1 липня 2012 року. Арбітр з Португалії Педру Проенса виводить на сма-рагдовий газон збірні Іспанії й Італії. Це був фінал. Вирішальний матч най-більшого і наймасштабнішого турніру в історії нашої країни. В цей день епіцентром уваги усіх поціновувачів гри мільйонів стала найбільша арена Євро-2012 – НСК «Олімпійський».
Перед початком гри вертоліт довго кружляв над спортивною перлиною Києва, з висоти пташиного польоту знімаючи захопливі кадри. Стадіон виділявся посеред урбаністичних пейзажів столичної Бессарабки: сучасний дизайн, високотехнологічний дах, досконалі форми. Та найцікавіші події відбувалися у самому серці споруди – на футбольному полі. Той фінал був подібний до гладіаторського бою. Міцний іспанський лев розірвав на шматки вишуканого, але недосвідченого італійського юнака. Глядачі, котрі ще годину тому вимагали хліба і видовищ, після фінального свистку плакали: хто від щастя, а хто від горя. І лише могутній київський Колізей був непохитний і мовчки спостерігав за багатою палітрою людських емоцій.
Цей матч став мабуть найзнаковішою подією в історії «Олімпійського». А історія ця нараховує вже більше 90-та років. Почалося все у 1923-му, коли біля Черепанової гори на стадіоні, який вміщував десь 12 тисяч глядачів, пройшли змагання першої Олімпіади Київщини. З плином часу споруда дуже часто змі-нювала обличчя. Арена 5 разів підлягала реконструкції і 10 разів змінювала на-зву. Була вона і Червоним стадіоном імені Троцького, і Республіканським стадіоном імені Хрущова, і Київським центральним стадіоном. Теперішнє ім’я НСК «Олімпійський» споруда одержала вже за часів незалежної України – у 1996 році.
Головний спортивний комплекс України немало побачив на своєму віку. Тут у жовтні 1961 році київське «Динамо» вперше здобуло золоті медалі чемпіонату Радянського Союзу з футболу, а згодом збірна Німецької Демократичної Республіки громила своїх суперників під час Олімпіади-80. Саме на цій арені київське «Динамо» забило 3 м’ячі у ворота легендарної «Барселони». Через 15 років герой того славетного матчу Андрій Шевченко приніс національній збірній першу в історії перемогу на чемпіонатах Європи. Тоді форвард двічі вразив ворота шведів. То були останні голи в кар’єрі знаменитого динамівця. До речі, у музеї стадіону зберігається річ, яка нагадує усім відвідувачам про цю подію. Це футболка, в якій Шевченко грав у той день.
Музей НСК «Олімпійського» дає можливість зануритися в історію не лише арени, а й усього вітчизняного спорту. Тут увагу глядача напевно приверне фа-кел, який брав участь в естафеті олімпійського вогню у 1980 році. Фотографії видатних атлетів минулого можливо, ні про що не вже не говорять представни-кам молодого покоління, проте дозволяють відчути дух історичної епохи, в яку вони були зроблені. Документи, грамоти, кубки, макети арени – усе це душа стадіону, яку неможливо пізнати, лише відвідуючи футбольні матчі на НСК.
Душа – це те, чого не побачиш неозброєним оком. Ніколи не зазирали прості вболівальники до «святая святих» стадіону – до роздягальні київського «Динамо». Вона розташована ближче до знаменитих бессарабських воріт, які, за поширеною легендою, приносять успіх столичному клубу. Звичайно, усе це лише футбольні забубони, проте динамівці ніколи не зраджують традиціям і готуються до кожного з таймів саме у лівій роздягальні.
Та не футболом єдиним живе «Олімпійський». Не дарма ж це мультиспортивний комплекс. Сучасне і технологічне легкоатлетичне ядро відповідає усім найвищим міжнародним стандартам. З таким стадіоном Київ спокійно міг би проводити турніри світового рівня з легкої атлетики, навіть чемпіонат світу потягнув би. Та зараз змагання з цього виду спорту не збирають великої кількості глядачів. На останньому командному чемпіонаті України на найкращих атлетів країни прийшли подивитися лише близькі і рідні спортсменів. Можливо, саме тому перед останньою реконструкцією «Олімпійського» перед Євро-2012 постало питання переробити арену у чисто футбольну. Цю ідею активно просували деякі політики, спортивні та футбольні функціонери. Але за легкоатлетичні доріжки вступилися такі люди, як Валерій Борзов та Сергій Бубка, тодішній директор НСК «Олімпійський» Сергій Демідов та Асоціація спортивних журналістів України на чолі з Михайлом Волобуєвим і багато інших справжніх любителів спорту… Вони врятували арену від повної «футболізації» і зберегли її для «королеви спорту». І можливо колись українська столиця побачить найшвидших бігунів світу на етапі «Діамантової ліги».
Сьогодні НСК «Олімпійський» функціонує не лише як спортивний ком-плекс. У приміщеннях арени є музей, ресторани, зали для виставок і конферен-цій. На стадіоні виступають відомі рок-гурти. Останній концерт Океану Ельзи, котрий пройшов на столичному НСК, зібрав рекордну кількість людей – більше 70 тисяч. Та все ж це в першу чергу спортивний стадіон. Сама його назва нагадує про Олімпіаду–80. У Стародавній Греції, як відомо, на час проведення Олімпійських Ігор припинялися усі війни. Хотілося, щоб і в нашій країні найбільший стадіон став символом саме миру, який зараз так потрібен Україні. А ми, студенти 3-го курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, майбутні спортивні журналісти дуже вдячні керівництву головної спортивної арени України за можливість доторкнутися до її славетної історії і сучасного сьогодення.
Арсеній Овсянніков,
3-й курс, «спортивна група»
Фото Iнни Гарифулліної, керівника відділу маркетингу НСК «Олімпійський»