VII Всесвітні ігри майстрів, що пройшли в Сіднеї (Австралія) з 8 по 20 жовтня, стали одним з найяскравіших подій спортивного року, що минає. Хороших результатів домоглися в них і атлети-ветерани України, що завоювали в цікавій та гострій боротьбі 42 нагороди (21 – золоту, 11 – срібних і 10 – бронзових)
Олімпійські Ігри ветеранів
До чого ж таки деколи влучні давні перекази та приказки. Наприклад, наступна: краще один раз побачити, ніж 100 разів почути. Донедавна мені досить часто доводилося чути безліч приємних слів про фантастично прекрасні старти ветеранів спорту – Всесвітніх іграх майстрів, або як їх ще часто називають організатори та учасники – Олімпійські ігри ветеранів. Нинішні за рахунком стали сьомими, а початок був покладений в 1985 році в Торонто (Канада). Якби сам не став учасником сіднейських стартів, що зібрали 45 тисяч осіб з майже 100 країн планети, ні за що б не повірив у їх реальність, масштабність і якусь позамежну привабливість для людей різного віку.
Ніколи і ніде, а мені за 40 років пощастило висвітлювати безліч різних змагань, включно з Олімпійськими іграми, чемпіонатами світу та Європи, Універсіадами і т.д., не бачив я разом такої величезної кількості радісних і постійно усміхнених людей. На змагання з 28 видів спорту, що проходили на кращих олімпійських аренах Сіднея, глядачі часто приходили цілими сім’ями, включно і зовсім маленьких діток. І як же пристрасно, зацікавлено і гамірно вони вболівали та переживали за атлетів, що вийшли на легкоатлетичні і водні доріжки, футбольні та регбійні поля, баскетбольні і волейбольні майданчики та інші арени, чий вік коливався від 35 до 101 року! Це було фантастично прекрасне свято! На мій погляд, воно вийшло далеко за рамки спорту. Австралія активно жила їм більшу частину жовтня, а репортажі про ньому не сходили зі сторінок і ефірів численних місцевих ЗМІ протягом майже двох тижнів. Це треба було все бачити й пережити. І тепер я великий прихильник ветеранського спортивного руху, а самі Всесвітні ігри майстрів, переконаний, з роками стануть ще масштабніше і ліпше, так як вони стимулюють мільйони людей активно займатися фізичною культурою і спортом до глибокої старості. І не тільки стимулюють їх, а й дають постійну можливість успішно змагатися на планетарному рівні всім справжнім шанувальникам здорового способу життя, незалежно від їх колишніх заслуг і досягнень у великому спорті.
Сильні духом і тілом
Делегація України на Іграх мала трохи більше 100 чоловік. І за цим показником до числа лідерів не входила. Втім, з огляду на численні складності (насамперед фінансові та організаційні) можна лише порадіти тому, що до далекої Австралії зумів дістатися нехай і не настільки численний, як нам хотілося б, але як показали змагання, дуже навіть бойовий десант. Він гідно презентував спортивну Україну: у легкої атлетики та футболі, баскетболі та волейболі, важкої атлетики та спортивному орієнтуванні, академічного веслування та веслування на байдарці і каное. Особливо приємно було бачити, як здорово билися з запеклими суперниками три наші команди, дві з яких стали в підсумку чемпіонами Ігор – «Запоріжжя» (волейбол, чоловіки) та «Металіст» (Харків, футбол). І нехай «Іллічівцю» наприкінці турніру не пощастило, що залишило його за межею призової трійки, футбол, показаний маріупольцями, сподобався. А чемпіони і зовсім продемонстрували гру добротної якості, що оцінили як суперники, так і глядачі.
Рамки невеликого репортажу не дозволяють навіть коротко зупинитися на виступах усіх лауреатів Олімпійських ігор ветеранів, та й інших учасників. Але як очевидець більшості змагань хочу сказати, що абсолютно всі 96 атлетів, що вийшли на старт, включно з дискваліфікованими та травмованими (а які серйозні змагання обходяться без цього?), заслуговують на повагу і самих теплих слів за характер і волю, за настрій і самовіддачу, за бажання стати кращими. Одна справа, якщо тобі 20 років і сили сила-силенна, і зовсім інша, коли за плечима – 50, 70, 80 і більше років. Неймовірно, і звідки все це береться у солідних, забезпечених, неспокійних людей, які багато пожили і побачили? Як і в юності, вони сьогодні, як і раніше, сильні духом і тілом, а їх активності та самодостатності цілком можуть позаздрити куди більш молоді суперники. Все це викликає лише величезну повагу до них. А ще радість і гордість від того, що поруч з тобою живуть такі цікаві в усіх відношеннях люди.
Враховуючи зазначене, зупинюся лише на деяких моментах Ігор і зустрічах, що особливо запали в душу. Перший раз я побачив цього невисокого, худорлявої і імпульсивного чоловіка років 50-ти (при знайомстві Миколі Миколайовичу виявилося значно більше – 71) в холі готелю «Гайд парк», під час заселення українських важкоатлетів. Саме заслуженому тренеру України з легкої атлетики донеччанину Миколі Сойнікову і судилося через пару днів покласти в скарбничку національної делегації першу нагороду, здобуту на Іграх у Сіднеї. І хоча вона мала лише бронзовий відсвіт, всі ми раділи їй від душі.
Тут треба сказати ось про що: Всесвітні ігри майстрів виявилися дуже навіть демократичними і відкритими змаганнями, в яких кожен атлет міг вибрати для себе будь-який вид спорту і необмежену кількість стартів.
Причому, не обов’язково в тих дисциплінах, де блискуче грав у молодості. Так визнаний майстер бігу на довгі дистанції Микола Сойніков віддав перевагу в Австралії улюбленої легкої атлетиці – залізну гру на помості, де з юності знав не менший толк. І, незважаючи на запеклу протидію з боку австралійців, суперників з ряду азіатських країн (Китаю, Монголії, Кореї та ін), зумів-таки прорватися на бажаний п’єдестал, ставши в результаті не тільки бронзовим медалістом Ігор , але і бронзовим призером чемпіонату світу серед ветеранів, який проходив в паралельному режимі. Браво, Микола Миколайович! Саме з вашої легкої руки, що зробила добрий почин, медальний джерело плодоносило для України і в усі дні, що залишалися. Віддячимо за це і директору Авдіївського коксохімічного заводу Геннадію Олександровичу Власову, котрий профінансував поїздку заслуженого ветерана до Австралії. Побільше б нам, в Україні, таких керівників, які люблять і всесвітньо підтримують ветеранський спорт!
Хоча важкоатлетів в Сіднеї було всього 8 осіб, вони показали себе виключно бойовою та згуртованою командою, здатною на відмінний результат. Так львів’янин, майстер спорту міжнародного класу Василь Мартинюк (вікова група 40-45 років) став чемпіоном Ігор з шістьма світовими рекордами, а його земляки Михайло Бурков (45-49) і Геннадій Юркевич (35-39) завоювали срібні нагороди. Медальний багаж наших важкоатлетів міг бути ще вагомішим, якби не нещастя на розминці з 65-річним киянином В’ячеславом Азаровим – одному з найбільш відомих і шанованих атлетів у світової ветеранської еліті не дозволила вийти на поміст стара травма …
З піднесеним настроєм повертаються з п’ятого континенту і багато легкоатлетів. Вони везуть додому 10 медалей різного гатунку (5 золотих, 2 срібних і 3 бронзові). Не кожному з 16 представників «королеви спорту» вдалося дотягнутися до нагороди. Проте серед них не було жодного, хто б не віддав для досягнення бажаної мети всього себе без залишку.
Справжнім лідером не тільки легкоатлетичної дружини, а і всієї нашої команди в Сіднеї проявив себе метальник з Дніпропетровська Олександр Дриголь, що став триразовим переможцем Всесвітніх ігор майстрів у групі (40-44 рр..). Йому підкорилися вершини у метанні ваги, молота і метального багатоборства. Свого часу Олександр не один рік входив до збірні Радянського Союзу, а потім і України з метання молота. За своєю натурою він завжди був заводієм, ватажком, що ставить перед собою максимальні завдання. Таким же цілеспрямованим бійцем з чемпіонським вогником в очах дніпропетровський богатир залишається і сьогодні, радуючи своїх численних шанувальників (сім’я тут поза конкуренції) новими перемогами і високими результатами. Настільки ж переконливими і конкурентними опинилися в своїх видах кріворожанін Володимир Чернятевич (потрійний стрибок) і полтавець Олег Федорко (стрибки у висоту), що стали чемпіонами Ігор у групах (60-65) і (55-60). На високому спортивному рівні виступили в Австралії – киянин Едуард Будник (45-50, метання списа) та черкащанин Анатолій Стеценко (50-55, штовхання ядра) володарі срібних медалей, кияни Валентина Крепкіна (40-44, стрибки з жердиною) і Борис Ковальський (65-70, метання диска, штовхання ядра) бронзові призери змагань.
Про виступи байдарочників і каноїстів, чиї фінали завершували програму Ігор, можна говорити тільки в найвищому ступені. Тут українські ветерани показали себе з найкращого боку, ставши власниками відразу 24 медалей (12 золотих, 5 срібних і 7 бронзових). Є тут і свій суперчемпіон одесит Олег Жилкін (40-44, каное), який виграв в одиночці, у двійці і в четвірці – 6 вищих та 2 – срібних титули. З чудовим успіхом Вас, Олег Леонідович! Всього двома золотими медалями поступився землякові В’ячеслав Шаров (45-49, каное). На його рахунку є також срібна і бронзова вершини …
Всесвітні ігри майстрів позаду. Їх підсумки будуть незабаром обговорені та проаналізовані на Виконкомі Ради ветеранів фізичної культури і спорту України. Змагання в Австралії багатьох людей, сподіваюся, змусять по-новому поглянути на ветеранський спортивний рух в Україні. Незважаючи на хороший виступ в Сіднеї (це заслуга, в першу чергу, самих атлетів) ветеранський рух, на мій погляд, потребує масштабної реформи, а також в більш пильної уваги і підтримки Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту і Національного Олімпійського комітету. Сьогодні цієї підтримки недостатньо. І головна причина тут бачиться в тому, що в Україні немає зараз єдиної і чіткої державної програми розвитку і підтримки ветеранського спортивного руху. Хоча потреба в ній назріла давно.
Михайло Волобуєв,
президент Асоціації спортивних журналістів України,
член НОК України
На знімках: VII Всесвітні ігри майстрів у Сіднеї
Фото Валентина Кушнаренко, заслуженого тренера України