На початку листопада у Національному університеті фізичного виховання і спорту України відбувся VII щорічний етап юніорського Кубку світу «The Golden Gate». Турнір пройшов у трьох дисциплінах: жіноча шпага, чоловіча і жіноча шабля. На змаганнях зібралися найсильніші молоді фехтувальники з двадцяти однієї країни світу.
Високим був рівень не лише учасників, а й суддівства. Арбітри міжнародної категорії виносили свої вердикти під час двобоїв на помостах столичного університету. Серед них був і представник Ізраїлю Олександр Іванов. Він поділився своїми враженнями від турніру в інтерв’ю для студентів Інституту журналістики.
– Добрий день, Олександре. Як Ви оціните рівень цьогорічних змагань?
– Хороший юніорський етап Кубку світу, хороший рівень учасників. Це у двох словах (посміхається).
– Вам як арбітру надали всі умови для нормальної роботи, для проживання?
– Так-так! Тут взагалі відмінна організація змагань, причому завжди. Це вже не перший рік. Я багато разів тут бував, практично на всіх Кубках світу, тому можу впевнено так казати.
– Ви, наскільки мені відомо, судите тільки змагання шпажистів. Ви можете розповісти про особливості суддівства двобоїв у різних видах зброї: у рапірі, шпазі, шаблі?
– У шаблі і рапірі розбираються фрази, тобто суддя повинен, крім того, що зафіксувати уколи або удари, ще й визначити пріоритет: пріоритет атаки або перехід пріоритету від одного спортсмена до іншого. У шпазі арбітр має більше приділяти уваги зіткненням, уколам після переходів. Тобто він не повинен розбирати пріоритет фехтувальників.
– Як Ви вважаєте, чим має володіти суддя, аби отримати звання арбітра міжнародної категорії?Скільки років для цього потрібно?
– Окрім розуміння і відчуття фехтування, повинен, звичайно, бути значний досвід. Причому здобувати його потрібно поетапно, починаючи зі змагань національного рівня, а вже потім поступово підійматися до міжнародних стартів. Ось я вже протягом п’яти років суджу турніри найвищого рівня, фінали чемпіонатів світу, проте на кожному змаганні чомусь вчусь, здобуваю щось нове для себе.
– А Ви самі займалися фехтуванням?
– Так, звичайно.
– Яких вершин Ви досягли, у якому виді зброї змагалися?
– Я виступав за збірну Ізраїлю у шпазі протягом десяти років. У мене великий спортивний досвід за спиною (сміється).
– Ви на багатьох турнірах побували. Як Ви оціните глядачів у Києві? Багато їх чи мало?
– Звичайно, фехтування не надто популярний вид спорту, це не футбол і не хокей. Тому все залежить від розуміння глядачами різних технічних особливостей. Для людини, яка не знайома з фехтуванням, для простого любителя цей вид важкий у сприйнятті, особливо такі його види як шабля і рапіра. Якщо у Франції й Німеччині, наприклад, на змаганнях збираються повні зали, то тут приходять в основному люди, які так чи інакше пов’язані з фехтуванням або зі спортсменами: родичі, друзі, спеціалісти. Я вам скажу, що це звична картина для 90 % турнірів по всьому світу.
– В Ізраїлі проводяться турніри подібного рівня?
– Так. Ось як вчора був етап Кубку світу у жіночій шпазі, так і у нас раз на рік проводяться міжнародні юніорські змагання.
– Чим відрізняється рівень турнірів: якісний склад учасників, кількість глядачів?
– Сильно не відрізняється. І до вас, і до нас з’їжджаються найсильніші збірні провідних фехтувальних країн. Ось вчора росіяни, італійці, українці виставили на змагання свої основні склади.
– Проте перемогла естонка…
– Але ж Естонія – це одна з провідних команд у світі.
– Як Ви вважаєте, чи є шанси у вчорашньої тріумфаторки Катрін Лехіс досягти успіху вже у дорослих змаганнях, не в юніорських.
– Так, безперечно. Вона тільки переходить у дорослу категорію, проте вже є кандидатом у збірну країни. Як я вже казав, Естонія – це сьогодні одна з провідних фехтувальних країн, у них є індивідуальна чемпіонка світу у шпазі (Юлія Бєляєва, 2013 рік – прим. авт.). Естонки у призах на чемпіонатах Європи, на чемпіонатах світу. Тому Лехіс – одна з тих дівчат, на яку розраховують тренери.
– Ви в Києві вже не вперше. Скажіть, чи це місто спроможне приймати не юніорський етап кубку світу, а дорослий? Адже тут поруч є такий великий зал як Палац спорту.
– Так, звичайно. Я сам фехтував тут на чемпіонаті Європи 2008. Це змагання найвищого рівня. Тут був чемпіонат світу у двох видах. Тому Київ може приймати турніри будь-якого рівня.
– Чого, на Вашу думку, не вистачає Україні для розвитку цього виду спорту?
– Для того, щоб цей вид спорту розвивався в країні, потрібна велика кількість кваліфікованих тренерів високого рівня і, звичайно, масовість.
– Але як залучити людей до фехтування, якщо воно не досить популярне в Україні?
– У вас після Олімпіади в Лондоні, коли Яна Шемякіна виграла золоту медаль у шпазі, Оля Харлан завоювала бронзу у шаблі, має відбутися значний підйом інтересу до цього виду спорту. Батьки бачать, що є результат, що це цікавий вид спорту. Починають приводити дітей у секції. Це основна популяризація. Також треба проводити великі турніри на зразок «The Golden Gate».
– Як Ви вважаєте, серед пострадянських країн найкращі умови для тренувань в Росії?
– Так, безумовно. Фінансові можливості держави, значна кількість коштів, які вони вкладають у розвиток спорту, дозволяє залучати тренерів високого рівня. В останні роки майже припинився відтік тренерів до інших країн. Така фінансова зацікавленість спортсменів і їх наставників дозволяє їм розвиватися у власній країні і демонструвати дуже високі і стабільні результати.
– Відомо, що історія фехтування бере початки ще з часів середньовіччя. Цей вид був присутній ще на першій Олімпіаді 1896 року в Афінах. Тобто традиції у фехтування найбагатші. Але чи не вважаєте Ви, що цей вид спорту може спіткати та сама доля, що й боротьбу, котру через низку обставин свого часу виключили з олімпійської програми?
– З приводу боротьби: якщо серйозно заглибитися в це питання, то там проблема полягала у розбіжності поглядів Міжнародної федерації боротьби і Міжнародного олімпійського комітету. Зараз вони вирішили усі ці питання, тому боротьбу знову повернули до програми Ігор. Що стосується фехтування, то після лондонської Олімпіади, де на фехтувальних програмах були повністю забиті усі зали, говорити про непопулярність недоречно. За рейтингами наш вид спорту не був серед останніх. Тому на сьогоднішній день Міжнародна федерація фехтування працює над підвищенням рівня проведення багатьох міжнародних турнірів, над популяризацією змагань. За рейтингами Міжнародний олімпійський комітет оцінює наш вид далеко не серед останніх. Тому доля боротьби нам точно не загрожує.
– Ви бачили вчора українських шпажисток. Результати досить невтішні – жодної спортсменки навіть у десятці. Як ви вважаєте, чи спроможні наші дівчата прогресувати по ходу сезону?
– Це, по-перше, для багатьох з них дебютний етап юніорського Кубку світу, тому час для поліпшення результатів ще є. У вас є дуже хороші спортсменки, наприклад, Ксенія Пантелєєва, учасниця лондонської Олімпіади. Вчора я спостерігав за молодою, дуже перспективною спортсменкою Інною Бровко, котра виступала у категорії U-16 (до 16 років – прим. авт.). Два тижні тому вона виграла етап Кубку Європи серед кадетів. І взагалі я вважаю, що в Україні жіноча шпага на досить пристойному рівні.
– Специфікою роботи арбітра у фехтуванні є те, що усі команди виголошуються французькою мовою. Чи важко до цього звикнути?
– Насправді, це справа досвіду, адже необхідно знати всього десь 200 французьких термінів. Для цього не потрібно заглиблюватись у вивчення мови. Цих знань цілком вистачає для роботи судді.
– І останнє запитання: на сьогоднішніх змаганнях, котрі Ви вже не обслуговуєте як рефері, за когось вболіваєте?
– (посміхається) Я вболіваю за красиве фехтування.
– Дякую Вам за інтерв’ю.
Олександр Іванов є одним із найкращих суддів у фехтуванні. У 2013 році Міжнародна федерація фехтування визнала його найкращим арбітром року у суддівстві шпаги. Він є також старшим тренером з фехтування спортивного клубу «Маккабі» (Єрусалим), керівником проекту Ізраїльского олімпійського комітету, а також куратором Міжнародної федерації фехтування з підготовки до Олімпійських ігор 2016 у Ріо-де-Жанейро. За заслуги Іванову довірили нести олімпійський вогонь на одному з етапів факельної церемонії перед Іграми у Лондоні.
Арсеній Овсянніков