Ярослава Магучіх: «Хочу стрибати ще вище»  

2024-й став роком унікальних досягнень Ярослави Магучіх. У цей рік українській стрибунці у висоту вдалося фактично все: у червні Рося  вдруге у кар’єрі виграла чемпіонат Європи, через місяць у Парижі стрибнула на неймовірні 2.10, побивши рекорд Стефки Костадінової, який здавався вічним, а ще через місяць там же, у столиці Франції, здобула те, чого від неї чекала вся Україна, та й, певне, увесь легкоатлетичний світ – здобула «золото» Олімпіади. Крім того, Магучіх перемогли на усіх етапах Діамантової ліги, в яких брала участь, на довершення вигравши й фінал цього престижного змагання. За цей тріумф Ярослава третій рік поспіль отримала трофей  у вигляді діаманту.  Єдине змагання, яке українка не виграла цього року – чемпіонат світу у приміщенні, де її випередила постійна опонентка Нікола Оліслагерс – відбувся на початку березня, коли Ярослава лише набирала форму. Наприкінці тріумфального сезону Ярослава Магучіх збирає індивідуальні призи: її уже визнано найкращою легкоатлеткою Європи, а 1 грудня «Світова атлетика» має оголосити переможців своїх номінацій, в одній з яких Ярослава серед претенденток на перемогу. Водночас цього року Магучіх знову претендує на титул найкращої атлетки України, яку щорічно визначає Асоціація спортивних журналістів України.

• Ярославо, цей рік у Вашому виконанні просто феноменальний! Ви виграли фактично все. На початок розмови хочу нагадати, що у 2024-ий Ви вступали як найкращий атлет України  2023 року, незалежно від гендеру. А роком раніше були визнані АСЖУ найкращою атлеткою країни саме серед жінок. Скажіть відверто, чи на фоні усіх інших призів та визнань не губиться  визнання українських спортивних журналістів ?
• Зовсім ні, у мене одна зі статуеток стоїть, до речі, вдома. Саме від  Асоціації спортивних журналістів України. Насправді, мені дуже приємно отримувати ці нагороди, тому що все ж таки це визнання в різних сферах діяльності. Не лише у спортивній сфері, а й серед журналістів. Мені приємно отримувати ці нагороди і це дає мотивацію працювати далі, стрибати ще – вище й вище. Ви правильно сказали, що 2024-ий був один із найуспішніших у моїй кар’єрі. Я сподіваюся, що це тільки перший такий мій успішний рік, це початок. Вірю, що таких років буде ще багато. Є сили, є мотивація працювати і стрибати ще вище.

• Торік на щорічній церемонії АСЖУ Ваш приз ми вручили Ользі Саладусі. Це саме цей приз зараз у Вас вдома?
• Так (усміхається).

• Я чув з інших інтерв’ю, що у вас є спеціальний передпокій, де ви зберігаєте усі призи, але там вже мало місця…
• Ой, так. Місця там вже не вистачає ні для чого. Чесно, треба нову шафу для нагород.

• Цього місяця Ви отримали одразу три  призи від НОКу – за три своїх унікальних досягнення у році, які знайшли відображення у  тому, що Вас визнано найкращою українською атлеткою  трьох різних місяців року. І це аж ніяк не всі відзнаки, які Ви отримуєте зараз.  На фоні такої вражаючої колекції доречно згадати, що рекордсменкою за числом нагород НОКу «Найкращий спортсмен місяця» є  Ольга Харлан. А скільки у Вас загалом пам’ятаєте?

• Я не рахувала, але якщо за дорослі змагання, то десь 5-6. Ще мало, ще трохи  треба пострибати (сміється). В Олі  там, здається, якщо я не помиляюся, 12 чи 13 (насправді, 14 – О.Г.). Тобто ще чимало треба працювати.

• Я запитав про Олю недарма, тому що, мабуть, цього року саме Харлан і Ви будете двома головними конкурентками за перемогу в опитуванні АСЖУ на звання найкращого атлета року. Що Ви думаєте, з приводу цієї конкуренції? Чи вона вас мотивує?
• Заряджає, тому що дуже приємно, коли в Україні є багато топових спортсменів, які представляють нашу країну на міжнародному рівні, піднімають наш прапор. В Олі вже 5 Олімпійських ігор за спиною, і з нагородами. І це мене теж мотивує, тому що все можливо. Можливо досягти успіху, можливо вибороти багато олімпійських нагород. Є ж всі шанси.

• Коли Ви вперше почули в своєму житті про Олю Харлан?  
• Ой, вперше в житті, напевно, ще коли я була юною спортсменкою. Тоді Оля, пам’ятаю, виграла спортсменку року. І я така: «Вау, це круто!». Для мене тоді приїхати в Національний олімпійський комітет, щоби отримати ці нагороди, отримати це визнання, було дуже круто. Але особисто ми з Олею познайомилися лише на цій Олімпіаді. Особисто,  не через соціальні мережі. Вона мені передала естафету: вона ж першою повернулася з Олімпійських гір, давала багато інтерв’ю, ми з нею зустрічалися у серпні, потім бачилися ще й на зустрічі з президентом. І після цього вона сказала: «Все, я тобі естафету передаю, далі твоя черга». І так йде моя черга (усміхається).

• Цього року Ольга Харлан стала найтитулованішою українською атлеткою в олімпійській історії. Ви також досягнули унікальних вершин. Хто переможе цього року в опитуванні АСЖУ, як ви думаєте, Ви чи вона? 
• Це складне питання, насправді.

• Кому би віддали пальму першості?
• Це дуже непросто. Журналісти будуть обирати, голосувати. Але, звичайно, іноді таке буває, що виграють обидва (сміється).  У нас такий випадок трапився у стрибках у висоту на минулих Олімпійських іграх, коли Тамбері і Баршим розділили перше місце й було два «золота». Тож таке трапляється, тому подивимося.

• Справді, усі ми з великою інтригою чекаємо результатів. Але я впевнений, що кожна із вас отримає приз, навіть якщо якась набере найбільше балів в опитуванні. Бо кожна із вас заслуговує на особливий приз. Повертаючись до початку цього року, коли був чемпіонат світу у приміщенні, де Нікола Оліслагерс Вас перемогла. Наскільки це засмутило тоді?  
• Так, тоді я була срібною призеркою чемпіонату світу в приміщенні. Звичайно, спочатку я трішечки засмутилася, але потім я зрозуміла, що це був просто момент, коли Нікола була готова краще, ніж я. Коли ти не перша, ти розумієш, що ти десь не допрацювала, десь не виклалася, а значить треба працювати. Є ще сили, є бажання, і ти хочеш ставати кращою версією самої себе. Але я все одно була рада тій  срібній нагороді, тому що медаль є медаль. Будь-яка нагорода важлива, особливо у нинішній складні часи, тому що ми представляємо нашу країну на міжнародній арені. Коли ти виграєш нагороду, в тебе більше шансів поспілкуватися, розповісти людям, журналістам про події в Україні.

• Нікола виграла тоді, але Ви взяли реванш на Олімпіаді- на найбільш  значущому  змаганні чотириріччя. Ви вірите у певний  баланс фортуни?
• Так, я вірю. Тому що, в принципі, на Олімпіаді ми показали однаковий результат: два метри стрибнула і вона, і я. Але я взяла висоту з першої спроби, а вона – вже з третьої. І цей фактор, власне, й приніс мені олімпійське  «золото». Як завжди каже моя тренерка Тетяна Володимирівна: «На важливих змаганнях треба стрибати все з першої спроби». І, нарешті, я до цього дійшла. Коли на Олімпійських іграх стрибнула все з першої спроби, то виборола золоту нагороду.

• Коли у Парижі Нікола, в останній спробі, підкорила два метри, чесно скажіть, хвилювання було у цей момент?  
• Трішечки з’явилося, але я, в принципі, була готова боротися далі. Однак більше хвилювання було, коли вона стрибала третю спробу, адже я стрибала після неї. Тож та третя спроба була така, відповідальна: або ми продовжуємо боротьбу, або вже все, змагання завершуються. І я така: «Що буде далі?»

• Коли ви стрибали 2.04, Оліслагерс вже припинила боротьбу…  
• Так, я  вже перенесла третю спробу на 2.04. Але не склалося.

• Чому не вдалося тоді? Адже Ви уже гарантували собі «золото». Мотивація була не та?
• Насправді, багато факторів. Олімпійські ігри – це Олімпійські ігри. Як би  ти себе не налаштовував, що ти не хвилюєшся, що в тебе все під контролем, але… Все ж таки раз на 4 роки такі великі змагання. І психологічно трішечки десь там, у глибині свідомості, це «записується». Тобто були трішки хвилювання і недопрацювання в техніці розбігу. Але нічого. Як я казала раніше, перша Олімпіада – це наче було тренування. Зараз вже є золота нагорода. Тобто наступний раз треба ще вище стрибати.

• Кажучи про третю спробу, наскільки важко Вам стрибнути саме у третій спробі, коли вже розумієш, що вона може бути остання?
• Не важко. За свою кар’єру, в принципі, я багато разів брала висоту з третьої спроби. Звичайно, завжди хочеться з першої, щоби не витрачати занадто багато енергії на стрибки. Звісно, коли у тебе є перша спроба, ти наче «на релаксі». Коли залишаються ще дві, то теж таке: ще є два стрибки, спокійно. Але коли з’являється вже третя спроба, то в голову одразу лізе: «Треба брати, по-іншому ніяк».

• То все ж підтискає психологічно?
• Ну, ні (усміхається), тому що, наприклад, у мене після Олімпійських ігор був етап Діамантової ліги у Лозанні або в Цюріху, зараз не пам’ятаю… Ні, це був Цюріх, був сильний дощ. І я не змогла взяти 193 з двох спроб, і тоді перенесла останню спробу на висоту 1,96. І взяла її. Тоді в моїй голові крутилося: «Якщо я зараз не стрибну 196, то я буду восьмою або дев’ятою». І я така: «Ну, щось це, взагалі, результат – «не дуже». Не хочеться бути дев’ятою». Я розуміла, що якщо візьму 196, продовжу боротьбу. Так я й стала першою. Тому що стрибнула й змогла взяти потрібну висоту.

• Як Ви самі кажете, Тетяна Степанова налаштовує Вас стрибати з першої спроби, тож у Вас має бути психологічний тиск саме на першій спробі, бо інакше тренерка буде незадоволена. Ви, якщо не боїтеся, то, принаймні,  остерігаєтеся, коли Тетяна Володимирівна Вами незадоволена, що ви не виконали завдання взяти висоту у першій спробі?
• Та ні, такого вже нема. Але я розумію, коли з першої спроби якусь висоту не взяла, скажімо, 193-195, але із запасом вилетіла, то я бачу з її погляду: «Як так? Як так можна було не стрибнути?». Але це все робочі моменти – це змагання. Коли я не стрибнула, підходжу до неї  і вона вже дає мені настанову, знаходить такі слова для мене, щоб я от прям стрибнула.

• Взагалі, у легкій атлетиці спілкування тренера з атлетом – дуже специфічне,  порівняно з іншими видами спорту. Адже тут тренер не має можливості давати свої  настанови постійно, як буває, в інших видах спорту. Тут наставник мусить обмежуватися лише кількома фразами…
• Так, але це й не потрібно, тому що кілька фраз тренер сказав тобі, налаштував, а ти вже потім сам себе «доналаштовуєш». Вже йде  самоналаштування, щоби стрибнути. І ти обдумуєш, як ти це зробиш.

• У сучасній легкій атлетиці, крім Вас, є  ще один видатний стрибун, який вражає світ рекордами, щоправда, з жердиною  – Мондо Дюплантіс. Зважаючи на те, що кожен із вас сконцентрований на своєму виді, коли, часом, вам не заважають бігуни, чи є у вас спілкування з Мондо? Збоку здалося, що він дещо дистанційний чоловік…
• Насправді, ні, так здається збоку. Звичайно, у нас було спілкування, тому що ми всі в одній команді – Puma Family, і в нас було багато конференцій і заходів разом. Власне, провідні спортсмени від Puma у  легкій атлетиці – це Вархольм (бігун на 400 метрів з бар’єрами – О.Г.), Дюплантіс і я. Коли я раніше приїжджала, я завжди казала: «От  я сиджу тут між вами: з одного боку – рекордсмен світу зі стрибків з жердиною, з іншого – світовий рекордсмен з бігу на 400 метрів з бар’єрами. Коли вже у мене рекорд буде? Я хочу доєднатися до вас!» (сміється). І тоді я така: «Так, я точно одного дня приєднаюся до вас!». І так трапилося, що цього року я таки приєдналася до них і мене вже також представляли як рекордсменка світу.

• Коли Ви усвідомили, що Ви – рекордсменка світу?
• Ну, так, вже усвідомила й збагнула. А от коли щойно стрибнула, то сильно цим не переймалася, бо у думках у мене була підготовка до Олімпійських ігор, адже саме це –  найголовніший старт сезону. А після Олімпіади – знову змагання… І ось коли вже усі турніри закінчилися, сезон завершився, ми так сіли й спокійно подумали: «Ну, так, побила світовий рекорд, який тримався 37 років. І ми досягли цього спільною працею з Тетяною Володимирівною, ми разом це зробили».  І ти сидиш, і не віриш, що ти твориш історію українського спорту… Ось ти – тут і зараз. І потім така: «Вау, круто!». Але я хочу творити й далі, стрибати ще вище і вище.

• Ви ж, розумієте, наскільки унікального досягнення ви досягли: і світовий рекорд, і «золото» Олімпійських  ігор, і ще й Європа, адже вона була цього року.  Тобто це буде дуже складно повторити, чи не так?
• Складно, але я  тренуюся для того, щоби бути найкращою у своїй справі, тому прагну завжди вдосконалюватися. Цей рік ми присвятили зміні техніки розбігу: ми кілька разів змінювали мій розбіг, і все ж таки прийшли до формулу успіху й встановили світовий рекорд. Але, насправді, світовий рекорд – це не лише фізичні здібності, треба бути готовим ментально до цієї висоти: стрибати, і не боятися. І треба, щоби всі зірки зійшлися.

• А от що Мондо Дюплантіс казав про Ваші стрибки, і чи Ви робили йому компліменти щодо його рекордів? 
• Мондо, справді, унікальний: кожні змагання стрибати світовий рекорд, я не знаю, як він це робить! Поки що мені так не вдається (сміється). Я ще працюю над цим. Скажімо, після свого рекорду я відновлювалася: майже тиждень не робила технічних вправ, технічно стрибкових. Ми постійно вітаємо одне одного з успіхами. Навіть ще до того, як я стрибнула світовий рекорд, але в мене були гарні результати, він мене вітав, і я його теж  вітала. Для мене те, що він робить – світовий рекорд, знову світовий рекорд, і знову світовий рекорд! Ну, він –  просто найкращий: вже побив, скільки там? Вже, здається 11 разів перевершив свій рекорд! Це дуже круто! Просто слів нема. Це неймовірна мотивація покращувати свої результати.

• Як він Вас називає – Ярослава, чи якось інакше?
• Рося. Як в інсті підписано, так і називає.

• А ви його – Мондо?
• Мондо, так. У нього, взагалі, ім’я Арман Дюплатіс, але Мондо, він взяв собі псевдонім, і тепер він з ним.

• Псевдонім на весь світ. До речі, коли ви отримали золоту олімпійську нагороду на арені «Стад де Франс», наступного дня після перемоги, він же саме тоді побив світовий рекорд (6.25м) у третій спробі. Ви тоді мали можливість це побачити?
• Сам рекорд я не бачила, тому що тоді вже мене забрали після  нагородження на велику кількість інтерв’ю, тож чергове досягнення Мондо я пропустила. Але я бачила його спроби до цього. Я вже була за стадіоном, коли почула гул стадіону: було зрозуміло, що є новий світовий рекорд.

• Чи це буде Ваша нова мета: наступного разу встановити світовий рекорд на найпрестижніших змаганнях, як-от  Олімпіада або чемпіонат світу?
• У мене, звичайно, є мета покращувати свій результат на головних стартах сезону, але, звичайно, є ще мрія встановити олімпійський рекорд, тому йдемо до цього, через 4 роки побачимо.

• Для того, щоби побити олімпійський рекорд, треба стрибнути на Іграх 2.07. Саме так, як було у той день перед світовим рекордом, так?
• Так, 2.07 з другої спроби, а от 2.10 з першої. Взагалі це було щось таке зовсім неочікуване, тому що тривала підготовка до Олімпійських Ігор. Коли  я стрибнула 2.07, це вже був рекорд України – наче все, завдання виконане. І, в принципі, тоді така думка крутилася у голові: «Стрибати, не стрибати?», адже попереду  – Олімпійські ігри. Але все ж таки вирішили стрибати, тому що я сказала собі: «Спробую одну спробу, а там як вийде». І  воно вийшло!

• Коли говорити про такі змагання, як чемпіонат світу чи Олімпійські Ігри, все ж таки основна концентрація йде на боротьбу із суперниками? Думок про рекорди немає?
• Основна боротьба взагалі завжди сама з собою. Я не сильно дивлюсь на суперниць: мене цьому Тетяна Володимирівна навчила з дитинства. Я борюся сама з собою, я хочу перевершити свій же стрибок. Ну, і з планкою ще боротьба, бо  її треба перестрибнути. Тому я не звертаю уваги, як стрибають інші дівчата, але, звичайно, я можу й поплескати, коли лежу, але я не дивлюся самі стрибки.

• А як Ви дізнаєтеся, як стрибнула інша?
• Дізнаюся з реакції публіки. Або є табло, яке я бачу, лежачи. Намагаюся лягти так, щоби мені було видно табло, щоб я бачила, коли мені слід стрибати далі, за ким я йду, і чи скоро дійде моя черга.

• Але ж конкуренція у секторі виглядає по-різному. Одна справа, коли ви стрибаєте і у вас постійно є перевага, а інша справа, коли боротьба йде «ніздря в ніздрю». Це на вас не впливає?
• Я на це не зважаю, на мене це не впливає.

• Навіть коли дівчата беруть, одна за одною, скажімо,  2.00, 2.01, 2.02…
• Ні, не впливає, аж ніяк.

• До речі, за моїми спостереженнями Ви почали інколи усміхатися перед стрибком. Не так, звичайно, як Нікола Оліслагерс, яка завжди усміхається, але інколи трапляється момент…
• Осяяння? (усміхається)

• Так. Що це означає? Ви так себе налаштовуєте, чи ви просто відчуваєте, що, мовляв, я розслаблена? Бо ці усмішки не завжди бувають перед стрибком.
• Насправді, вони дуже рідко бувають, тому що зазвичай я дуже зосереджена, думаючи про те, що мені треба зробити, як розбігтися. Але от перед світовим рекордом я йшла собі така усміхнена й думала: «Все – на рекорд! Знову спроби!». У мене ж уже були спроби на світовий рекорд до цього – у 2022 році. І це був такий другий раз, коли я «пробувала» цей рекорд. Але, насправді, перш за все, мені здавалося, що я була доволі втомленою, тому що, на жаль, використала забагато енергії на малих висотах: 195 взяла з другої спроби, 201 – з другої, 203 – з другої і  207 – теж з другої… Одним словом,  чотири спроби просто так пішли – в нікуди. І тут – 210… Але, відверто кажучи, я так налаштовувалася, у мене були думки такі: «Це ж яке свято буде!» І я думала чомусь саме про це – про свято в Україні. І ось так вийшла на старт, думаючи: «Якщо я стрибну, це буде просто свято зараз». І так вийшло, що я стрибнула, і я дуже задоволена, що все ж таки усі наші зусилля, те, над чим ми працювали з тренеркою, усе спрацювало, і я стрибнула.

• Стрибки висоту – це головне у Вашому житті?
• Ну, це моя сфера діяльності, це мій заробіток на даний момент. Тому так, стрибки висоту – це справа, яку я обожню, і хочу нею займатися. Але, звісно, ще родина. Найголовніше у житті – це родина і любляча людина.

• Це ж саме Тетяна Степанова побачила у вас стрибунку, чи не так? Адже Ви починали з бар’єрного бігу, а тренерка була фахівцем саме у цьому виді легкоатлетичної програми?
• Так, вона була спеціалісткою у бар’єрному бігу, але коли ти приходиш у легку атлетику, то пробуєш всі види – біг, стрибки в довжину, метання, висоту. І в мене було так: я і бігала з бар’єрами, і стрибала у висоту. У мене навіть зараз, якщо зайти на мій профіль у  Світовій атлетиці, є один результат з 2017 року – 100 метрів з бар’єрами, які  я бігла на «Олімпійському сузір’ї Придніпров’я» на відкритті стадіону «Олімпійські резерви» у Дніпрі.  І цей результат досі у мене зазначений у профілі!  Але потім ми зрозуміли, що мені більше подобається висота, і краще виходять саме стрибки, тому вирішили, що все ж таки висотою будемо займатися й  вдосконалювати навички.

• Тобто Фемке Бол Ви би точно не стали, адже  вона бігає аж 400 метрів з бар’єрами?  
• О, ні, так далеко – ні! (сміється) Про біг з  бар’єрами спочатку йшлося, тому що я якраз бігла такими широкими кроками, але на 400 метрів  – ні. Зараз я дуже рада, що ми вибрали саме стрибки у висоту.

• 1 грудня Світова атлетика назве найкращих атлетів року. Ви також там претендентка на нагороду. Наскільки хвилюючий цей момент?
• Це дуже хвилююче, тому що в мене є і від World Athletics нагорода «Зірка, яка сходить» за 2019 рік, тому що тоді я встановила юніорський рекорд світу 2.04. Його ще не побили, до речі. Він тримається вже 5 років… Звісно, момент хвилюючий і конкуренція така добра, дуже хочеться й там…  1 грудня поїдемо, туди будемо, на цьому нагородженні.

• Визнання найкращою атлеткою Європи стало для вас вагомим і цінним досягненням?
• Звичайно, тому що, по-перше,  це визнання моїх спортивних досягнень, по-друге, для мене це була ще одна можливість нагадати під час трансляції, що ми продовжуємо боротися за нашу незалежність.

• Ми дякуємо вам, що надихаєте своїми досягненнями усіх нас, у тому числі й спортивних журналістів. Скажіть, як ви сприймаєте роботу спортивних журналістів?
• Я хочу побажати вам ще більшого натхнення і сил висвітлювати всі наші результати, тому що зараз в нас багато спортсменів, які гідно представляють нашу країну на міжнародному рівні. Дякую вам за вашу працю! І хочу відзначити, що зараз спортивні журналісти працюють набагато краще, ніж колись: всі знають, що я стрибаю в висоту (сміється).

• А ось таке несподіване питання: Ви  коли-небудь пробували стрибати з жердиною?
• З жердиною, до речі, ніколи не стрибала, тому що, передусім, я ніколи не займалася ані акробатикою, ані спортивною гімнастикою.  Колись разом зі мною стрибала дівчинка, і вона якось вирішила спробувати. Ну, їй захотілося. І вона після тієї спроби вся була у  синцях, тому що із жердиною, там виходи… Це зовсім інше… І вона тоді каже: «Ні, не моє». Добре, що нічого не зламала.  

• Ярославо, скажіть, яким буде наступний рік?
• Переможний. Дуже хочеться, щоби у наступному році була наша найголовніша перемога, і закінчилася війна, і наші люди змогли повернутися додому з різних країн світу, і ми відбудували нашу країну, і жили в мирній атмосфері.

• І ви тоді зможете частіше бувати у Дніпрі, де буде спокійніше. Зараз, коли Ви у Дніпрі, коли неспокійно, спускаєтеся в укриття?
• То спокійно, то неспокійно, так. Але іноді я дуже міцно сплю, тому що я втомлююсь, і я не чую нічого, а потім дізнаюсь з новин, що десь було. Але ось таке життя, в принципі.

Олександр Гливинський