Дежавю з минулого
У нас так теж було. Щоправда, вже давно. Коли вболівальники у футболках «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра» чи «Металіста» наповнювали вулиці міст своїм різнобарвʼям й клубними кольорами. Людські потічки формувалися у спальних районах, поступово потоки збільшувалися, перетворювалися на ріки з наближенням до стадіону, а уже на майданах перед аренами ставали бурхливим й гучним морем вболівання. Таке було до війни. Зараз, на четвертий рік повномасштабної війни, на наших стадіонах часом буває доволі гучно і людей дедалі більшає, але коли ось так волею випадку потрапляєш на легендарне «Дербі Мадріленьйо» і , виходячи з метро, потопаєш у велелюдному червоно-білому потоці, переживаєш дивні відчуття. З одного боку, це дежавю тих матчів, яких ти бачив чимало, але, уже здається, у минулому житті, а, з іншого боку – якийсь культурний шок і навіть певне несприйняття того, як люди можуть так безтурботно йти собі на футбол – від 4-річних дітей до 80-літніх дідуганів. Йдуть швидко, майже біжать, бо за 20 хвилин уже початок гри. Йдуть веселі й окрилені, співають «Атлеті-атлеті … і щось там далі».
Ти думаєш: «Звісно, у них же тут немає тривог, чого їм переживати». І, водночас, стає якось дуже боляче за наших дітей, дідуганів і усіх, хто поміщається у ці місткі прошарки посередині, що вони уже – хтось 11 років, а хтось 4 не можуть так розслабитися.
Думки людини з воєнних реалій не зникають, та все ж намагаюся відчути свято футболу, адже саме для цього я акредитовувався на гру, якої раніше не бачив на власні очі.
Відданість «Атлеті»
Виходячи на прес-трибуну, що розташована, як і належить, по центру поля, на другому ярусі, мені відкривається повна чаша «Метрополітано»: уся у червоно-білих кольорах «Атлетико». Фанів «Реала» не бачу зовсім, намагаюся вдивитися й припускаю, що «ось там якісь маленькі острівці, де немає суцільного червоного», можуть бути фани Королівського клубу. Атмосфера просто поглинає. Ще до виходу команд на поле – спів і неймовірний гул «Атлеті».
На трибуні «ультрас» ще до матчу розтягнуто велетенський банер «Un Mito Una Fe” – “Один міф – одна віра»: наочна ілюстрація відданості фанів своєму клубу. «Атлетико» зазнав чимало болісних поразок від «Реала», чого вартують хоча б два фінали Ліги чемпіонів 2014 та 2016 років – турніру, якого кольчо-нерос досі так і не виграли, лише підтверджуючи одне зі своїх прикрих нікнеймів «El Pupas» – «Прокляті» (1974-го у фіналі Кубка чемпіонів вони впустили перемогу над «Баварією» на останній секунді додаткового часу. У переграванні фіналу німці розтрощили іспанців 4:0). У цьому плакаті чітко передається віра вболівальників: якими б важкими не були часи й болісними поразки, фанати вірять у свій клуб і підтримують його.
За протоколом і ні
Вихід команд. Незмінно під древній гімн клубу – такий же вінтажний запис , як і на домашніх матчах «Реалу» і «Барселони» (ці клуби та їхні традиції більш відомі українським шанувальникам футболу).
Традиційне шикування, потиск рук, фотографування: цікаво що гравці «Атлетико» після фото стартовим складом «за протоколом» підійшли одразу ж на полі ліворуч, де на лавочках сиділа компанія дітей різного віку разом з клубним талісманом – єнотом «Інді»: ще одне спільне фото. Не знаю, до чого була присвячена ця акція, але виглядало доволі мило. У цей час окремі гравці Реалу пили не то воду, не то якісь вітаміни біля бровки навпроти своєї лавки – у них клубних акцій на чужому стадіоні, ясна річ, бути не може. І все – гра почалася.
Братерство з ультрасами «Роми»
Цікавий факт: серед моря червоно-білих прапорів на секторі ульрас активно розмахували й прапором з клубною емблемою «Роми» – на знак солідарності з «цінностями друзів» з Curva Sud. До слова, ця дружба має не такі вже й давні корені: зародилася у сезоні 2017/2018 років, коли після гри Ліги чемпіонів «Атлетико» – «Рома» мадридська поліція жорстоко атакувала фанів «Роми» без видимих причин. Після цього «Атлеті» вирішили побрататися з фанами «Роми», на знак підтримки. Власне, сам італійський термін gemellaggio, який використовують фани, з італійської дослідно означає «братання»
У реаліях наших легіонерів згадалося, що спочатку саме цей мадридський клуб хотів до себе Артема Довбика, перед тим як українець врешті уклав угоду з романісті. Отож пішов до братнього клубу 🙂
Вихор атак від «Атлетико»
Під спів своїх фанів «Атлетико» зі старту понісся на ворота ненависних суперників. Тиск на володіння Куртуа давав свої результати: гострі моменти зʼявлялися один за одним і лише в останній момент захисники або воротар «Реала» рятували ситуацію. Врешті, яскравий гол, який головою вколотив під поперечину центрбек господарів Ле Норман, після класного навісу справа у виконанні сина головного тренера «Атлетико» – Джуліано, став логічним вислідом переваги, яку «Атлеті» мали від стартового свистка.
У цей момент «Метрополітано» постав у всій красі, коли імʼя автора голу миттєво вилетіло над головами фанів, на величезному ЛЕД- екрані на карнизі арени, постійно змінюючись протяжним «Goooooool», що постійно розпрямляється й стискається на гігантській стрічці-таблі. До слова, так само миттєво на цьому екрані зʼявлялася й інформація про жовту чи червону картку та її «власника», компенсований час та заміни. Дуже зручно для кожного глядача, незалежно від того, де той сидить. Водночас, голи господарів з трансляції прокручують на трьох гігантських екранах.
Феєричний камбек від «Реала»
А от наступні два взяття воріт на екранах не показували, бо їх забили гості, упродовж 11 хвилин, як здалося, перевернувши гру. Мбаппе вистачило першого моменту, щоби чітко і з елегантністю розібратися на побаченні з Облаком. А згодом Вінісіус одним финтом пошивши у дурні одразу двох (Йоренте і Ле Нормана), виклав мʼяч Гюлеру, який, класно поклавши корпус, в дотик вгатив мʼяч у кут.
У той момент подумалося, що усе буде як завжди і «Реал» знову усе поверне на свій лад, до того ж «галактікос» почали більше контролювати мяч. Однак «Атлетико» знову насів на ворота «меренгес» наприкінці тайму і, якщо перший мʼяч (з двох під кінець тайму) був забитий рукою, а тому справедливо скасований, то мʼяч Сорлота (як і попередній від «Атлетико» забитий головою) став переломним голом у роздягальню, що знову вирівняв ситуацію.
Подвійний удар Альвареса
Другий тайм атлети розпочали так само потужно, як і перший: атака за атакою. «Реал» відбивався, але небезпечна гра Гюлера, що вибивав мʼяч високо піднятою «ключкою» (ногою) – на рівні голови опонента , призвів до пенальті, який чітко реалізував Альварес. Коли через 12 хвилин аргентинець, ідеально пробивши зі штрафного під штангу (як не витягувався Тібо, дістати не зумів), зробив дубль, думка про те, що «Реал» знову зробить камбек, видавалася дуже сумнівною.
Врешті, реалісти так і не зуміли нічого створити у другому таймі: фактично їх у ньому не було. А «Атлетико» ще й упʼяте підняв на ноги увесь «Метрополітано», коли ветеран Грізман, котрий вийшов на останні 10 хвилин матчу, у своєму фірмовому стилі переграв голкіпера у форматі «сам-на-сам».
Великий тріумф та скупа сльоза Сімеоне
5:2 – червоно-біле море клекотало гучними співами та вирувало як цунамі. Дієго Сімеоне яскраво святкував кожен гол, у притаманному йому стилі активно жестикулював, апелюючи не лише до своїх гравців, але й до публіки на стадіоні. А одного разу на емоціях навіть пустив сльозу.
Фінальний свисток знаменував велику перемогу «Атлетико» у 241-му дербі Мадріленьйо, в якому частіше перемагав Королівський клуб (117 перемог проти 61), але не цього разу.
Гравці на полі раділи цьому тріумфу так, наче виграли досі недосяжну Лігу чемпіонів. Вони обіймалися у центрі поля, аплодували спершу трибуні ультрас, а потім здійснили коло пошани.
Вперше за 75 років
Результат знаковий для господарів ще й тим, що востаннє вони забивали принциповим опонентам 5 мʼячів аж 75 років тому. Водночас, у матчах чемпіонату Іспанії «Реал» перемагав опонентів вже три роки тому, тут на «Метрополітано», після чого «Атлетико» тримає безпрограшну серію у 6 матчів (2 перемоги, 4 нічиї).
Спокій і виваженість на пресконференції
На післяматчевих пресконференціях обидва тренери вразили спокоєм і професійністю у відповідях на запитання медіа. Жодної зайвої емоційності чи незадоволення щодо питань, поставлених журналістами. Хабі Алонсо – так, з відтінком суму (інакше було б дивно після 2:5), але чітко називає речі своїми іменами: «Заслужена поразка, не вистачало швидкості, не вистачало інтенсивності, у дуелях на відритому просторі були слабкими, не могли знайти рішень. Це – позитивний удар на майбутнє». Ніяких тобі «у мене немає претензій до хлопців щодо самовіддачі» або «хлопці не виконали установку на гру». Поразка сприймається і подається як роботи невиконана разом – тренером і гравцями: «Це наша спільна відповідальність і спільна поразка, не можна звинувачувати суддю».
Сімеоне – протилежність собі на тренерському містку. Але попри спокій і солідність на пресконференції, готовий відверто говорити про свою емоційність на полі. Про сльози після перемоги: «Всередині багато емоцій, сезон розпочався важко, було покладено купу зусиль від багатьох людей, яких ви не бачите, і це було чудово”.
Сімеоне спокійно аналізує гру, але, все ж, часом говорить і про духовне підґрунтя своєї роботи: «Віра. Ви знаєте, як я даю собі раду і як поводжуся. Віра, наполеглива робота, спокій, знання того, що маю робити, визначення областей для вдосконалення. З часу «Ліверпуля» (поразка 2:3 у Лізі чемпіонів – знову на останніх хвилинах – ред.) ми вдосконалюємося. Сьогодні був дуже, дуже хороший матч».
Свято не минає
Через годину після матчу навколо «Метрополітано» все ще багато людей. Тут батьки грають з дітьми «у квадрат», поруч старші, попиваючи пиво, насолоджуються знаковою перемогою, а ще чимало є тих, хто стоїть у довгій черзі у велетенському двоповерховому клубному магазині просто біля арени, терпляче тримаючи по 1-2 фірмових футболки у руках (вартість кожної 100 євро).
Так, ця перемога – найкраща реклама і мотивація для клубних фанів оновити свій гардероб купівлею футболки, що буде нагадувати про історичну перемогу у дербі Мадріленьйо. Цікаво, що у фан-шопі є й історичні експонати, як-от футболка, бутси та капітанська повʼязка з прощального матчу легенди клубу Фернандо Торреса – не для того, щоби купити, а для того, щоби підсилити Pasion, як великими літерами зазначено у магазині.
Одразу біля стадіону спускаєтеся у метро з однойменною назвою «Метрополітано» і з перону бачите викарбовані на стіні роки тріумфів «Атлетико» у Прімері, Кубку Короля, єврокубках.
Тут усе живе футболом. У вагонах, що розвозять зі стадіону червоно-біле море фанів, продовжують лунати клубні пісні, що возвеличують улюбленців, котрі подарували сьогодні багатотисячній армії своїх прихильників свято. Свято, за яким вони знову прийдуть сюди наступного разу.
Безтурботні моменти життя, які дуже хочеться відчувати й у нас. Так, щоби без тривог і бомбардувань…
Олександр Гливинський