Гендерні перетворення останнього століття позначилися, зокрема, і в значному зростанні активності жінок у різних сферах життя, в яких раніше домінували чоловіки. Серйозно торкнулися і стосуються нині ці перетворення й елітної сфери журналістики – спортивної журналістики. Кількість жінок, зайнятих у цій сфері, поступово збільшується з кожним роком. Багато в чому це пов’язано і з тим, що і журналістика в цілому привертає все більше і більше дівчат. Наприклад, в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, головному вищому навчальному закладі України, що готує майбутніх журналістів, дівчат у тричі більше, ніж юнаків. А на самій спортивній спеціалізації в групі з 26 осіб навчається 16 дівчаток і 10 хлопців. Схожа тенденція спостерігається і в інших країнах.
Незважаючи на це, в цілому в суспільстві поки що зберігається тенденція, що спортивна журналістика все ж таки більше чоловіча професія, а писати про чемпіонати Європи, світу з футболу, хокею, баскетболу і т.д. взагалі бажано чоловікам. Адже більшість жінок ніколи не грали ні в футбол, ні в баскетбол, чи не боксували … Та яка ж родина витримає доволі часту відсутність коханої дівчини, дружини, матері …
Щоб дізнатися напевно, чи існує поділ на чоловічу і жіночу спортивну журналістику, чи обмежуються права жінок спортивних журналісток, ми звернулися до провідних жінок спортивних журналісток України, Росії та Казахстану.
– Чи існує жіноча спортивна журналістика? Якщо так, то чим вона відрізняється від чоловічої журналістики?
Дінара Байкадамова, 25 років, фотокореспондент / журналіст республіканського інтернет-порталу sports.kz (Казахстан)
– Якщо чесно, таких понять як жіноча чи чоловіча журналістика я не знаю. Знаю, що футбольні і хокейні коментатори тільки чоловіки. А в інших видах спорту трансляції можуть коментувати й жінки. Я працюю майже на всіх спортивних подіях Астани, будь то командні види спорту, як хокей, або єдиноборства – бокс, боротьба. Погодьтеся, не зовсім дамські види спорту, але ніхто не забороняє їх висвітлювати як жінкам, так і чоловікам.
Олена Павлова, 30 років, кореспондент всеукраїнської спортивної газети “Команда” (Україна)
– Я думаю, що як такого поділу на жіночу та чоловічу журналістику не існує. Швидше за все, є різниця в подачі матеріалів, скажімо, на одну і ту ж тему. Це не стільки стосується оглядових публікацій, скільки інтерв’ю. Чоловічі інтерв’ю в більшості своїй більш жорсткі і десь навіть сухуваті, тоді як жіночі – більш образні. Жінки-журналісти намагаються витягнути із спортсменів щось більш особисте, потаємне; дізнатися більше про життя поза спортом. Тому матеріали, як мені здається, виходять більш душевні.
Наталія Калугіна, 52 роки, оглядач радіостанції «Эхо Москвы» (Росія)
– У принципі я вважаю повним неподобством поділ на жіночу та чоловічу журналістику. Поділ на чоловіків і жінок буває вдома і в ліжку. На роботі такого немає. Журналістика буває тільки журналістикою. Існує інший аспект цього питання – наскільки слухачі, глядачі та читачі сприймають жінку спортивного коментатора. Це вже залежить від її професійного рівня. Це також, як не буває жінок і чоловіків водіїв. На дорозі за кермом всі рівні.
Галина Польова, 55 років, член Виконкому Асоціації спортивних журналістів Казахстану, коресподент ТВ «Хабар», лауреат премії С. Бердикулова (Казахстан)
– Я ніколи не розділяла (для себе) журналістику на жіночу та чоловічу. Мене так привчили мої колеги. Перший раз я потрапила на Азіатські ігри в Пусані в 2002 році. І перше, що мені сказали чоловіки-журналісти: «Запам’ятай тут немає ні жінок, ні чоловіків. Ми всі рівні. Встаємо о шостій ранку, знімаємо по 12–14 годин і т. д.» Тому я звикла до такого робочого графіку. Для мене не робили ніяких знижок.
Людмила Радченко, 82 роки, корифей української спортивної журналістики, багаторічний кореспондент і завідувач відділом «Спортивній газети», учасниця Олімпійських ігор 1960 року з легкої атлетики (Україна)
– Я була вихована на понятті, що жінка – друг чоловіка, що в усіх негараздах вона повинна підставити плече чоловікові. У радянські часи дівчаток інакше не виховували. Насправді чоловіки не люблять сильних жінок. І навіть бояться їх. Я абсолютно не згодна, що спортивна журналістика повинна ділитися на жіночу та чоловічу. Ти повинен зробити матеріал цікаво, незалежно від статі. Всі сентименти, які в жіночій журналістиці часто прориваються, як правило матеріал тільки псують. Це «крики», а не журналістика. Трапляється, коли досконально знаєш вид, людини, про яку пишеш (що сьогодні все частіше стає рідкістю), жінка-журналіст частіше звертає увагу на внутрішній світ співрозмовника, ніж чоловік-журналіст. Я вважаю, що у кожного журналіста має бути внутрішня порядність. Це стосується і чоловіків, і жінок. Думаю, що в самих матеріалах не повинно бути різниці. Інша справа, про що ти пишеш. Якщо дати завдання написати жінці та чоловікові матеріал на одну й ту саму тему, про один і той самий об’єкт, вони принесуть два різних матеріали. І прекрасно: можна порівняти і поставити той, який цікавіше. Якщо ти професіонал, то напиши так, щоб вибрали твою роботу.
– Чи розділена журналістика на жіночі і чоловічі види спорту? Якщо так, то наскільки часто, на Вашу думку, допускаються жінки спортивні журналісти до їх висвітлення?
Дінара Байкадамова, sports.kz (Казахстан)
– Є жіночі і чоловічі команди, види спорту, в яких змагаються і жінки. Але в журналістиці… Такого немає. Найцікавіші для глядачів – це командні види спорту, наприклад “в хокей грають справжні чоловіки”. Ну а в керівництво федерації або клубу не візьмуть, якщо спорт чисто чоловічий.
Олена Павлова, «Команда» (Україна)
– Так, поки що така тенденція зберігається у багатьох редакціях. Якщо жінка хоче писати про фігурне катання або гімнастику, то проблем немає. Якщо ж вона намагається зазіхнути на «святая святих», наприклад, на футбол, то часто серед колег-чоловіків виникає невдоволення. Тобі можуть навіть влаштувати якісь перевірки на професійну придатність і знання теми. Хоча жінки все одно поступово торують собі шлях і в ці види спорту. Мені, наприклад, таку можливість у редакції надали без проблем. Просто жінкам, на відміну від чоловіків, свою компетентність у певних видах спорту треба довести.
Наталія Калугіна, радіостанція «Эхо Москвы» (Росія)
– Знову-таки, це питання сприйняття, а не поділу. Природно, футбольна аудиторія краще сприймає чоловіка-коментатора. Їй це звичніше. Але при цьому, наскільки я пам’ятаю, в 90-ті роки була в Росії одна досить відома журналістка, яка коментувала футбол. І вона була повністю сприйнята аудиторією радіо «Спорт FM». Сама вона була також суддею з жіночого футболу, відповідно розбиралася і в чоловічому. Інше питання, що самі чоловіки-журналісти менше цікавляться точно-координаційними видами. Можливо це питання психології. Простіше сприймати ігрові види, ніж цінувати й сприймати точність руху. Але, з іншого боку, я можу назвати цілий ряд блискучих журналістів-чоловіків, які гарні були саме в таких видах спорту. У 70-ті роки, це найвідоміший київський журналіст Фарід Досаєв, який коментував на Центральному телебаченні спортивну гімнастику; Сергій Кононихін – відомий коментатор фігурного катання; Георгій Саркісян – гімнастичний коментатор та ін. Проте сьогодні інтерес до цих видів спорту нижчий, ніж у радянські часи, коли він постійно підтримувався. Але в 90-ті роки, футбол, у більшості країн СНД і в Росії в тому числі, став великою «пральною машиною» і внаслідок цього отримав гроші. Він, природньо, висунувся на перші рядки рейтингу саме за обсягами висвітлення. І таким чином журналісти, які займалися індивідуальними видами, виявилися в тіні.
Галина Польова, ТВ «Хабар» (Казахстан)
– Так, з видів спорту поділ є. Жінки у нас в країні не коментують, наприклад, футбол, хокей, боротьбу, бокс (хоча в світовій практиці таке зустрічається нерідко).
Людмила Радченко, «Спортивна газета» (Україна)
– Чесно кажучи, я вже багато разів бачила, як писати начебто жіночий вид спорту гімнастику відправляють чоловіків, які у багато разів краще про нього пишуть. А на бокс, навпаки, посилала б жінок. Для цього в Україні є відмінна боксерка, чемпіонка світу серед професіоналів Аліна Шатернікова. Коли її послухаєш, то не треба вже ніяких коментарів чоловіків. Є ще і чисто індивідуальне сприйняття того чи іншого виду. Я б, наприклад, ні за що на бокс не пішла. Вважаю, що поділ на види має бути за бажанням і здібностям людини.
– Чи відрізняються в написанні чоловічі матеріали від жіночих?
Дінара Байкадамова, sports.kz (Казахстан)
– Не замислювалася над цим. Але думаю, відрізняються. І справа не у професіоналізмі, а скоріше в стилі, подачі. І ці відмінності не пояснити, вони відчуваються. Але не зовсім істотні. Якщо журналіст – професіонал, то його матеріали цікаво читати, незалежно від статі.
Наталія Калугіна, «Эхо Москвы» (Росія)
– Я вважаю, що професійний матеріал не відрізняється. Проте є матеріали, в яких панянки, які вважають себе журналістками, адміністративно вичавлюють сльозу. У таких випадках матеріали дійсно відрізняються. Але від цього, безумовно, в програші самі журналістки. Це просто не професійно. По частині ж психологізму, я б навіть сказала, що часом саме чоловіки чудово тримають рівень. Наприклад, журналісти газети «Спорт-Экспресс» Юрій Голишак та Олександр Кружков. Я не бачу, чим їхні матеріали гірші за ту ж Олену Вайцеховску. Знову-таки, я кажу виключно про журналістів високого рівня.
Галина Польова, ТВ «Хабар» (Казахстан)
– Так, відрізняються. Жінки звертають увагу на деталі, на різні нюанси, які чоловіків взагалі не цікавлять. Для багатьох головне сказати рахунок і т. д. А ще жінки у нас мало роблять критичних матеріалів.
– Чи стикалися Ви з проявом будь-якої дискримінації у своїй професії за гендерним принципом?
Дінара Байкадамова, sports.kz (Казахстан)
– Знаєте, коли переглядала питання, то хотіла відповісти, що ні. Але коли мене не взяли на виїзний матч одного футбольного клубу, оскільки я – дівчина, то твердо кажу – ТАК! Бачите, у спортсменів є така прикмета, як “жінка на кораблі”. Ну так, вони не пірати Карибського моря, і не кавалерія Південного флоту. Але в усіх команд є прикмети, що жінка в безпосередній близькості до команди напередодні гри – до програшу.
Олена Павлова, «Команда» (Україна)
– Раніше точно стикалася з тим, що не всі спортивні редакції, це стосується і деяких суспільно-інформаційних видань, хотіли б брати на роботу жінку-журналіста. На практику – будь ласка, але не в штат. Ну і, як раніше зазначалося, якщо чоловічі команди везуть із собою на виїзд журналістів, вони віддають перевагу чоловікам. Десь їх можна зрозуміти – в чоловічій компанії представники сильної статі відчувають себе вільнішими, до того ж думають про поставлене завдання і не відволікаються на дам, але з професійної точки зору подібного бути не повинно.
Наталія Калугіна, «Эхо Москвы» (Росія)
– Я 27 років у професії і жодного разу з цим не стикалася. І не чула навіть про це. Я знаю, що феміністські руху до цього прагнуть: вишукати хоч якусь дискримінацію, але це їхні проблеми.
Галина Польова, ТВ «Хабар» (Казахстан)
– З дискримінацією за гендерним принципом не стикалася, більше того, чоловіки ставляться до мене з великою повагою.
Людмила Радченко, «Спортивна газета» (Україна)
– Так, на жаль, в журналістському житті це зустрічається. Але мені крупно пощастило, що в моєму виданні цього не було. Хоча в радянський час знала, що в Москві в деяких виданнях жінки значне кар’єрне зростання робили тільки через інтимні стосунки. Напевно і у нас, в Києві, були такі редакції. Але в «Спортивній газеті», в якій я пропрацювала все життя, колектив ділився рівно навпіл або навіть трохи більше було жінок.
– Чому так мало жінок на керівних посадах у ЗМІ? Та й у цілому в спортивній журналістиці?
Дінара Байкадамова, sports.kz (Казахстан)
– Хм… Чому. Я думаю, мало жінок по справжньому зацікавлені в спорті. Чоловіки найчастіше бувають одержимі своїм улюбленим видом спорту, а якщо ще й на додачу самі колишні спортсмени… Вони знають склад якого-небудь клубу 1967 напам’ять, хоч і не народилися тоді. Спортивних журналістів-жінок, в принципі мало, а до керівних позицій потрібно ще дійти. І кожній дівчині слід доводити свою компетентність постійно. Наприклад, прес-аташе більшості клубів – чоловіки. У хокеї, по-моєму, жінок-керівників прес-служб взагалі немає. Оскільки спортсмени в основному чоловіки. Їм легше один з одним.
Олена Павлова, «Команда» (Україна)
– Думаю, це пов’язано з тим, що у нас видання орієнтовані в основному на декілька провідних видів спорту. Їх в Україні три–чотири – футбол, баскетбол, бокс і хокей, – і більшою мірою вони чоловічі. Все-таки жіночий футбол або бокс у нашій країні не користується великим попитом. Тому, якщо в редакції йде ставка на ці дисципліни, то вважається, мовляв, жінка з ними не впорається настільки добре, як це зробить чоловік. Також існує думка, що жінка емоційніше за чоловіка, на першому місці у неї стоїть родина – вона або вже відбулася як матір, або майбутня. А значить, роботі вона буде приділяти менше уваги, ніж чоловіки. Життєві приклади показують, що багатодітні матері можуть зробити успішну кар’єру, тим більше в наш час божевільних технологій, коли за робочим процесом можна стежити з будь-якого куточка планети.
Але омани щодо жінок все-таки ще існують.
Наталія Калугіна, «Эхо Москвы» (Росія)
– Тут все елементарно. У чоловіка на першому місці робота, а у жінки родина. Виникає питання: коли їй керувати? Це чисто гендерна психологія. І якщо у чоловіка робота не на першому місці, то мені, як жінці, він не буде цікавим. І якщо я не буду приділяти увагу чоловікові, то я йому теж не буду цікавою. Це єдина гендерна відмінність. Але, правда, є велика жінка Анна Дмитрієва, яка, по суті, створила в Росії супутникове спортивне телебачення «НТВ-Плюс». Здорово, що вона змогла поєднати і сім’ю, і роботу…
Галина Польова, ТВ «Хабар» (Казахстан)
– У нас в основному призначають чоловіків, але я не думаю, що тут справа тільки в гендерному принципі.
– Що, на Ваш погляд, слід зробити, щоб змінити цю ситуацію?
Дінара Байкадамова, sports.kz (Казахстан)
– Вчитися! Жінкам журналістам потрібно доводити, що вони нічим не гірші за чоловіків. А для цього вчити склади, готуватися до інтерв’ю, розбирати правила різних видів спорту. Не давати спуску чоловікам, знімати краще, ставити цікаві запитання. Тоді таку жінку-журналіста запам’ятають і будуть поважати.
Олена Павлова, «Команда» (Україна)
– Я думаю, перш за все, потрібно змінити ставлення до спортивної журналістики самих жінок-репортерів. Адже деякі з них вибирають цю стезю, щоб побудувати своє особисте життя, вдало вийти заміж. Не те щоб я проти таких союзів, але іноді панянки поводяться надмірно зухвало. Через це теж складається певний стереотип.
Останнім часом зіткнулася з тим, що чим молодше керівництво або колектив, тим менше дивляться, жінка ти чи чоловік. Якщо ж керівники похилого віку, то тут піднятися по кар’єрних сходах складніше, мовляв, так не прийнято.
Крім того, я думаю, що необхідно проводити семінари, зустрічі, тренінги для спортивних журналістів, щоб вони бачили різні приклади, могли обмінюватися досвідом і вдосконалюватися. А подібних заходів сьогодні практично немає …
Виходячи зі сказаного колегами, виходить, що найголовніше, любити і цікавитися тим, про що пишеш. На мій погляд, треба писати так, щоб це було близько практично кожному читачеві, незалежно від гендерної приналежності. Необхідно бути професіоналом. І тоді до тебе будуть прислухатися, а з твоєю думкою рахуватися.
Анастасія Волобуєва,
головний редактор сайту АСЖУ,
член жіночої комісії АІПС