Шеф-редактор сайту «XSPORT.UA» поділився досвідом з майбутніми колегами.
Це зараз Олександр Мащенко – один із найвідоміших спортивних журналістів України. Це сьогодні він висвітлює чемпіонати світу і Олімпіади, коментує найпрестижніші змагання з різних видів спорту. Це тепер його запрошують бути ведучим різних церемоній, присвячених спорту. Але всього цього могло і не бути, якби не збіг певних обставин. Проте в житті завжди так – нашу долю іноді можуть вирішити якісь непомітні дрібниці. Мащенко навчався у школі з поглибленим вивченням англійської, вивчав історію у Києво-Могилянській академії. Він навіть грав у студентському експериментальному театрі. Але 21-річного юнака занесло працювати у спортивну редакцію УТ-1. Починав він як простий літредактор, та згодом почав стрімко освоювати нові напрями. Про те, яким був його професійний шлях, Олександр погодився розповісти студентам Інституту журналістики. «Давайте просто поговоримо», – одразу запропонував формат зустрічі гість.
– Розкажіть трохи про себе. Як ви прийшли до кар’єри спортивного журналіста?
– Смішно називати це кар’єрою. Почалося усе, коли мене покликали працювати на «Поверхность» літредактором. Тоді саме проходило футбольне Євро. До цього я був перекладачем на плюсах, і мій товариш, з яким ми грали у студентському театрі, покликав мене спробувати сили на цій посаді. До речі, це був спільний проект «Поверхності» і «УТ-1». Після цього я лишився на національному телеканалі. Незабаром на Першому змінилася влада, і з літредактора я перетворився на журналіста і редактора. Там я пробув до 2005-го року. Тоді кілька людей з «УТ-1» і ще кілька з «1+1» створили редакцію «Мегаспорту». До 31 грудня 2009-го року, тобто до самих «похорон спортивного каналу», я трудився саме на «Мегаспорті». Згодом була нетривала співпраця з Федерацією футболу. А потім один відомий політик утворив канал «Хокей». Мене туди потягнули головним редактором, хоча я довго не погоджувався. Я вважав, що цей вид спорту не настільки популярний, аби створювати цілий телересурс. Проте мене переконали. Канал у такому форматі проіснував недовго і перетворився на мультиспортиний «XSPORT». Але через останні події у країні цей відомий політик був змушений зменшити фінансування, і ми скоротилися до меж інтернет-порталу. Проте телевізійне минуле не дає спокою і наша редакція, як каже оператор, робить «телесайт». Дуже багато знімаємо, створюємо формати, близькі до «ТБшних». Це не приносить особливого прибутку, все тримається на ентузіазмі.
– Скажіть, в якому стані зараз перебуває галузь спортивної журналістики?
– У стані, який можна назвати «нижче плінтуса». Пам’ятаю, коли я лише починав опановувати цю сферу, то був якийсь попит на спорт, на нашу діяльність. І хоча було дуже мало контенту, ми, молоді, мали можливість вчитися. Зараз ситуація набагато складніша. Джерел інформації дуже багато. Проте спортивна журналістика у тому вигляді, в якому вона зараз існує, скажімо, у Польщі, тут нікому не потрібна. Зараз спорт в медіа існує або як іграшка в руках олігархів, або як шматочок на Першому національному за кошти держбюджету. Там, наприклад, є добра звичка показувати Олімпіади. Це існує ніби у вигляді соціального проекту. Для того, щоб спортивне телебачення функціонувало повноцінно, потрібно, щоб воно приносило гроші. А це станеться лише тоді, коли спорт стане ближчим до шоу і прийдуть глядачі. Поки будуть качати гроші з держави, нічого путнього не буде. Жодна федерація не почне займатися маркетингом, привертати спонсорів самотужки. А навіщо, якщо тренерські зарплати по 3–4 тисячі гривень, і ніхто ніби не панікує? Розвиток галузі за рахунок олігархів – це, як на мене, неправильний шлях. Хоча в деяких інших країнах це працює. Там шейхи і нафтові магнати пропонують свої умови, вони хочуть за рахунок спорту просувати свою продукцію. А у нас спортивний маркетинг відсутній як явище. Наша система фінансування – це наче замкнене коло. І доки все лишатиметься на своїх місцях, ми будемо найманими працівниками різних олігархів. А коли це все скінчиться – я досі не уявляю.
– Два тижні тому ваш колега Олександр Гливинський сказав, що можливо телеканали варто зобов’язати прописати певний відсоток спорту, аби вони отримали ліцензію. Наприклад, 20%. Що ви про це думаєте?
– В принципі, я згоден. Загальні, не нішеві канали, наприклад, повинні виробляти якісь соціальні передачі. Але я ось що скажу. На мою думку, спорт на загальнонаціональних каналах – це не порятунок. Ресурси на кшталт «1+1» чи «Інтеру» постійно змагаються за рейтинги. А рейтинги спорту будуть майже нульовими, поки він лишається непопулярним. Майбутнє, як на мене, за нішевими каналами. Спортивна аудиторія особлива, специфічна і доволі примхлива. Якщо з нею працювати, привчати до чогось, то це має перспективу. Цікавий приклад із біатлоном на Першому національному. Спочатку його показували вночі, і це майже ніхто не дивився. Згодом аудиторія поступово зростала, а десь сезон на четвертий біатлон став найрейтинговішим продуктом на «славетному» «УТ-1». До того ж наші там перемагають, і вболівальники до цього звикли. Тому спорт – це дуже перспективна штука, але до неї треба привчати і робити це методично. А це вимагає терпіння.
– Як ви прокоментуєте історію з появою в Росії державного загальнодоступного спортивного каналу «Матч-ТВ»? Чи можливе щось подібне в Україні?
– Зараз точно ні. У нас державний спортивний канал, на жаль, неможливий. У Росії трохи інша історія. Там спорт – це засіб пропаганди, це спосіб продемонструвати, що «влада хороша, і наші перемагають». У нас щось подібне було за часів Януковича. Взагалі, я не знаю про державні спортивні канали у цивілізованих країнах. Може ви чули? Якщо спорт себе окупає, а саме так відбувається у Великобританії чи США, то з головою вистачає комерційних ресурсів.
– А чи можливо, що на український ринок зайдуть визнані світові бренди, такі, наприклад, як «Eurosport»?
– До нас навряд хтось зможе зайти. Усе питання у грошах. Їм тут просто невигідно працювати. Тим паче, що більшість кабельних і супутникових провайдерів пропонують у своїх пакетах російську версію каналу. Наскільки я знаю, на початку 2000-х хтось намагався робити український «Eurosport», проте усе це швидко завершилося.
– Ви відомий в Україні спортивний коментатор. Які дисципліни вам подобається коментувати найбільше?
– Взагалі є дуже багато видів спорту, від коментування яких я міг би отримувати кайф. Але, на жаль, більшість з них банально не транслюються. У мене в топі завжди були біатлон і легка атлетика. В останній я дуже полюбляю середні дистанції 800 і 1500 метрів. Там дуже цікаво спостерігати за тактикою, за тим, хто куди рухається. Цікаво передбачати, чим можуть завершитися різні маневри.
– Cкажіть, чи повинні журналісти переносити тему україно-російського протистояння на спорт? І чи має право коментатор в ефірі кричати «Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла»?
– Є такий закон неписаний: коментатор має бути абсолютно нейтральний, коли він коментує матчі не своєї команди. Якщо він коментує матчі за участю своїх, він може вболівати за своїх. За своїх! Він не може вболівати проти. Це непрофесійно. Але всі ми люди, у нас є свої думки, в тому числі і на політичну ситуацію, а особливо, коли вона стоїть настільки гостро. Я думаю, що якщо ти вважаєш себе професіоналом, то можеш думати собі, як хочеш, натиснути спеціальну кнопочку і говорити що завгодно. Але не в ефір. Робота коментатора – це багато в чому гра. Умовно кажучи, якщо росіянин Антон Шипулін «маже», а ти радієш, то ніхто не повинен відчути твоїх емоцій. З голом у ворота Росії і вигуком коментатора «ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла» трохи інша історія (мається на увазі випадок, коли коментатор Андрій Столярчук після голу бельгійців у ворота росіян на мундіалі у Бразилії заспівав в ефірі «ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!» – прим А. О.). Футбол не є повноцінним спортом. Його не можна назвати більше ніж спортом або менше ніж спортом. Це щось інше. Він є частиною суспільного життя: фанати, що воюють в АТО, носять на стадіони банери з політичними лозунгами. Це одна із трибун, де суспільство може проявити свої настрої. Чи має коментатор цьому підігрувати, якщо він частина цього шоу? Не знаю. Я взагалі футбол не коментую, я його і не люблю, чесно вам скажу. Тому я не частина цієї вистави. Якби був, то, мабуть, зміг би відповісти. Мені все ж хотілося розділяти – політика окремо, спорт окремо. Я б навряд кричав ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла. Адже співає перед телевізорами не вся країна, а працювати треба для всіх.
– Чи були у вас кумедні обмовки в ефірі?
– Одразу скажу, що досвіду вживання ненормативної лексики в ефірі у мене не було. Але розкажу одну цікаву історію. У 2005 році ми з місця події коментували чемпіонат світу з легкої атлетики, що проходив у Гельсінкі. Я працював у парі з відомою спортсменкою Оленою Говоровою. Це був наш чи не перший спільний досвід. Роботи було багато, тому іноді дозволяли собі розслаблятися, випиваючи зовсім трохи коньяку. І от місцевий улюбленець Теро Піткемякі у метанні спису показав результат за 90 метрів. А це гросмейстерська дистанція. І ось Лєна, проводжаючи снаряд поглядом, видала: «Ну них… чего себе». А так багато зайвого не морозили, тому мені важко згадати якісь явні лажі.
– На каналі «Футбол» зараз працює коментатор Кирило Круторогов. Свого часу, коли на цей ресурс прийшов російський спеціаліст Юрій Розанов, то перше, що він зробив – звільнив Кирила, сказавши, що у нас не буде коментаторів молодше 30 років. Зараз Розанов у нас не працює, а над Крутороговим, якому 24, сміється вся країна. А як ви до цього ставитесь?
– Я згоден з країною. Хоча це дуже неправильно критикувати колег, але я б його не ставив. А з приводу віку, то коли я починав коментаторську діяльність, то мені було 26. І ніби нормально виходило. Я не вважаю, що до 30-ти не можна сідати перед мікрофоном. Я вам іншу думку скажу – з приводу ведучих. За кордоном немає ведучих спортивних новин молодше 40-ка років. І це можна зрозуміти, адже зовсім юні спеціалісти не викликають довіри у цільової аудиторії. А вона не така вже молода. Якщо так подумати, то їздити на спортивні змагання можуть собі дозволити доволі забезпечені громадяни. А це переважно ті, хто встиг трохи пожити і чогось вже досягти. Можливо 50-річним вболівальникам і сподобається в кадрі гарненька дівчина, але як журналіст довіри вона не викликатиме.
– На останньому чемпіонаті світу з легкої атлетики ви працювали для сайту і як журналіст, і як оператор. Як вам ця нова роль? І чим це відрізняється від звичайної роботи на великих змаганнях, до якої ви звикли?
– Я згадую пекінську Олімпіаду. Це було ще за часів «Мегаспорту». Там я був з оператором, і наше завдання було записувати ексклюзив. І хоча у нас не було прав на зйомку зі стадіону, ми якось таємно намагалися це зробити. Кілька разів нас ледь не позбавили акредитації. Робили тоді купу історій про атмосферу міста. Мені приходить на думку двохвилинний сюжет, де я торгуюся із продавцем сувенірів. Він мені пропонував футболку за 100 юанів, я за ті самі гроші купив три. Взагалі, телевізійник має вміти вловити те, чого не побачать інші. На будь-якій великій події ключовим є планування. Треба чітко окреслити своє завдання. На легкоатлетичному мундіалі ці завдання для себе окреслював я сам. Я повинен був побільше назнімати відео з нашими спортсменами. Ну і паралельно робив якісь статті, огляди, прев’ю. До речі, це стосується теми, чи є майбутнє у спортивного телебачення. Як на мене, подібний формат мультимедійного сайту, де є і відео, і фото, і тексти, має куди більше перспектив. Це і набагато дешевше, ніж, наприклад, утримувати спортивну редакцію на телебаченні. Тому на мою думку, за подібним форматом майбутнє.
Арсеній Овсянніков,
студент 4-го курсу
Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка,
спортивна група