Єгор Голуб — тренер, що молодший за свого підопічного чемпіона WBO у легкій вазі Дениса Берінчика, розповів про те, як прийшов в бокс і чому його не брали, кого вважає найкращим тренером, що виховує бокс в людині та чи можна потрапити до нього на тренування, в ексклюзивному інтервʼю для АСЖУ.
— Ви зараз тренер, а розкажіть про свого тренера та той день, коли ви вперше прийшли в зал?
— Там була складна ситуація, бо мене не брали на бокс. Я був вже «віковий», мені було 15 років, і мені сказали, що я вже застарий для цього. Це був 2005 рік, я ходив до платної групи, а потім їздив до Станіслава Татарінова, це було в місті Кременчук, я з центру на правому березі їздив на лівий, це було дуже далеко, але саме тоді мені бокс дуже сподобався — і слава Богу. Потім мене взяли в школу олімпійського резерву, до якої до того не брали. Там вже був Бражник Валерій Петрович, Гончар Богдан Іванович та Гончар Олег Богданович. А з 2012 року я почав тренуватися під керівництвом Юрія Івановича Ткаченка, це тренер Олександра Усика. Це був також мій тренер та Дениса Берінчика, якого я зараз й треную.
— В одному інтервʼю Ви казали: «Я одержимий результатом й отримую задоволення від того, що людям пояснюю і вони це виконують. Просто кайфую від цього». Який Ви тренер?
— Вибагливий! Я думаю, якщо людина мене не розуміє, то треба знайти підхід, дати час подумати, але все одно буде видно, чи хоче людина тебе розуміти, чи ні. Можна слухати, а можна чути. До кожної людини можна знайти підхід і навчити її, але якщо вона цього прагне. Як показує практика, то у цирку ведмеді їздять на мотоциклах. А людину можна навчити всьому, аби було бажання.
— Ви ставили собі чітку ціль боксувати до 30 років та потрапити на одну з Олімпіад, але травма внесла свої корективи. Зараз Ви плануєте втілити нездійсненні амбіції в молодих боксерах?
— Ні, у кожного своє життя. Звісно, у мене є спортсмени з тих, що я почав тренувати до Дениса, їм вже по 18 років, а коли ми починали, то було по 11. В мене немає такого: «Ти повинен виграти те, що я не виграв!». Звичайно, що хочеться виграти все, але подивимось, як воно буде. В мені не сидить вже боксер, я його вбив у собі. Тому мені кайфово бути тренером і робити те, що я роблю. Потрібно бути одержимим своєю роботою, щоб у тебе щось вийшло. Хворим на голову у своїй роботі.
— Ви також одного разу казали, що тренуючи Берінчика, Ви робите собі імʼя, отримуєте досвід. На Вашу думку, на якому етапі зараз цей процес?
— Досвід приходить з кожним боєм. Напевно, я став трішки більше популярним, але не ставлю це на перше місце. Так, ми здобули чемпіонство світу, люди пишуть, вітають, впізнають на вулиці — це прикольно, але не цього я хотів. Я хотів виграти разом з Денисом цей титул — і ми зробили це. І не тільки цей (посміхається).
— Є таке, що люди вже в більшій кількості намагаються потрапити на персональні тренування?
— Так, пишуть дуже багато. Але я не треную. Я зараз трохи відпочиваю, бо підготовка до бою була 4 місяці, а моя підготовка склала 6 місяців. В мене аналітичний склад розуму, і я дуже багато часу приділяю тактиці. Мені подобається розбирати все до дрібниць. Тому зараз я хочу трішки відпочити, до вересня.
— Можливо, вже можна робити бронювання?
— Ні, бо в вересні я просто поїду з Берінчиком на збори і все (усміхається).
— «Бокс — це наука, яка перевіряє людину на міцність». Які якості в людини виховує бокс?
— Дисципліну, характер, мужність, людяність — вчить бути людиною, чоловіком. Як сказав Анатолій Миколайович Ломаченко: «Чемпіоном можеш і не стати, а людиною бути зобов’язаний!». Бо багато людей, хто вийшов з боксу, але в них щось там не склалося, зараз це люди, які знайшли себе, які мають хорошу роботу, добре заробляють. В боксі мені більш за все подобається дисципліна.
— Який оптимальний вік для початку у боксі?
— Не знаю, чесно. От мені казали, що в 15 років я старий, а в 19 я став майстром спорту міжнародного класу. Олександр Усик також почав у 15, і що? Якщо хтось в тебе не вірить — не означає, що не треба пробувати.
— Наскільки ось ця зневіра людей мотивує?
— Мотивує жити краще, щоб твоя сімʼя та близькі нічого не потребували.
— Хто для Вас найкращий тренер та боксер всіх часів?
— Юрій Іванович Ткаченко та Олександр Усик. Юрій Іванович написав мені після нашого бою з Денисом, бо ми боксували після Саші «Я вами пишаюся!». Це дуже приємно, бо ми його вихованці.
— Ви ведете дуже активну благодійну діяльність, більшість лотів саме ігрові футболки найвідоміших футболістів. В дитинстві не думали спробувати себе у футболі?
— Я ходив на футбол, але не було грошей — так, щоб займатися.
— Зі своїм кумом, воротарем київського «Динамо» Георгієм Бущаном не граєте у футбол?
— Ні, раз пограли, я потягнув пахові кільця — і все. Це було ще під час ковіду. Тому краще подивлюся (сміється).
— У Вас підростає маленький син, на який спорт його віддасте?
— Не знаю, куди він захоче. Але рукавички вже вдягає. У нього спаринг партнер — наша собака (сміється). Йому Жора приніс вже нові рукавички, хай спробує.
— Що можете виділити найприємніше та найтяжче у своїй професії?
— Найприємніше? Напевно, коли руку боксера підіймають. Найскладніше — напевно, підібрати правильну тактику, розібрати супротивника. Хоча не знаю, що найскладніше. Важко знаходитись 4 місяці далеко від сімʼї, діти ростуть без тебе.
— Колись замислювались: «Якщо б не бокс, то що»?
— Якщо б не бокс, то ми б з Вами тут зараз не спілкувалися. Я з такого міста, що моїх друзів дитинства вже нема. Або сидять, або вийшли і по другому колу сидять, або просто немає в живих. Є двоє, але один живе в Ізраїлі, а інший в Нідерландах. В мене батьки — артисти балету, і мене бабуся завжди віддавала на різні секції. Я тоді не розумів, навіщо мені це. Але воно забрало мене з вулиці. А в 15 років, напевно, був перехідний період, і я сказав, що нікуди не бути ходити окрім боксу.
— Щоб б Ви порадили молодим хлопцям, які хочуть займатися боксом?
— Просто піти на бокс (посміхається). Немає нічого неможливого, треба працювати над собою і ніколи не здаватися, не опускати руки. Бо в боксі цього робити не можна!
— Єгор Голуб через 10 років?
— Цікаве питання, але зараз я не буду на нього відповідати, а тільки подумаю про себе. А через 10 років ми з Вами зустрінемося — і я скажу, чи все так, як я задумав зараз.
— Тобто Ви даєте згоду на інтервʼю через 10 років?
— Так, звичайно!
Крістіна Пастухова, членкиня АСЖУ та AIPS