактично 8 років. Він у мене вийшов лише раз, але у найвирішальніший момент.
– На доріжках ви дуже емоційні, кожен вдалий укол супроводжуєте потужним вигуком? А в повсякденному житті часто даєте волю емоціям?
– Мені важко судити про себе зі сторони, але вдома, так само, як і в спорті, я хочу бути лідером. Ці якості переносяться в повсякденне життя. Що стосується емоцій, то я намагаюся лишати їх на тренуваннях і змаганнях. Вдома стараюся бути спокійною, тут надмірна емоційність зайва.
– Запитання, котре є дуже болючим для більшості наших спортсменів. Після Олімпіади вам вдалося виграти ще один, мабуть, не менш складний бій із бюрократичною машиною. Ви таки отримали заслужену квартиру. Розкажіть, як довго тривав цей процес?
– Мені спочатку обіцяли спочатку одну квартиру, потім іншу. Чесно сказати, вони були жахливими. Питання «зависло в повітрі». На допомогу прийшов начальник львівської міліції, котрий поговорив із мером Андрієм Садовим. Врешті-решт, я отримала трикімнатну квартиру у будинку, котрий на той момент ще не був зданий в експлуатацію. Але зараз все нормально, тому я вдячна тим людям, котрі посприяли у вирішенні цього питання. Загалом усе це «квартирне питання» тривало десь рік. Це дуже мало для наших реалій.
– Як ви відпочиваєте після великих турнірів? Чи є якісь секрети?
– У перервах між змаганнями я люблю активний відпочинок. Часто катаюся на сноуборді, на лижах. Іноді ходжу у походи. Коли ще жила у Львові, багато часу проводила зі своїм собакою. Адже це теж член сім’ї, котрому неважливо, виграв ти чи програв, здобув медаль чи ні.
– Чи є у вас якийсь ритуал перед виходом на доріжку?
– Колись у мене були щасливі футболки. Була також прикмета, що ні в якому разі не можна повертатися, якщо щось забув. Проте мені вдавалося здобувати призи і в «нефартовому» одязі, і після того, як по кілька разів доводилося заходити в номер. Тоді я зрозуміла, що не варто розраховувати на долю, треба покладатися лише на власні сили.
– Чи немає у вас такого відчуття, що чиновники згадують про спортсменів лише у період Олімпіад?
– Звичайно, є таке. Особливо це стосується тих, хто завойовував якісь нагороди. Коли настає час завершувати кар’єру і виникає питання чим займатися далі, то виявляється, що всі про тебе забули. Тим паче, якщо помінялися міністри, їхні заступники, інші функціонери. Насправді це дуже прикро, так не має бути. Я розумію, що, можливо, і мені доведеться з таким мати справу. Але хочеться вірити, що це буде не настільки болісно, як це іноді трапляється.
– Скажіть, а хто зараз фінансує поїздки на турніри?
– На сьогоднішній день у нас непростий період. Ми фактично їздимо на змагання, на збори власним коштом. Але нам повертають гроші. Погано це чи ні – важко сказати, враховуючи ту ситуацію, котра склалася в країні. Федерація в нас не дуже багата. Президент (Павло Гайдай – прим. А. О.) колись був досить небідною людиною, проте зараз змушений пересідати на більш дешеві авто, аби знайти для нас якісь гроші. Тому вимагати щось від нього некоректно. Треба трохи потерпіти. Сподіваюсь, що згодом держава буде вчасно оплачувати наші поїздки.
– У провідних фехтувальних держав світу дуже розвинений дитячий спорт. Як Україні конкурувати із найсильнішими, коли у нас цей напрям недофінансовується?
– Є така проблема. Якщо для дорослих спортсменів якісь гроші ще знаходяться, то фінансування дитячих шкіл із фехтування фактично закрите, і усе тримається на плечах батьків. Проте у нас нещодавно Федерація фехтування України і компанія «Автологістика» зробили спеціальні дитячі ліги, де юні спортсмени можуть виступати вже з 8 років. Вони фехтують спеціальними шпагами, котрі і коротші, і легші. Дуже позитивним є те, що не всі вітчизняні спеціалісти поїхали за кордон. Саме на таких ентузіастах, котрі працюють не за гроші, і тримається фехтування. Я думаю, що й в інших видах спорту ситуація схожа.
– А якби у вас були повноваження, то які б реформи ви провели у спортивній сфері?
– Я дуже багато думала про те, як можна змінити чинну систему. Я візьму для прикладу свій вид спорту. В нашому відділі працює десь вісім чоловік. Звичайно, роботи там багато. Проте мені здається, що якщо залишити чотирьох, дати їм більшу зарплату, то вони встигали б більше. Ще хотілося, щоб у нас була клубна система. Але з іншого боку, доведеться розформувати усі ДЮСШ, розпустити тренерів, а це доволі важко уявити. Для таких амбітних цілей треба створити пристойні бази, аби діти мали змогу займатися в нормальних умовах. Не створювати ж клуб у якомусь підвалі. Треба наслідувати найкращі європейські зразки.
– Які ваші плани на майбутнє? Стане Олімпіада в Ріо останньою, чи ви все ж збираєтеся виступати й надалі?
– Важко сказати. Я хочу фехтувати. У нашому виді спорту це можливо, поки є здоров’я, бажання, сили. Поки збираюся виступати, адже отримую колосальне задоволення від процесу. У мене є мотивація прославляти нашу країну на міжнародній арені. Але навіть після завершення кар’єри я планую лишитися у цій сфері, хочу допомагати молодому поколінню…
На жаль, зустріч добігла завершення. Студенти ще довго могли б ставити запитання Яні, проте в олімпійської чемпіонки кожен день розписаний буквально по хвилинах. Гучними і тривалими оплесками присутні подякували примі вітчизняного фехтування за зустріч. Побажали успіхів у майбутніх стартах. А їх очікується немало. Це і чемпіонат України, і етапи Кубку світу, а світова першість, а там вже і Ріо-де-Жанейро не за горами. Дуже хочеться вірити в те, що на наступну зустріч зі студентами Яна Шемякіна прийде вже у статусі дворазової олімпійської чемпіонки.
Арсеній Овсянніков,
студент 3-го курсу Інституту журналістики
КНУ ім. Т. Шевченка, спортивна група