— Олександро, ви продемонстрували гарну швидкість і класно йшли дистанцією. Чи засмучує цей один промах? Вас намагалася підтримати родина, казали, щоб ви не засмучувалися.
— Так, засмучує, бо я хотіла повторити за сестрою — хотіла провести таку саму гонку, як вона, і це було трохи сумно для мене. Але потім я подумала: «Ну, принаймні, це вже не три й не чотири [промахи]». І понад усе я сьогодні рада, що це не останній постріл. Тому що, якби це був останній… Знаєте, коли я ще була в юніорах, працювала з одним тренером, він мені допомагав. І коли на тренуванні хтось припускався останнього промаху, він завжди казав: «Ай, тряпка». Тож я сьогодні дуже боялася бути «тряпкою». Оце було страшно. Ну, принаймні, другий постріл — це вже не ганчірка, тому нормально.
— Ви з Христиною йшли ніздря в ніздрю, на фініші вас розділили менше, ніж дві секунди. Таке собі «українське дербі». Як би ви пояснили цей промах, що сталося?
— Думаю, що це технічна помилка, явно не психологічна. Я прийшла впевнено, робила свою роботу, мене не трусило, не було ні стресу, ні мандражу. Реально десь технічна похибка. Треба буде проаналізувати цей момент, подивитись, що пішло не так. Звісно, хочеться провести ідеальну гонку, але це важко. Не щодня випадає така можливість. Тому я засмучена, що сьогодні не вийшло, але вірю, що в наступній гонці обов’язково все вдасться.
— Якщо не враховувати естафету, то фактично це ваш дебют в індивідуальній гонці. Чи хвилювалися сьогодні вранці?
— Ой, у мене вчора був трохи поганий настрій, були свої нюанси. Але я завжди на зв’язку з сестрою, вона для мене і спортсменка, і «граючий тренер». Вчора ми говорили телефоном понад годину. Я дуже вдячна їй за допомогу: вона поруч кожну хвилину, звільняє для мене будь-який час і підтримує психологічно. Вона точно знає, що саме треба сказати. Тому сьогоднішня хороша гонка — здебільшого і її заслуга також. Можна сказати, ми зараз змагаємося разом.
— Індивідуальна гонка — важка фізично дистанція. Чи вдалося правильно розподілити сили до останнього кола?
— Мабуть, я не дуже добре пройшла останнє коло…
— Навпаки, воно було найшвидшим!
— Та ви що? Ну, воно найшвидше, але, мабуть, треба було прискорюватися ще раніше. Все-таки я зробила більший акцент на стрільбі. Також сьогодні в мене були не надто швидкі лижі, якщо порівнювати з суперницями на спусках. Але з того, що було, я намагалася витиснути максимум.
— Зараз важка ситуація з відстороненням Владислава Гераскевича. Чи маєте слова підтримки для нього?
— Взагалі, я вважаю, що ми обов’язково мусимо говорити про війну. Мені прикро, що я не можу висловити підтримку сім’ям загиблих чи нашим солдатам безпосередньо на формі, тому роблю це через інтерв’ю. Коли закордонні ЗМІ спілкуються зі мною, я завжди наголошую: «У нас війна, нам важко, немає світла, нас обстрілюють». Це одна з наших найбільших місій зараз. Змагання — це для країни і для себе, але те, що ми говоримо… Треба бути послом від України і дуже обережно висловлюватися, щоб нас зрозуміли. Щодо ситуації з шоломом — сподіваюся, вона вирішиться і Владиславу дозволять виступати, бо хочеться бачити його на дистанції.
— Чи відчуваєте велику увагу від іноземних медіа? Вони цікавляться ситуацією в Україні?
— Так, у мене вже брали кілька інтерв’ю. Завжди питають про ситуацію в країні, про наші тренування. Я намагаюся відповідати чесно: ми тренувалися нормально, за кордоном, де було світло і умови. Якщо порівнювати з фігуристами — як Кирило розповідав, що тренувався в торговому центрі — то в біатлону все було шикарно. Я завжди намагаюся говорити про людей, які зараз в Україні, про родини спортсменів. Наприклад, Дарина Чалик — я з нею жила, а її дитина під обстрілами, плаче лякається вибухів. У багатьох біатлоністів родичі в гарячих точках. Оце — справді важко. Тренуватися нам не важко, важко усвідомлювати, в якому стані твої близькі.
— Сашо, чи стала для вас несподіванкою відео-зустріч після фіншу з татом, мамою та сестрою? Ви знали про це?
— Скажімо так: сестра переписувалася з моїми подружками. Я зазвичай не дивлюся соцмережі, але на годинник приходять сповіщення. Поки їхала в автобусі перед гонкою, побачила повідомлення і зрозуміла, що вони щось замислили. Підозрювала.
— Наскільки важливо було побачити сестру, яка не відібралася на Олімпіаду? Наскільки її підтримка цінна саме зараз?
— Вона як моє альтер его. Вона завжди в моїй голові — щось підказує. Навіть якщо вона мовчить чи сидить вдома, вона завжди зі мною в душі. Сьогодні вона також була моїм «внутрішнім тренером». Я впевнена, що на наступній Олімпіаді ми будемо разом. Настю, це послання тобі: у тебе немає вибору, на наступну Олімпіаду ти їдеш зі мною!
Олександр Гливинський, член АСЖУ та AIPS