9 листопада у місті Віла-Нова-де-Фамалікан, що у Португалії, відбувся чемпіонат світу з танцювального спорту серед молоді у програмі 10 танців. Україну на змаганнях представила пара танцівників з Києва — Мілана Бойчук та Андрій Нікітьонок.
Про «залаштунки» життя спортсменів, змагання у Португалії та те, що взагалі являє собою танцювальний спорт — в ексклюзивному репортажі учасника змагань – спортивного журналіста.
“Вітаємо у Португалії”
Дорога з Києва до місця проведення триває майже три дні. Для того, аби в суботу вийти на паркет, вже у середу делегацією маємо сісти на потяг до Перемишля. Нас шестеро: ми з партнеркою, наші мами, мій брат та молодша сестра.
У Перемишлі ледь встигаємо на електричку: касирка на вокзалі, яка за час повномасштабного вторгнення вже майже вивчила українську, протягує нам квитки зі словами: “Друга колія. Якщо добіжите”.
Чотиригодинна подорож Польщею приводить нас на вокзал у Кракові. Поки чекаємо шість годин на поїздку до аеропорту, встигаємо трохи погуляти містом. Увечері сідаємо на літак до Португалії й опиняємось… у минулому, адже різниця часу між Києвом та Лісабоном — мінус дві години.
“Шановні пасажири, наш літак здійснив посадку в аеропорту міста Порту. Температура за бортом – 19 градусів, місцевий час – 23 години 5 хвилин. Дякуємо, що обрали нашу авіакомпанію і… вітаємо у Португалії!” — звертається до нас пілот. Не вірю майже жодному його слову: «Ми? У Португалії? У +19°C?»
Вже на власному автопілоті пишу тренерам, що ми дістались проміжної зупинки. Жартую, що вперше за довгий час — без пригод. Та як же я помиляюсь…
На виході з аеропорту не знаходжу на плечах рюкзака (звичайно ж, там усі гроші, документи та девайси). Швидко усвідомлюю, що забув його у зоні отримання багажу.
Звичайно, через головний вихід мене назад вже не пропускають, відтак я йду до місцевих поліцейських, де на собі відчуваю увесь менталітет португальських людей:
— Жоао, тут хлопець рюкзак забув, зводиш його?
— Ой ні, мені ліньки, хай піде Антоніо.
— Чого? Я щойно поїв, мені взагалі не можна вставати…
10 хвилин португальські правоохоронці з’ясовують, хто проведе мене всередину. Весь знервований я, який уявляє, як рюкзак вже тричі могли вкрасти, ввічливо питаю, чи можуть співробітники визначитись. В результаті йду відразу з усіма. Забираю рюкзак, доєднуюсь до групи й за пів години ми, врешті-решт, доїздимо до потрібного міста.
Наступного ж дня остаточно дістаємось офіційного готелю для учасників чемпіонату світу. Тут вже купа знайомих: пари з Казахстану, Молдови, Естонії, Польщі (вони, до речі, летіли з нами одним літаком). Їдемо ненадовго до океану провітритись, та швидко вертаємось назад: потрібно готуватись до змагань.
“Ваш водій десь загубився”
Напередодні змагань з танцювального спорту потрібно підготувати не лише власне тіло й мозок, але й костюми та імідж.
Ми приїхали на змагання з так званої “10-тки” — програми, яка поєднує п’ять танців європейської програми (вальс, танґо, віденський вальс, повільний фокстрот та квікстеп) та латиноамериканської (самба, ча-ча-ча, румба, пасодобль та джайв).
Таким чином, у партнерки з собою чотири сукні (по дві на кожну з дисциплін), у мене ж дві сорочки на “латину”, стільки ж на “стандарт”, дві пари брюк, фрак для європейської програми та аксесуари, як-от запонки, комірники, метелики, кулони тощо.
Проти дня змагань усе це потрібно відпрасувати, а ще — нанести на тіло засмагу. Для цього мама партнерки привезла з України фарбопульт та тростинну барву. Не питайте, для чого це — просто має бути красиво.
Повертаємось до підготовки тіла. За три дні дороги м’язи “дерев’яніють”, тож ми дуже радіємо, коли організатори запрошують пари на офіційне тренування, ще й на арені, де відбуватимуться змагання. Це дозволить “розкласти” хореографії та прорахувати траєкторію руху по майданчику, що обов’язково для того, аби більш виграшно виглядати на турнірі.
У холі напередодні від’їзду панує дружня атмосфера. Завтрашні суперники по-товариськи вітають один одного та обговорюють останні новини танцювального світу. При цьому немає автобуса: п’ять хвилин, десять, пів години. Збентежені затримкою, йдемо до організаторів. “Ваш водій десь загубився”, — кажуть вони. Та чесно, після ситуації в аеропорту я навіть не дивуюся.
З годинним запізненням прибуваємо на арену. Зал натомість дуже красивий: грандіозна люстра, 300 квадратних метрів паркету, обабіч майданчика — вкриті білими скатертинами столики та високі трибуни позаду них, велична сцена із LED-екранами, а над головами — прапори країн-учасників.
Ми оперативно розминаємось, схематично “проходимо” обидві програми та прямуємо до готелю. Там вечеряємо й лягаємо спати.
“Parabéns ao casal da Ucrânia!”
День “X”. З самого ранку зауважує у себе мандраж. Це зрозуміло, бо настав день, до якого наша команда готувалася увесь рік — хочеться, аби все минуло ідеально.
Спершу щільний сніданок — такий, щоб енергії вистачило на весь змагальний день, далі зачіска, реєстрація та отримання стартового номера, збір речей, виїзд з готелю.
На арені вже безліч глядачів, ледь пробираємось крізь них за лаштунки: зранку в залі проходять регіональні змагання, тому ми зустрічаємо безліч інших танцівників, їхніх батьків та тренерів. Залишаємо речі в роздягальні та прямуємо на першу розминку.
Вона, особисто для мене, — суто психологічна. Так, безумовно, треба пробудити тіло, проте оскільки я використовую одну рутину розігріву, це заспокоює. Далі — офіційна розминка. Тут ми, вже на паркеті, повноцінно розігріваємось перед змаганнями.
Турнір, до слова, розпочинається зі стадії 1/8 фіналу. 28 пар з 28 держав світу (тільки чемпіони власних країн) виконують спершу латиноамериканську програму, а потім перевдягаються й танцюють європейську. Суддівська панель з дев’яти членів маркує на планшетах 24 танцювальні дуети, що пройдуть до 1/4 фіналу.
У наступному турі пари повторюють дві програми, проте цього разу з 24 залишаться лише 12 — учасники півфіналу. Далі перед суддями постає найскладніше завдання: з цих дуетів вибрати шість фіналістів.
Перший тур для нас з Міланою проходить нервово: деінде “вилітаємо” з балансу, припускаємось дрібних помилок. Та тренери, які постійно на зв’язку з України, заспокоюють: все не так погано.
Після першого відбіркового туру відбувається церемонія відкриття. На неї пари виходять з прапорами власних країн. Та іноді бувають непередбачувані обставини. Так, приміром, естонській парі цього разу дістається перевернутий прапор, який партнер самотужки перев’язує просто перед виходом на паркет, а Ісландія спершу отримує стяг Данії, який пізніше обміняє на власний.
Сама церемонія проходить дуже атмосферно. Ведучі запрошують нас словами, які зривають овації усього залу: “Parabéns ao casal da Ucrânia!” (“Вітаємо пару з України”). Надзвичайно приємний момент.
Єдиний мінус відкриття — після його завершення на затверділих від стояння ногах потрібно відразу танцювати. Однак чвертьфінал у нашому виконанні проходить надзвичайно. Пізніше тренери погодяться, що за весь змагальний день це був чи не найкращий наш тур.
На півфіналі активізуються й українські фанати: на арені наші столики за гучністю вболівання поступаються лише португальцям. Підтягуються всі: тренери, танцівники, батьки, португальські прихильники. Саме вболівальники заряджають на танок та створюють атмосферу, тож така підтримка — надважлива.
У цьому турі віддаємо усі сили: розуміємо, що саме цей тур є найважливішим. Всі пари втомлені, та до топ-6 пройдуть лише ті, хто, справді, цього прагне.
Останні секунди перед оголошенням результатів. Ті, хто під час перших турів не дивився на протоколи, бо були впевнені у кваліфікації, вже також тут. Всі завмерли в очікуванні так, що можна почути, як швидко б’ється серце.
З’являється головний суддя з листочками. Шукаю очима номер 28. “Є! — коротко, але гучно вигукую я. — Пройшли”. Всі видихаємо з полегшенням. Та ненадовго: потрібно налаштовуватись на фінал.
“Вже нічого втрачати”
Мілана змінює сукню, я паралельно слухаю опубліковану на фінал музику — намагаюсь у голові протанцювати хореографію, аби відчути акценти, на які можна покласти варіації. І ось, йдемо за сцену.
Фінал, на відміну від відбіркових турів, проходить за дивною системою. Якщо під час кваліфікації пари танцюють по 6-8 пар в заході, а судді порівнюють їх одна з одною і “маркують” вподобані, то у фіналі чотири з десяти танців дуети виконують соло — по одному на майданчик. Суддівська панель же проставляє для них місця з першого по шосте.
Такий спосіб проведення туру дозволяє суддям краще роздивитись кожну пару. Так, якщо під час кваліфікації в судді близько 5-7 секунд на один дует, то на “соло-танці” дають хвилину часу — майже удесятеро більше.
Перед заключним виходом востаннє списуюсь з тренерами. У Києві вже майже друга ночі, та вони не вимикають трансляцію. “Мочіть! Втрачати вже нічого”, — кажуть наставники.
Фінал для нас проходить по-особливому. Адреналін, упереміш з жагою до перемоги та підтримкою вболівальників, змушує витискати з себе максимум. Мозок втомлений, тіло болить, та потрібно йти до кінця.
Стандарт виходить “на одному диханні”, та оцінки не вражають: третє місце у віденському вальсі, четверте — у танґо, п’яте — у повільному вальсі, шосте — у квікстепі. Також ділимо п’яту позицію з литовцями у фокстроті, загалом отримуючи проміжне п’яте місце.
Перевдягаємось на латину. Вже не встигаю слухати музику фіналу, налаштовуюсь на імпровізацію. Приводжу у тонус м’язи й виходимо на соло ча-ча-ча.
Початок натомість виявляється не найкращим: Мілана на початку випадає з балансу на слизькій підлозі, а в мене наприкінці танцю хапає судома. Перед наступним виходом заспокоюємо себе: це ще не кінець. “Треба боротися: до кінця!” — кажу партнерці, розминаючи собі ікру перед самбою.
Решта “латини” минає добре. Під час останнього джайву зал підтримує стоячи. Ми ж танцюємо на український сектор: вони заряджають. Виснажені, але задоволені, що все закінчилось, стаємо з іншими парами на нагородження.
Натягую на плечі рідний прапор, проте відразу бачу, як стрімко прямує до мене головний суддя. Він просить зняти стяг через правила Всесвітньої федерації танцювального спорту. Неохоче згортаю “синьо-жовтий” та кладу на столик поруч.
Фінальний акорд — оголошення результатів. Шосте місце відходить представникам Литви. На п’ятому ж місці поляки, а четвертою оголошують… Україну! Ми виграємо в польської пари латину, а отже посідаємо четверту позицію. Третьою закінчує Румунія, на перших двох сходинках — Казахстан та Іспанія відповідно.
Ідучи з п’єдесталу до мами, підсумовую день. “Важкі змагання, — думаю я. — Виснажливі і фізично, і емоційно. Проте за такий виступ, а тим паче результат, не соромно. Бо, по-перше, ми у фіналі чемпіонату світу, а по-друге, точно виклалися на максимум та залишили усіх себе на майданчику. Це круто”.
Далі — швидкі фото, переодягання та дорога до готелю. Близько третьої ночі лягаю спати. Наступного дня — початок триденної дороги додому. А там аналіз помилок, нові виклики, тренування та підготовка до наступних чемпіонатів. Та цей, португальський — особливий, і назавжди залишиться у моїй пам’яті.
Андрій Нікітьонок, студент Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка